Життя цієї вольової й цілеспрямованої жінки, закоханої у справу, за яку взялася, справді схоже на подвиг. Дарма що в тридцяті роки минулого століття вона не місила ногами бетон під час зведення Дніпрогесу, хоча подібне «геройство» учорашніх селянок упродовж десятиліть оспівувала тодішня компартійна пропаганда; дарма що не була вона послідовницею стахановського руху в промисловості чи п’ятисотенницею на бурякових ланах у перші п’ятирічки СРСР. Та мусимо визнати, що Єлизавета Омелянівна Середа, про яку наша мова, була справжнім подвижником, бо все життя присвятила збереженню і популяризації реліквій, пов’язаних із творчістю та життям нашого генія й пророка Тараса Шевченка.

Її жертовність заради цієї справи і нині вражає. Єлизавета Омелянівна не зрікалася її навіть у найважчі роки. Тоді, коли на руках було двійко малолітніх синів, коли на все українське йшов тотальний наступ. За кілька днів до вступу німців у Київ у 1941 році жінка рятує тисячі музейних експонатів, які мали евакуювати, а насправді викинули поблизу Дніпра. Якраз у цей час переживала й особисту трагедію: її чоловіка, декана філфаку столичного університету Макара Олексійовича Русанівського сатрапи НКВС «как активного участника контрреволюционной группировки при Киевском госуниверситете» заарештували й кинули у Лук’янівську тюрму, де й пропали його сліди.

У період окупації Києва фашистами вона також оберігає ці скарби, працює одночасно науковим співробітником, бібліотекарем, лаборантом і навіть касиром музею. У 1942-му, й особливо у 1943-му, коли гітлерівці почали цупити експонати й вивозити до Німеччини, Є. Середа зі своїми батьками переховує їх по шкільних підвалах. Не зійшла ця мужня жінка з обраної дороги й у перший повоєнний рік, коли багатьох, хто перебував на окупованій гітлерівцями території, як «изменников родины» всіляко принижували й виганяли з роботи.

А боронити, досліджувати й пропагувати Шевченкову спадщину берегиня почала у 1933-му в Харкові, тодішній столиці України. Недавня випускниця тутешнього інституту соціального виховання влаштовується на роботу в НДІ Т. Шевченка і заодно працює консультантом Наукової бібліотеки імені Короленка. Упродовж кількох років вона систематизувала музейні цінності, готувала тексти й коментарі до ІІІ і ІV томів академічного видання творів Т. Шевченка, статті для газет та журналів. Музею Кобзаря як такого ще не було. Тодішній НДІ та Картинна галерея творів Тараса Шевченка, як згодом розповів у книжці «Хіба минає все минуле?» в’язень сталінських ГУЛАГів відомий літературознавець Анатоль Костенко, із яким у 30-ті роки працювала Єлизавета Середа, і стали основою та попередником музею Т. Шевченка. У вересні 39-го, уже в Києві, наукового працівника Інституту української літератури АН УРСР (колишній НДІ Т. Шевченка) Є. Середу призначили відповідальною за перегляд експонатів для майбутнього музею у дорожній комітет Південно-Західних залізниць. Уперше музей відкрили у квітні 1941 року в Маріїнському палаці столиці.

Коли почалася війна, жінка змушена була залишитися в Києві з малолітніми дітьми та хворими батьками. Крім того, жевріла надія, що зможе відшукати зниклого без суду та слідства чоловіка. Музейні ж скарби — а це сім тисяч найцінніших експонатів — мали евакуювати. Їх запакували в 11 ящиків і начебто відправили на Схід. А коли до вступу німецьких танків у Київ залишилися лічені дні, якийсь солдат прибіг до музею і сказав, що біля Ланцюгового мосту лежать 11 ящиків із написом «Музей Т. Шевченка». Довелося і тут усе брати на себе. Ледь випросивши полуторку в лейтенанта, який командував переправою через Дніпро, Є. Середа разом із хворим батьком завезла їх знову до музею. Після того, як підсушили й перепакували реліквії, берегиня все-таки зуміла відправити їх на Схід, де й зберігалися вони в годину лихоліття (у Новосибірську) поруч із творами з Третьяковської галереї.

Через день після визволення Києва від фашистів Наркомат освіти призначає Є. Середу в. о. директора Державного центрального музею Т. Шевченка і старшим науковим співробітником Будинку-музею Кобзаря. Про її внесок у створення музею Тараса Шевченка говорить хоча б такий факт: 14 вересня 1944 року Єлизавета Омелянівна передала зі сховища 540 одиниць експонатів, чимало з яких вона зі своїм батьком зберегла під час війни. Серед них — 256 живописних і графічних картин та 78 кліше із Шевченкових праць. У червні 45-го подвижницю культури й духовності нагородили медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне»; про її самовіддану працю з порятунку спадщини Шевченка писала й газета «Правда України».

...На вечорі з нагоди 100-річчя від дня народження Є. Середи, котрий нещодавно відбувся в Національному музеї Т. Шевченка, її колеги, науковці, друзі, рідні згадали добрим словом берегиню, яка віддала музею п’ятдесят літ напруженої праці, розповіли про її науковий внесок до спадщини Кобзаря. Присутні також переглянули документальну стрічку «Із сяєва років печальних», яку створив у 1992 році кінорежисер Олександр Косінов за сценарієм її молодшого сина Ігоря Русанівського. До речі, у фільмі є досить промовиста деталь. Коли запитали Єлизавету Омелянівну, що значить для неї Шевченко, вона, не вагаючись, коротко відповіла: «Все!»