3. Ось куля пролетіла... і — ага?!

У 1980 році мій товариш по службі, рядовий Радянської Армії, управляючи службовим автомобілем УАЗ-469, у місті Легниця, воєводському (по-нашому, обласному) центрі в ті часи Польської Народної Республіки, здійснив ДТП. Під час правого повороту він «підрізав» велосипедистку, котра поверталася додому з дачі. Унаслідок зіткнення жінка похилого віку отримала перелом, було пошкоджено велосипед. Військовий трибунал визнав провину солдата і засудив його до півтора року дисциплінарного батальйону. Батьків винуватця зобов’язали виплатити потерпілій грошову компенсацію за завдану шкоду. Збиток установлювала спеціально створена для розгляду таких випадків спільна польсько-радянська комісія. До її складу ввійшли представники польської адміністрації та юристи, а також офіцери радянської Північної групи військ. Подібні структури на той час діяли у всіх країнах, де дислокувалися групи радянських військ. В акті, складеному комісією і наданому військовому трибуналу, визначалася сума виплат, кожен пункт закінчувався цифрою. У папері зазначалося, скільки повинні заплатити за лікування, втрачену працездатність, ремонт велосипеда, моральну шкоду. Були в цьому документі й такі рядки: «Два пучки редиски,.. три пучки кропу...». У них йшлося про відшкодування вартості втрачених потерпілою під час ДТП матеріальних цінностей.

Стріляли...

Наприкінці березня нинішнього року під час пообіднього тренування екіпажа з великого десантного корабля (ВДК) Чорноморського флоту Російської Федерації «Цезарь Кунников» вистрелила артилерійська гармата. Корабель на той момент був пришвартований на Мінній стінці, за кілька сотень метрів від центральної площі Севастополя. Повідомлення про подію буквально через годину-другу з’явилося в Інтернеті. У дещо запізнілому (з’явився наступного дня, після того, як про те, що трапилося, у вечірніх випусках новин повідомили практично всі місцеві та центральні українські телеканали) коментарі флотського прес-центру пояснили: подія справді мала місце, постріл несанкціонований. Але снаряд, що летів у напрямку до одного з приміських селищ, вибухнув у повітрі, не заподіявши нікому і нічому шкоди.

Траєкторія польоту снаряда, заявлена в повідомленні флотського прес-центру як «у напрямку селища Цукрова Голівка», проходила над севастопольським залізничним вокзалом.

Ні активного обговорення, ні тим паче помітної стурбованості серед городян постріл не спровокував.

Утім, такі серйозні обвинувачення навряд чи варто було висувати. У місті, яке всю свою історію було і залишається військово-морською базою, до таких подій не те, щоб звикли, але і чимось незвичайним не вважають. Кілька років тому під час проведення військово-морського параду так званою «болванкою» (муляжем ракети), запущеною з корабля Чорноморського флоту, одній глядачці відірвало руку, а її супутника серйозно поранило. Ще раніше під час тренування перед парадом з корабельної гармати дали чергу в бік житлових багатоповерхівок в одному зі «спальних» районів Північної сторони Севастополя. Не інакше, як усі в одній з родин і всі мешканці будинку свого часу народилися в сорочці: через літню спеку вікна у квартирі були навстіж відчинені з тієї та іншої сторони. Черга з декількох снарядів, вціливши в розчинені вікна, без наслідків пройшла крізь квартиру...

Гладко було на папері...

Коли десять років тому П. Лазаренко і В. Черномирдін, перебуваючи на той час у ранзі прем’єр-міністрів відповідно України і Росії, кожен зі своєї сторони підписували «Угоду між Російською Федерацією та Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», особисто, можливо, і не знали нічого про факти, подібні вищенаведеним. Хоча кому не зрозуміло, що текст угоди керівники такого рангу лише підписали власноруч. Працювали над складанням документа експерти. Зокрема і ті, котрі повною мірою усвідомлювали, яку техногенну, екологічну та іншу небезпеку для городян таїть у собі такий численний по особовому складу, моторизований і ОЗБРОЄНИЙ об’єкт, як Чорноморський флот Російської Федерації. Проте з якихось причин у документі не знайшлося місця для детального розгляду того, як і в якому порядку, якими силами і засобами, в які терміни і на підставі чого діятимуть сторони у разі виникнення надзвичайних ситуацій, пов’язаних з діяльністю ЧФ РФ. У ст. 18 «Угоди...» цю проблему вмістили в два пункти:

«1. Російська Сторона відшкодовуватиме шкоду, яка може бути заподіяна діями чи бездіяльністю військових формувань чи особами з їхнього складу під час виконання ними службових обов’язків громадянам чи юридичним особам України, громадянам чи юридичним особам третіх держав, які перебувають на території України, у розмірах, встановлених на основі висунутих відповідно до законодавства України претензій.

2. Українська Сторона відшкодовуватиме шкоду, яка може бути заподіяна військовим формуванням на території України діями чи бездіяльністю громадян чи юридичних осіб України, у розмірах, встановлених на основі висунутих відповідно до законодавства України претензій».

Зрозуміло, що в такого масштабу документах і не варто було передбачати такі подробиці, як виведення з ладу велосипеда чи, тим паче, вести мову про «пучки редиски». «Угода...» визначала взаємини країн на високому, міждержавному рівні, без деталізації. А повсякденне життя, на жаль, саме з деталей і складається. У тому числі і таких, про які йшлося вище.

З моменту підписання «Угоди...» минуло десять років. Термін, погодьтеся, достатній для того, щоб встигнути розробити, а може, навіть підписати документ, який деталізує статтю 18 «Угоди...».

А що НС не лише можуть бути, а й іноді виникають на практиці, ніхто і не заперечує. Минулої зими Севастополь пережив надзвичайну ситуацію, пов’язану з якістю питної водопровідної води. У кранах городян два дні вода дуже сильно віддавала дустом. Принаймні саме про «дустовий» запах говорили севастопольці в транспорті і на роботі. Проведена авторитетними цивільними і військовими фахівцями експертиза надала висновок: «У міському водосховищі спостерігалося бурхливе цвітіння фіолетових водоростей, які при хлоруванні надають воді різкий запах ДДТ». Щоправда, висновок було зроблено через тиждень після «водяної кризи». А по «гарячих» слідах повідомлень у ЗМІ про ситуацію з водою в Севастополі в Інтернеті з’явився своєрідний коментар керівника Федеральної служби безпеки РФ: головному російському контр-розвіднику, як з’ясувалося, ще восени доповіли, що чеченські терористи запланували диверсії на об’єктах водопостачання міст півдня Росії. (До слова, підрозділи морської піхоти ЧФ РФ, дислоковані в Севастополі, брали участь в операціях у Чечні).

Варто зазначити, що українська сторона пропонує партнерам свої ініціативи. Серед них: розроблений українським МЗС проект документа про спільний моніторинг потенційно небезпечних флотських об’єктів. До таких передусім варто було б зарахувати склади і арсенали боєприпасів. Адже в самому місті та його околицях, за оцінками українських фахівців, сконцентровано більш як 100 тисяч тонн ракетних, мінно-торпедних, артилерійських і стрілецьких боєприпасів. Які умови їхнього зберігання, як їх охороняють, коли минають терміни придатності — росіяни такою інформацією з українською стороною не діляться: немає на те дозволу начальства. Якому, у свою чергу, потрібні інструкції, як і з ким, у яких обсягах і в які терміни, у якому порядку ділитися.

Флот, крім бойових об’єктів, має ще і структуру, яка забезпечує його повсякденну життєдіяльність. Наприклад, так званий у народі «холодильник» — багатоповерхове монументальне приміщення для зберігання і видачі в частини і підрозділи продуктів харчування, розташоване неподалік пасажирського залізничного вокзалу. Технологічний процес підтримки в сховищах таких об’єктів необхідної температури потребує використання хлору. Виходячи з потенційної небезпеки, яка може виникнути у разі потрапляння хлору в атмосферу, подібні підприємства в місті входять в особливий список. Флотський «холодильник» у цьому списку значиться номінально — на його територію дозволено проходити лише військовослужбовцям ЧФ.

Обізнані люди стверджують, що не відпрацьована взаємодія не лише із запобігання виникненню НС, а і на випадок, коли надзвичайна ситуація уже відбулася.

Самбо — сам борись?!

Специфіка Севастополя в тому, що тут майже всі чи військовослужбовці, чи колишні військовослужбовці, чи майбутні військовослужбовці, чи члени родин військовослужбовців. На крайній випадок, пов’язані з військовим флотом за родом діяльності чи хоча б сусіди всіх зазначених категорій. Тобто специфіку перебування в місті і околицях флотських структур уявляють досить професійно. Повною мірою це стосується і депутатів міськради. Голова комісії міськради з військових, спеціальних питань і надзвичайних ситуацій Олександр Єжов у недавньому минулому служив заступником начальника Управління СБУ у м. Севастополі. А заступник голови комісії Олексій Кисельов — колишній флотський корабельний офіцер з вислугою 20 років. Люди, що називається, «в темі». І глибоко. Що, вочевидь, і пояснює той факт, що за вакууму міждержавних домовленостей з тематики, яку розглядаємо в матеріалі, саме їх комісія розробила, а міськрада прийняла «Програму профілактики, виявлення, запобігання і припинення терористичних проявів у Севастопольському регіоні, розвитку матеріально-технічної бази координаційної групи Антитерористичного центру на 2007—2008 роки».

— Треба визнати, що в нас справді немає керівних документів із взаємодії Чорноморського флоту, ВМСУ і міських структур з надзвичайних ситуацій, — коментує Олексій Кисельов. — Ні в масштабі міста, ні в масштабі держави. Я під час розробки документів, підписаних у 1997 році, брав участь у роботі орггрупи від Військово-морських сил України. Тому їхня недостатня напрацьованість мені очевидна більш як кому-небудь іншому. Той факт, що на території Росії був і триває так званий чеченський конфлікт, мав бути, на мій погляд, особливо обговорений в двосторонніх документах. І якщо цього не відбулося — в силу різних причин — в дев’яносто сьомому, то десять років термін достатній для з’ясування і заповнення пробілів. А заповнювати їх вимагає життя.

Ухвалена нами «Програма...» — спроба виправити ситуацію. І я вважаю, що цей документ — тільки початок приведення в струнку систему забезпечення безпечної життєдіяльності севастопольців. Без поділу на «наших» і «не наших»: ми живемо в одних будинках, працюємо, служимо в одному місті, дружини офіцерів ЧФ трудяться на севастопольських підприємствах, діти ходять в одні школи чи вузи. На роботу чи службу добираємося на одному транспорті. До речі, вода надходить з одного водопроводу, газ — з однієї труби. А тому вбачаю обопільну зацікавленість сторін налагодити взаємодію. Передбачивши в рамках «Програми...» з місцевого бюджету вісімсот тисяч гривень на забезпечення діяльності координаційної групи Антитерористичного центру, депутати зробили перший крок. Упевнений, у правильному напрямку.

Севастополь.