Майже рік тому в селі мали намір закривати школу. Причина банальна і сумна водночас, типова для сучасної України. У бюджеті нема коштів, щоб мріяти про зведення нової, а розпочинати черговий навчальний рік у старій — страшно і небезпечно, бо стіни, а особливо стеля, вже такі, що будь-якої миті можуть обвалитися.

Тим часом до села приїхав земляк, якого романтичний настрій та ностальгія привели туди, де він народився і виріс. І приходить до школи, котра від часу та недогляду погорбилась, почала вростати в землю. В кого при тому не защеміло б серце?! Проте не кожен спроможний зарадити біді. А ще ж не кожен і серед тих, що спроможні, спалахне рішучістю допомогти.

— Ви, — каже, — щось трохи починайте, а я спробую підставити плече.

Хто кому нині вірить? Сьогодні модно красиво балакати, а ось по словах тих мало справ робиться. Ну, земляк, ну, успішний і заслужений чоловік, розповідають, але хіба він один успішний з тутешніх місць, хто приїздив, кивав скрушно головою, сипав обіцянками, а потім, ніби протверезівши, на довгі роки забував сюди дорогу, бо було соромно за необачно сказане.

Школа та церкви

Через те й цього разу сільські люди таки готувались починати, але не будівництво, а розбирання аварійної школи. Аж раптом, ніби сонце поміж хмар, — доставляють будівельні матеріали. Приїздять із Хмільника підрядники. Роздивились, розпланували. І закипіла робота. Старші люди, а в селі майже 70 відсотків мешканців — пенсіонери, сходилися подивитись на ту відбудову, ніби на якесь диво, бо останні два десятиліття тут тільки занепадало все та валилося.

Відремонтували ту неповну середню школу за якісь два місяці. Та як відремонтували! Не попідпирали кути, не підмурували тріщини, не вапном пройшлися, а зробили все надійно, по-європейському. Вікна, двері, дах, навіть власну міні-котельню облаштували. Люди дивувалися і не могли второпати, що за якісь півроку все можна привести так до ладу, з жахом пригадуючи, як ще торік носили до шкільних, розвалених грубок дрова, а ті лиш димом душилися і не могли обігріти клас, і діти замерзали в шубах та шапках.

Угледівши, як все гарно вийшло зі школою, до людяного земляка підійшов панотець місцевої римо-католицької церкви зі своїми мирськими клопотами, щонайнагальніша з яких — провести б природний газ до храму. Ну як не посприяти храмові, парафіянами якого були колись і твої покійні батьки?! А так як у селі два Божі храми, і село поділено навпіл на дві конфесії, і зимно в обох храмах, то як виділяти кошти одним і не дати іншим? Тепер гарно та затишно в обох храмах — і в римо-католицькому, і в православному.

Добра слава поміж людей швидше шириться, аніж «гарячі» новини сучасною інтернет-мережею. Про Івана Івановича Куровського (на знімку в центрі), який знається із земляками у рідних Скаржинцях і за яких болить йому душа, почули в сусідній Сальниці. І пригадали. А випускником він був чи ж не в їхній школі, бо Скаржинці мали лише восьмирічку?! Чи ж не забулося йому про те? Ні, нічого, з’ясовується, не забулося. Зустрівшись на подвір’ї з теперішнім шкільним директором, Куровський перше що спитав: а чи при здравії Марія Андріївна Петрунько, його класний керівник, що мешкала тут-таки, за городами. Є, жива-здорова, дев’ятий десяток років розміняла. І він, у світлому костюмі, межею між картопляних гонів, пішов до старої вчительки. А потім так дивувався: «Ну, як вона в такому віці, своїми втомленими очима могла мене безпомильно і одразу упізнати? Стільки років минуло, скільки сотень таких, як я, у неї перебуло?! А вона тої ж миті — Куровський!»

А коли відбудовану його коштом відкривали школу в Скаржинцях, прийшла на урочистості жіночка. Якраз та, котра мешкає тепер на його родинному обійсті. Прийшла і принесла, в селі кажуть, вазон. Ті пагони вона пересаджувала не один рік, з поміж яких одні в’янули, але вибруньковувались інші, а перша рослина в старому горщику лишилося від колишніх господарів, тобто родини Куровських. Розпізнавши більше, що то були за люди і яким є, власне, продовжувач того роду, вона і принесла той пагін та подарувала йому.

Було видно, що той простий вазон простої сільської жінки, і, може, не стільки сам вазон, скільки щирість і безкорисливість, запали йому в душу. У день Пресвятої Трійці ми їхали з Іваном Івановичем Куровським, народним депутатом України, до Хмільницького району в ті села, про які вже йшлося. «Напевно, що через отакі прості й у своїй простоті мудрі речі, — розмірковував він, — ми починаємо раптом розуміти, що то нам так лише здається, що ми так високо здійнялися, так далеко пішли чи заїхали, а насправді, якщо замислитись і розібратись, то кроки наші від наших близьких і рідних сільських людей, від цих милих серцю місць такі дрібні-дрібні і такі короткі-короткі. Ми ніколи не набудемо жодних капіталів — ні моральних, ні матеріальних — доти, допоки школи, в які колись виряджали нас наші батьки, перетворюватимуться на руїну, а державні пузаті дядьки, киваючи на бюджет, ніби на тріснуту кульку, розводитимуть немічно руками. В якому комфортному авто ми не їздили б, які заморські ананаси не прикрашали б наш стіл, але все одно наші душі залишатимуться зубожілими доти, допоки злиденними й обкраденими гибітимуть села та кинуті напризволяще люди в них...»

Дитячий садок і ФАП

Після облаштованої школи, обігрітих ним церков черговою «цеглиною» Куровського-будівничого у відновлення окремо взятого села стала відбудова дитячого садочка та ФАПу. Більше того, до ФАПу він додав новеньку машину «швидкої допомоги» з сучасним обладнанням.

І ось тепер, на Трійцю, до сільчан їхала та новенька «швидка», а Куровський мав перерізати стрічку в новобудовах. Дорогою до Скаржинців заїхали в Сальницю. Виявляється, що він і тамтешньою школою опікується. Саме ремонтується ганок і подвір’я, вже замовлено ковані ворота при вході, ринви на дах, до шкільної їдальні завезено нові столи та стільці. У брюках «мілітарі» з командирським ременем на поясі нас зустрічає директор Сальницької школи Станіслав Дмитрович Грубський. Він тут не лише керує, а ще й засукав рукави і працює разом з будівельниками, найнятими Куровським.

У Скаржинцях тим часом зібралось чи не все село. Куровського зустрічали оваціями й квітами. Люди утворили живий коридор поміж клумб до дитячого садочка й ФАПу. Куровський від такого прийому ніяковів і дуже хвилювався, незадоволено виказуючи Людмилі Василівні Стрельчик, сільському голові: «Що це ви влаштували? Я ж не Юрій Гагарін». На відкриття або відновлення соціальних об’єктів у селі прибуло чи не все високе регіональне начальство — з Вінницької обласної державної адміністрації і ради, Хмільницької райдержадміністрації і ради, з сусіднього Уланова і навіть зі столиці.

Прозвучало багато гарних слів подяки небайдужому землякові, радісні слова і мрії про майбутнє, про відродження села, про його перспективи й квітучу долю. Щоправда, ніхто достеменно не збагнув і не зміг уявити, коли все те трапиться і чи трапиться взагалі. Бо сіл в Україні дуже багато, а Куровський один. Проте до дитячого садочка й ФАПу перерізали стрічку. Такого садочка і такого ФАПу треба навіть в Києві пошукати. Але сумно з іншої причини. Знаєте, який список мешканців того дивовижного сільського дитсадка? Аж 16 маленьких душ. А колись же було тут велике, гамірне село! Може, все ж таки відродиться?