Не все згорає в полум’ї років...

На стіні сільської хати у Демківцях Любарського району під час підготовки до 21-х роковин Чорнобильської катастрофи відкрито пам’ятну дошку. На чорному граніті біля портрета людини з погонами викарбувано: «Володимир Михайлович Максимчук». А неподалік живе мама — Євгенія Іванівна Максимчук.

Те, що сталося в ніч з 22 на 23 травня 1986 року, довго й ретельно замовчували. Тоді вогонь спалахнув у кабельних тунелях, які сполучали третій і четвертий енергоблоки. Міг прогриміти ще один потужний вибух...

Керував операцією Володимир Максимчук, тоді підполковник внутрішньої служби, начальник оперативно-тактичного відділу Головного управління пожежної охорони МВС СРСР. У зоні пожежі було зафіксовано 200 рентгенів на годину — смертельно небезпечний рівень для людини. Досвідчений пожежник обрав тактику, що не мала аналогів у світі. Основною метою було не допустити великого опромінення людей. Рятувальники перебували в пеклі по 10 хвилин. Сам керівник брав участь у розвідці і перебував на бойовому посту, поки стихію не було приборкано. Його вмілі дії врятували пожежників. Максимчук потрапив на лікарняне ліжко — з променевими опіками дихальних шляхів, безголосий і нерухомий. Але ніколи й ніде, незважаючи на те, що подальше життя (вісім років) перетворилося на постійну жорстоку боротьбу з недугою й закінчилося фатальним вироком лікарів: рак, не шкодував, що так учинив. Це був подвиг. Але пожежу засекретили. То хіба можуть бути герої того, чого нібито й не було? Проте, як написала в одному з віршів вдова героя-пожежника Людмила Максимчук, —

Не все сгорает

в пламени истории,

Пылающем на свалке

бытия.

Друзі-соратники наполегливо домагалися справедливості. Сталося це, коли після того найголовнішого для Володимира Максимчука — життєвого іспиту — минуло більше 17 років. Президент Росії Володимир Путін своїм указом від 18 грудня 2003 року за мужність та відвагу, проявлені під час ліквідації пожежі на Чорнобильській АЕС, присвоїв йому звання Героя Росії — посмертно. Його друзі в Україні та земляки довідалися тоді про це не з офіційних джерел. Начальникові головного управління МНС у Житомирській області Леоніду Антонюку зателефонував соратник Володимира Михайловича — полковник внутрішньої служби у відставці один з керівників ради ветеранів пожежної служби Москви Володимир Кравченко — теж виходець із Житомирщини. А потім приїхав в Україну, щоб показати всім, хто знав Володимира Максимчука, копію указу президента РФ, фотознімки та відеозаписи з церемонії вручення нагороди вдові та доньці.

До групи тих, хто поїхав у рідне село Героя, на зустріч з його мамою, сестрами і братом, приєдналися і викладачі та проректор Львівського інституту пожежної безпеки МНС, того самого, що його успішно закінчив Володимир Максимчук, ставши одним із 19 генералів серед випускників різних років.

Переконалися тоді: на батьківщині шанують пам’ять чорнобильського Героя. Школа в сусідньому селі Гізівщина, де він учився, вже кілька років носить його ім’я. В ній — музей, що розповідає про подвиг земляка. Це заслуга і тих, хто його знав по роботі, і шкільних однокласників. Логічним продовженням того візиту стало цьогорічне відкриття пам’ятної дошки.

Це й данина шани Євгенії Іванівні Максимчук. яку ветерани пожежної служби Житомирщини давно називають не інакше, як «мама нашого генерала». Навідуються до неї часто. Разом з районною владою надають допомогу. Підвели телефон, коли довідалися, що через малу пенсію (а яка вона в колгоспниці?) не може наскладати коштів на підведення газу, знайшли спонсорів, подарували холодильник. Торік біля школи, яка дала Володимиру Максимчуку путівку в життя, разом з його мамою посадили сад.

Їй уже за вісімдесят. Вдовою стала давно. Дітей на руках шестеро було. Найменша — тоді ще в пелюшках. Старші у школі вчилися.

— Вирішила не одружуватися вдруге, сама ставила їх на ноги, бо знала, як шанували діти батька і як важко було б їм звикати до когось іншого, — так сказали про неї в селі.

Тепер зрозуміло, від кого у Володимира — самостійність, відповідальність за людей.

Одружився він 1970 року в Москві. Дружина Людмила працювала в «поштових скриньках», як називали в часи СРСР засекречені установи. Це була космічна тематика. Тепер — член Спілки письменників Росії, автор десятка поетичних і прозових книг. Одна з них — розповідь про чоловіка. Ось кілька рядків із неї: «Для меня и своей дочки он жил очень мало, а для себя — в общепринятом смысле этого слова — никогда. Так что любая минута, проведенная дома, с нами, была подарком для нас троих. Стоило ему только показаться на пороге, тут же звонил телефон, его уже искали. Перерывов на личную жизнь не было. Совмещать и поначалу было трудно, а с течением времени становилось почти невозможно. Если бы чуть-чуть побольше было отпущено...»

Щороку в Росії проводять міжнародні змагання з пожежно-рятувального спорту на кубок пам’яті В. Максимчука. Для слухачів академії пожежної служби Росії засновано стипендію його імені за видатні успіхи в навчанні та науковій діяльності. «Не все сгорает в пламени истории» вибито в бронзі на розгорнутій книзі надмогильного пам’ятника генерал-майору, похованому на Митинському цвинтарі поряд з меморіалом Чорнобильським пожежникам.

Житомирська область.

На знімку: Євгенія Іванівна Максимчук (у центрі) під час відкриття пам’ятної дошки.

Фото прес-служби ГУ МНС України в Житомирській області.