Це не ми?

Громадська організація «Меморіал» імені Василя Стуса повідомила, що на її базі відкрито музей радянської окупації України — четвертий на пострадянському просторі. Власне, рішення про його створення «Меморіал» ухвалив невдовзі після візиту Президента Віктора Ющенка до столиці Грузії, де він, побувавши в музеї радянської окупації, заявив: «Нам, безперечно, потрібно взяти обітницю створити такий музей в Україні», додавши, що це треба зробити «заради дітей та онуків». «Сигнал» глави держави у Києві почули...

Тож поїхала до музею: цікаво, в якій окупації жила я та ще мільйони моїх співгромадян? Зауважу, що в експозиції майже не було нічого такого, про що б досі не знала. Що, втім, не робить її менш страшною: документи з фотографіями, експонатами, які розповідають про всі можливі й неможливі прояви тоталітарного режиму. Сконцентровані в суціль негативний величезний блок, вони насправді тиснуть на психіку. Більш ніж певна: відвідувачі, котрі ніколи не жили в СРСР, ні на одну мить не побажали б навіть уявити себе в тамтешній атмосфері. У музеї доходиш висновку: в СРСР не було іншого життя, як у нав’язаних нам «окупантом» Росією війнах, побудованих нею самою концентраційних таборах, в’язницях, тотальному страху тощо. Одне слово, організатори, які вважають, що «окупація» України тривала з 1917 по 1991 рік, досягли поставленої мети — розповісти про «жахи радянського режиму».

Справді, документи, представлені в експозиції, не викликають сумніву. Як і те, що події, про які вони свідчать, — не вигадка. І що вони суперечать самій природі людського буття, і ніколи не повинні повторитися. Й знати про це мають усі. Але чому водночас експозиція викликає спротив у сприйнятті, вже починаючи від самої її назви: «Забуттю не підлягає: хроніка комуністичної інквізиції 1917—1991 рр.»?

Запитала в екскурсовода — жінки дуже поважного віку, яка головна мета цієї експозиції? Співробітниця музею спочатку наполегливо радила звернутися з цим запитанням до керівника «Меморіалу» Романа Круцика, інакше вона матиме неприємності. Але коли я все-таки наполягла, вона відповіла. Мовляв, уся історія України з 1917-го по 1991 рік — це радянська окупація, геноцид... українців. І перелічила: насильницька колективізація, голодомор, репресії, війна, на якій загинули мільйони українців, знищення інтелігенції...

Справді, коли знайомишся з експозицією, у створенні якої брали участь титуловані фахівці-історики, доходиш висновку, що ми, українці, такі собі білі й пухнасті люди. А всі біди тому, що до нас прийшли росіяни-«плохиші», окупували, не запитуючи згоди, прибрали нас у свою імперію, знищили, заморили голодом. Ніби ми самі в тому не брали жодної участі. Тільки так: чорне й біле і жодних інших кольорів та відтінків. Так, ніби це не ми самі під час колективізації розкуркулювали заможних селян та «здавали» їх владі — на вірну погибель. Так, наче це не ми самі вигрібали з погребів і підпіччів останню жменю зерна, прирікаючи на голод односельців.

В експозиції музею є кілька страшних «експонатів»: пробиті кулями черепи людей — жертв репресій, похованих колись у Биківнянському лісі. Не будемо нині говорити про моральність, бо їхнє місцезнаходження навряд чи виправдовує навіть висока мета. Чи не досить було обійтися фотознімком, а останки цих мучеників усе-таки віддати землі? Хіба ми не християни?

Але у зв’язку з цим згадую історію часів перебудови. Тоді я працювала у «Вечірньому Києві», й одна з моїх кореспонденцій розповідала про страшні знахідки в Биківнянському лісі. Серед відгуків був і лист від карателя, який «працював» у розстрільній команді.

Писав він тому, що був уже похилого віку, й час було думати про відхід у вічність. Та гріхи — тисячі убієнних ним людей — не відпускали. Хоч, писав він, тоді сумніви його не гризли: був переконаний, що стріляв у ворогів народу. Тепер от, з’ясовується, що й не вороги вони були...

Йому б до церкви, покаятися, але ж, вихований комсомолом, не вірив, що Бог його почує. А тут «Вечірка» закликає всіх висловитися на «тему», то й вирішив «висповідатися» автору публікації. Писав, що від голоду втік із села, а в Києві хазяїн, у якого квартирував, прилаштував на роботу в НКВС. Начальник-командир хвалив його за безвідмовність у роботі. Проте зарплатні вистачало лише на харчування та квартирну плату, а от на придбання одягу грошей бракувало. Про це якось і сказав командиру. Той порадив: а ти придивляйся до арештантів: побачиш у якого нове вбрання, то цілься в голову, щоб не забруднити. Так мій дописувач тоді і вбрався, і взувся. Тільки от спогади про це перед останньою дорогою чомусь не давали ні спати, ні жити...

Мабуть, того мого читача вже немає на цьому світі. Але згадую його тоді, коли деякі співгромадяни намагаються переконати й мене, й інших у тому, що в наших бідах винні окупанти із сусідньої країни...