Шістдесят літ тому, у 1947 році, керівництво Кам’янець-Подільської області за підтримки Ради Міністрів УРСР прийняло рішення про відкриття обласної лікарні, яка на високому професійному рівні надавала б медичну допомогу сільському населенню краю. За цей порівняно невеликий проміжок часу установа набула авторитету не лише в хворих, а й у фахівців із Всесвітньої організації охорони здоров’я. У Хмельницькій обласній лікарні проводилися практичні семінари союзного та республіканського значення, було відкрито п’ять кафедр перепідготовки кадрів, одна з яких готувала лікарів для інших держав світу. Взагалі статистичні дані свідчать, що і в час новітньої розрухи колектив лікарні працює на диво якісно.

Щоправда, цифровий антураж не дає того спектра сприйняття і оцінок, які проникають у душу людини, котра відчула ту статистику через своє... прожите чи передчасно втрачене життя.

Не казатиму про когось. Сам на початку сімдесятих років минулого століття, після повернення з армії, потрапив до кардіолога Надії Афійчук. Лежав довго. І якось підслухав розмову Надії Миколаївни з мамою. Вона приреченим (для мене) тоном ледь вимовила:

— Він до тридцяти, мабуть, не дотягне...

Уявіть собі, таке почути в двадцять п’ять!.. Та дякувати Богу і цьому лікарю, котра доклала неймовірних зусиль — збирала консультаційні поради мало не з усього Союзу, медичних архівів, —я і досі живий. І таких унікальних випадків, коли людина практично ставала кандидатом у небіжчики, а в обласній лікарні давали друге життя — можна наводити багато. Пригадую, кілька років тому синові одного із бізнесменів Хмельницького рекетири вистрелили прямісінько в серце. Здавалось б, усе, нема хлопця. Та після семигодинної операції, яку вів торакальний хірург Юрій Корнійчук, батьки розплакались. Від щастя. У сина запрацювало зшите серце!

Випадок унікальний, але за складністю боротьби за життя, що не менш важливо, не єдиний. Маю на увазі ті випадки, коли хірурги кажуть: без операції помре. Після операції — є малесенька надія. І родина разом з докторантурою хапаються і за ту соломинку. І лише завдяки високій фаховій підготовці медичного персоналу отих 1—2 відсотки виживання дають неймовірний результат перемоги над смертю. Зважте, помирає післяопераційних лише 1,7 відсотка! І це завдяки талановитим рукам і доброму серцю таких лікарів, як Михайло Гойда, Борис Шаталюк, Микола Чорнобривий... Та хіба сьогодні всіх і пригадаєш, коли в лікарні працює близько п’ятдесяти докторів та кандидатів наук, медиків з державними відзнаками та нагородами.

Ось один із них — Юрій Павлішин. Очолює ортопедо-травматологічне відділення. Пройшов школу в найкращих хірургів як обллікарні, так і України. Тепер до нього на операцію у чергу стають мешканці не лише Хмельниччини, а й навколишніх обласних центрів, сіл Поділля. І знову ж таки в його майстерності переконався особисто. Сталося так, що за певних обставин попереджувально поламали журналістські кістки. І знову оті проценти... Цього разу в міській лікарні після операції підкреслили: в третині випадків такі пошкодження не зростаються. Однак у Юрія Павлішина отой від’ємний статистичний показник став у ряд позитиву. І сказав це не тому, що мої кістки мені дорожчі. На власні очі бачив не одну людину, за операцію якій ніхто — ні в Чернівцях, ні у Вінниці, ні у Тернополі — не хотів братися. Безнадійний. Та в руках Павлішина, в якого й справді надзвичайно складний характер, люди повертались до життя практично з того світу. Не випадково, має і вчені звання, і наукові ступені, й відзнаки держави.

Та гляньмо правді у вічі: ні один із цих названих і ще не перелічених хороших лікарів не був би самим собою, якби в обласній лікарні не працювала належно медсестринська служба. Щоправда, є проблеми, є зауваження. Але ж і подивімося, яка плата їм. Та попри такі знущання влади над медиками, вони в міру своєї людяності здебільшого справно допомагають лікарям, допомагають не тільки вижити, а й відчути новий смак життя.

Фото автора.

Хмельницький.