На своєму велосипеді Микола Адамчук здійснив її за 45 днів. При цьому здолав 4575 кілометрів, об’їхавши всі обласні центри. Можливо, такими мандрівками і не здивував би особливо, якби не одна деталь: Микола Степанович, голова Хмельницької обласної організації УТОГ, практично не чує. Його рідна мова — це мова жестів, тож мандрувати йому довелось практично у повній тиші. Єдине, що кричало, то це душа. Від постійних емоцій, захоплення своєю країною, її історією і красою. Бувало, у дорозі велосипедист не розумів того, що казали йому люди, щось пояснюючи. Але не треба слів, щоб зрозуміти щирість і тепло сердець тих, з ким довелось зустрічатися.

Не бійся перейти кордон

Коли вперше потрапляєш до товариства, почуваєшся трохи невпевнено: як спілкуватись, до кого звертатись, як пояснити, чого прийшов. Ти наче в іншому світі, і мимоволі ловиш себе на думці, що так само почуваються і ті, хто приходить із цього світу в наш, голосний, сповнений звуків. Розмову із Миколою Степановичем ми починаємо з перекладачем, але буквально після кількох речень стає зрозумілим, що можемо обійтися і без нього. Мій співрозмовник ловить все по губах. Сам говорить з невеличким акцентом, але зрозуміло. Я ж намагаюсь говорити якомога чіткіше і чомусь голосніше. Інколи помічаю, що мої слова чи речення залишаються незрозумілими, але це перекриває щира посмішка Миколи Степановича. До кінця спілкування стає очевидним, що сила голосу і тонкий слух — це не основне. Ми добре зрозуміли один одного. Але в житті так буває не завжди.

— Наші люди дуже часто відчувають інформаційний голод, голод спілкування, — розповідає Микола Степанович. — Я ж не можу піти в кіно чи театр. Зірка якої б величини до нас не приїхала — ми все одно її не почуємо...

Годі й казати, що музика, радіо, усі FM-радіостанції, більшість телепрограм та навіть банальний телефон — це все теж із іншого світу. Можливо, через це тут надзвичайно цінують своїх самодіяльних артистів. Більшість із них не чує, дехто не може і говорити, але і цих артистів, і їх глядачів об’єднує інше — спільні відчуття, і це найвищий вияв таланту.

Тут наче своя окрема невеличка країна, де чітко визначені кордони: звук і тиша. Вийти за її межі буває дуже складно. Не дивно, що нечуючі з більшою охотою спілкуються між собою, ніж з голосним світом. «У нас і подружні пари переважно створюються між своїми, — розказує Микола Степанович. — Рідко коли хтось здоровий одружується з інвалідом. Але це зовсім не означає, що наші люди якісь інші, особливі. І серед них є добрі й погані, роботящі й ліниві, розумні й не дуже...»

Є і такі відчайдухи, як Адамчук, котрим в рамках окремого світу просто не всидіти. Це ж треба було до п’ятдесятилітнього ювілею дожити, щоб раптом відважитись на велоподорожі. Адже до цього спортом особливо не займався. А про велосипед спогади залишились хіба що з дитинства. Тоді батько купив собі нехитрого двоколісного коня, на якому добирався на роботу. Микола із братом ледь могли дочекатись, коли приїде на обід, щоб хоч трохи покрутити педалі: для сільських хлопців втіха неабияка. З часом велосипед довелось-таки віддати дітлахам, бо ще й двоє менших братів підростало.

Можливо, оті дитячі велосипедні поїздки так і залишися б єдиними на все життя, якби не брат. Одного разу він взяв і надумав поїхати на велосипеді до родичів у... Калінінград. Після тієї подорожі задумався і Микола: якщо молодший може, то старший просто повинен. А тут ще й різні недуги почали про себе дедалі частіше нагадувати. Лікарі радять, треба більше рухатись. І треба ж було, щоб красивий велосипед на очі потрапив... Так одна обставина за іншою і підштовхнули до ідеї про подорожі. А для початку вирішив об’їхати всі районні центри рідної Хмельниччини. Отож взяв відпустку, сів на велосипед і за десять днів здолав 905 кілометрів.

Хто не чує, а хто — глухий?

Тоді Микола Степанович відкрив для себе не тільки рідний край, а й самого себе. Пізніше всі подорожні враження викладе на папері, про кожне містечко відшукає довідковий матеріал, перечитає історію навіть невеличких сіл, якими проїжджав. А при цьому у кожному районному, а пізніше і в кожному обласному центрі не забуде заїхати до товариства УТОГ.

Це ж тільки на Хмельниччині воно об’єднує 1650 осіб. Багатьох Микола Степанович знає особисто. Розпочати хоча б із школи-інтернату, де навчався. Хто знає, як склалося б його життя, якби не потрапив туди. Бо ж спочатку хлопчину віддали вчитись у звичайну сільську школу. А чого міг там навчитись, коли не розумів жодного слова вчителя? Інтернатське життя теж не дуже солодке, але там він відчув себе своїм серед своїх, навчився спілкуватись, розуміти і тих, хто не чує, і весь світ.

— У нас і зараз існують спеціальні школи для нечуючих дітей, але у багатьох із них з’явилась можливість відвідувати звичайні школи, — розповідає Микола Степанович. — Слухові апарати виручають, інша спеціальна техніка. І дуже добре, коли дитина привчається змалечку жити не у відокремленому беззвучному світі, а разом з усіма. Щоправда, про слухові апарати окрема розмова. Із вітчизняними проблем начебто немає. Але якість їх не дуже хороша. А от імпортні набагато полегшують життя, зате й коштують так, що дуже часто родині інвалідів просто не по кишені.

Запитую, чому сам Микола Степанович не носить такий. Відповідь вражає: звуки навколишнього світу просто приголомшують його. Навіть шум вітру, падаючого листя, котрий ми практично не помічаємо, видається йому таким сильним, що просто неможливо довго терпіти.

Кожен сам потім обирає, як йому краще спілкуватись зі світом: хто вчить мову жестів, хто читає по губах, хто не розстається із листком паперу і ручкою. Втім, це не найважче випробування в житті нечуючої людини. Навіть зрозумівши навколишній світ, куди складніше знайти роботу, утвердитись в ньому.

Ще коли Адамчук розпочинав свою трудову діяльність, підприємства товариства працювали на всю потужність. Тоді на спецодяг, який шили, та й на іншу продукцію, було держзамовлення. Отож товариство хоч і не багатіло, але й у злиднях не жило. Тепер все по-іншому. І не тільки на Хмельниччині. Вже подорожуючи Україною, одразу у сусідній Вінниці Адамчук побачив, що цехи і тамтешнього підприємства УТОГ майже спорожніли. І так майже по всій країні. Самотужки їм не піднятись на ноги, а чекати допомоги поки що немає від кого, держава залишається глухою до цих проблем.

Попереду — Європа

— Кажуть, у багатьох країнах до людей із особливими потребами ставляться куди уважніше, — допитуюсь.

— От і я хочу подивитись, — відповідає Адамчук. — Думаю тепер, як на велосипеді об’їхати всі європейські столиці.

Така ідея виникла після того, як об’їхав-таки всю Україну. Про те, як мандрував, де зупинявся, що бачив, з ким зустрічався, навіть невелику книжку написав. Не забував у кожному місті сфотографуватись біля історичних пам’яток, а головне — біля пам’ятника Шевченкові. Що міг, роздивлявся сам, бо з екскурсоводами йому важкувато — не розуміє їх швидких слів. Про те, чого не дізнався на місці, пізніше із книг вивчав уже вдома. Географія та історія України після того, як проїхав її всю, розкрилась зовсім по-іншому. Адамчук і до того був справжнім патріотом, та коли поглянув на свою країну власними очима, каже, що просто закохався у неї.

Тепер хоче порівняти її з Європою. Завдання не з простих. Каже, коли їхав Україною, то скрізь спілкувався рідною українською. А які ж слова читатиме по європейських губах? Та й з жестами не так все просто. Замість загальновживаної у світі англійської мови доведеться вивчати міжнародну мову жестів. Виявляється, і така є. А потрібна вона мандрівнику через те, що планує у чужих столицях не обминати товариства слабочуючих людей.

Крім того, є ще проблеми і з візами, а головне — із коштами. Хоча Микола Степанович не вважає себе людиною бідною, бо як голова обласного товариства отримує близько тисячі гривень зарплати, зрозуміло, що з такими статками за кордон не вирушиш. Він і дома, подорожуючи, намагався зупинятись у найдешевших готелях. Спеціально просив кімнати без зручностей, щоб можна було ще поруч із ліжком і свого велосипеда поставити — чи не найбільше його багатство. А були дні, коли ночував просто неба у спальному мішку.

Може, і європейська земля не твердіша, та все ж, хто знає, як воно буде. Шукати спонсорів для такої подорожі непросто. Тут би людям видати хоча б якусь матеріальну допомогу, бо ж багатьом родинам доводиться жити на дуже скромну пенсію, то й на це непросто відшукати гроші. То як при цьому казати, що ще й на подорож треба якось назбирати?

Для декого вона може видатись справжнім дивацтвом. Але більшість колег Миколи Степановича ставляться до цього не просто із розумінням, а й з великою повагою. Дуже часто, проводжаючи його в дальшу путь, колеги із районних та обласних товариств, колишні однокласники, випускники спеціалізованого технікуму, в якому разом навчались, довго стояли і дивились услід. Для них він не просто мандрівник. Він той, хто не побоявся перейти незримий кордон від їхньої тихої країни до великого голосного світу. Він зробив те, про що чи не кожен із них мріяв все життя — він просто пішов по дорозі, яку вони вважали для себе закритою.

Для того, хто не глухий серцем і розумом, це зрозуміло. Як і те, що Україна може гордитись такими справді мужніми патріотами. Таких не соромно і в Європі показувати.

Фото автора.