Його будинок-майстерня заховався в пониззі крутосхилу з чудернацькою як для міста назвою вулиці — Колгоспна балка. Вулиця, що дереться до виїзду на криворізьку трасу, не годна
«помирити» навіть двох «Запорожців», бо вони ніяк не розминуться на ній. Сільська садиба художника, змайстрована ним самим у молоді роки, ховається в колись доглянутому садку, де він любив і любить і тепер працювати над своїми творами. Поруч — рукотворний басейн «для підняття здорового духу», каже Василь Демидович. Тут він плаває влітку й узимку в крижаній воді, щоб натхнення не втікало з душі та серця. Голим скелетом із арматурного пруття проглядає з-за кущів малини хіба що колись потужна теплиця-годувальниця. У всіх приміських «оазах» так господарюють: молоді «товчуться» в землі, а літні — згадують про свою молодість.Василь Кандела посоромився, він людина інтелігентна й скромна, але його
«бойова» дружина Валентина розповіла нам одну життєву історію. На зорі нашої незалежності в 1991 році по Колгоспній балці спотикався і Леонід Кучма, тодішній кандидат у народні депутати України й директор ракетного заводу «Південмаш». Хто його завів сюди в похід за голосами виборців — досі не відомо. Леонід Данилович бадьоро спілкувався з ветераном війни Миколою Євсегою, зайшов до нього у «фронтову» хату гостем, пив чай разом із сусідами, що набилися на таке диво. І, гірко зітхаючи, казав: «У вас буде вулиця, а не розруха якась, не я буду...»—
Я хотів вишивати портрет президента Кучми, завод же ось, трохи вище від нашого Краснопілля, на горі стоїть, уже й ескізний задум сформувався, але передумав, коли щоразу «заривався» своїм «Запорожцем» у насипані так-сяк кучугури шлаку на нашій Колгоспній балці, — долучається до розмови господар. — Та й інші українські президенти мене щоразу сердять: Михайло Грушевський кілька днів правив, Леонід Кравчук на «кравчучку» народ посадив, а Віктор Ющенко, коли став прем’єром, усі пільги наші «підмів»...Політичний
«заспів» не завадив нам поринути у високий світ унікального мистецтва вишивання з його найтоншими рисами у фарбах, образах та непереборних перешкодах, які з мистецтвом завше поряд.. Увесь час у думку, мов колючка, впинався настирний сумнів: хіба може чоловіча рука так тонко, точно й ніжно «формулювати» на полотні свої вишиті портрети? А їх лишень генія слова Тараса Шевченка — шістнадцять.— І сам не думав, що, допомагаючи дружині, невдовзі
«відіб’ю» в неї художній хліб вишивання? — сміється пан Василь, ходячи із патерицею по хаті накульгуючи (це в нього з дитинства).За освітою він — художник, працював за фахом усе своє життя на Дніпропетровському шинному заводі. Захопившись вишивкою, Василь Демидович не замислювався над тим, що це клопітна й морочлива художня діяльність. Бо полотно — не папір, а голка з ниткою — не пензель. Успадкована селянська впертість допомогла сидіти по два—три місяці над твором. Наприклад, портрети Кобзаря він
«шукав» у його творах, перечитуючи та переосмислюючи образ через життя і страждання українського класика. Він уже має ще чотири свої версії образу видатного сина України. А його портрети Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Гоголя, Олени Теліги, Олега Ольжича, В’ячеслава Чорновола, Сергія Єсеніна, Івана Тургенєва та багатьох інших історичних постатей давно вже є його творчій «колекції»...Вишиваючи унікальні візерунки та квітникову гаму на рушниках, його
«мучить» довершеність форми, що поєднувалася б зі змістом. Ота «гранітна музика бетону», про яку колись нагадував своїм сучасникам Іван Драч. Сорочки-вишиванки, візерунки — все випробував на полотні майстер, утворивши величезний доробок мистецької вишивки.Його пошарпаний крутосхилом
«Запорожець» — частий гість у навколишніх школах Червоногвардійського району Дніпропетровська, на міських заходах у парках в день міста чи дня інваліда.... Там його Шевченкіана в пошані. Дружина намагалася навіть вести гурток української вишивки, але то надто складна справа з сучасною учнівською молоддю та ставленням до граційного українського народного вишивання, як до «шароварщини» (на думку Кандели, цей принизливий для українців «термін» вигадали наші радянські недруги).Ми не питаємо у Василя Кандели, чи виставляв свої роботи хоч десь на серйозних виставках у Києві чи кордоном, бо знаємо, що то нездійсненна мрія художника без особистих зв’язків і за байдужості чиновного люду в індустріальному центрі. Щоправда, деякі з творів потрапили до приватних колекцій у Канаді та Японії. На місцевих заходах він теж почесний гість — як знахідка. Походять поважні
«знавці» навколо творів, поцмокають, як класно вишито, та й забудуть майстра, якому годилося б давно мати професійний статус відомого вишивальника в Україні. Коли ми говорили про це, Василь Демидович відверто й щиро реготав:— Мистецтво вишивання сьогодні нікому не потрібне, бо ми безповоротно втрачаємо народну творчість, хоча пригадую, що торік на Сорочинському ярмарку наш Президент купив вишиванку за 1000 гривень, — розмірковує вголос майстер. — Я вишиваю не для бізнесу, а для душі, хоча окрім
«народної» пенсії ми з Валею інших статків і не маємо...Вдивіться: рушник — символ голодомору в Україні. Мінімальні деталі: крук розіп’явся своїми кігтями між двома цифровими датами. За ним — зграя на підльоті. Внизу — хрести. Багато хрестів. А під ними — Україна в образі макового квіту, що в українців є символом крові. І ось цей страшний
«бенефіс» кривавого сталінського режиму, «освячений» символом тієї доби, кашкетом — «сталінка» з ідеологічною п’ятикутною зіркою.Безвідмовний, довірливий, поміркований художник не дуже сподівається на любов до його творчості місцевої влади. От, приміром, екс-начальник управління культури області колишній активний місцевий рухівець Іван Шулик (за фахом художник) нібито був серед патріотичних поціновувачів творчості Кандели, обіцяв організувати персональні виставки творця, допомогти в придбанні муліне і матерії... Так у нього нічого й не вийшло чомусь.
Спасибі добрим людям, що підтримують художника, таким, як киянка Людмила Тунік. Дізнавшись, що Канделі потрібно багато ниток у такій праці, вона написала у Дніпропетровськ на головпошту листа, попросила знайти адресу. Поштовики розшукали художника, й Людмила Федорівна зі свого Кловського узвозу вислала до його Колгоспної балки бандероль із 200 мотками муліне. Відгукуються й дніпропетровці час від часу, але не чиновники з управління культури міськвиконкому чи облдержадміністрації, що й досі не помітили талановитого художника народної вишивки. Зі своїми найближчими колегами він підтримує зв’язок по мобільному телефону. Бо стаціонарного йому ніяк не поставлять, хоч і лінія є, і телефони майже в усіх сусідів по вулиці є, але в них ще немає.
У перервах між творчою працею, Василь Демидович ходить до Червоногвардійського соцзабезу. У нього ще жевріє надія, що йому, інваліду дитинства, держава таки виділить обіцяну
«Таврію». Якийсь період він був першим у черзі, потім зіскочив чомусь на якусь далеку «відстань», а тепер узаконено його інвалідську позицію аж у сьомому десятку.— Зробили спільну чергу в області, мене туди занесено так, щоб за життя й не мати персонального інвалідного транспорту від моєї турботливої держави... — Розповідав із гумором про таке своє життя-буття художник-пенсіонер. — Більше сорока років
«сиджу на шиї» в дружини. Та на «поклон» до владних коридорів не ходив і не ходитиму. — Його вицвілі карі очі світилися неприхованим оптимізмом.Мені в ту мить пригадувалися не дуже оптимістичні рядки Євгена Євтушенка про те, що
«таланту нужно помогать, бездарности пролезут сами». Хотілося б, щоб допомога і визнання художника не загубилися в тих самих коридорах чи кабінетах.Фото автора.
