Ірен Роздобудько: «Зі свого першого гонорару купила шкіряний костюм»

Її книжки читають у метро — і проїжджають потрібну зупинку. Вдома — і забувають про їжу на плиті. І навіть під час театральної вистави не полишають її знаменитий «Ґудзик». Вона — успішна письменниця і головний редактор жіночого журналу «Караван історій». Ірен Роздобудько — про те, як стати молодим письменником в Україні, і не тільки.

— Пані Ірено, як вам удалося видати свій перший роман?

— Я починала з конкурсу «Коронація слова». Тоді, у 2000 році, посів друге призове місце мій роман «Мерці», який, щоправда, вийшов під іншою назвою — «Пастка для жар-птиці».

— І що купили з першого гонорару?

— У мене тоді була мрія купити шкіряний костюм. Тож я пішла на ринок і придбала шкіряні спідницю і піджак. Вони в мене й досі є. Хотіла створити імідж — я ж збиралася писати детективи.

— Що порадите молодій людині, в якої десь у шухлядці лежить кілька романів?

— Я таких людей знаю, вони часто мені пишуть і про це запитують. Я думаю так: можна писати для себе і нікому це не показувати. Та якщо ти віриш у себе, не треба все тримати в шухляді. Роздрукуйте в десятьох примірниках, а краще зробіть стільки, скільки у нас є видавництв. І кожному редакторові особисто віддайте свій роман. Тоді хтось обов’язково відгукнеться. От, приміром, Андрій Курков. Він методично розсилав по закордонних видавництвах свої романи, здається, років десять. Тож, якщо бити в одну точку, обов’язково проб’єш.

— Чи можна лише літературною діяльністю заробити собі на життя, чи треба десь ще підпрацьовувати?

— По-перше, в Україні ситуація така, що поки що це неможливо. І не багато письменників живуть за рахунок лише одних гонорарів. Їх, власне, у нас одиниці. Це Юрій Андрухович, Оксана Забужко, хоча я не впевнена, і Андрій Курков. Відверто кажучи, я б уже теж могла прожити на гонорари, але досить скромно. Якби я зараз покинула свою роботу, мені б на хліб вистачало, але ж хочеться не тільки один хліб їсти. А, по-друге, коли я була влітку в Америці, то питала там про те саме. І мені сказали, що в них живе на гонорари лише Ден Браун, а решта всі працюють. Хтось десь викладає, багато серед них інженерів, програмістів. Колись і у нас письменники жили на стипендії і тихенько собі щось періодично писали. Мене це не стимулює. Я маю бути весь час в русі. До того ж письменництво — це не професія, це такий дар, який сьогодні може бути, а завтра — ні.

— А які у вас стосунки з іншими українськими письменниками? Вони стають героями «Каравану історій»?

— З усіма дуже приятельські стосунки. Не люблю когось критикувати, хоча часом десь щось і виривається. Мені було б дуже цікаво написати про пригоди Юрія Покальчука. Ким він тільки не був і де він тільки не був! І ще хотіла б узяти інтерв’ю у Дмитра Стуса і написати в рубрику «Любовна історія» про Василя Стуса і пані Валентину.

— У вас є фан-клуб?

— Я навіть не знаю. Можливо, неофіційний десь і є. А загалом, я сама фан своїх читачів. У нас із ними є зворотний зв’язок. Уночі мені, звичайно, ніхто не телефонує, але пишуть.

— А ви можете намалювати в уяві узагальнений портрет свого читача?

— Швидше за все, на різні книжки — різні фани. Я саме повернулася зі Львова і там побачила, що читають мене і хлопці-студенти, і дорослі чоловіки. Була й бабця з ціпком. Їй років 80 із чимось. Дуже приємна така львівська пані. А є молоді дівчата, жінки. Вони досить різні. Дівчинка одна купувала книжку мою, а я їй кажу: «Слухай, ти не бери цієї книжки, тобі, мабуть, ще рано». А вона відповідає: «Я вже всі інші прочитала». Оце і є мій читач. Якось мені співробітниця розповіла: «Іду, вечір, осінь, Маріїнський сквер. І мряка така. Сидить дівчина під парасолькою під ліхтарем і щось читає. Мені так цікаво стало, ну що вона може читати? А потім подивилася — це твій «Гудзик». «Ще були випадки —журналістка одна написала: «Ірено, що ти робиш, проїхала через тебе зупинку». І дуже багато хто розповідає, що в них щось на плиті згоріло, поки читали.

— А в родині критикують?

— Мама спочатку серйозно не сприймала, а зараз збирає кожне слово. А донька трошки боїться читати. Вона переживає, ніби я про себе пишу. Ніколи не читає рукописів, тільки вже видані книжки, і робить мені зауваження: то в мене якесь неправильне ставлення до життя, то вона чекала більшого, а мама не виправдала сподівань. Рукописи мої читає Леся Вороніна — дитячий письменник. До речі, в мене нещодавно вийшла дитяча книжка «Коли оживають ляльки», і там моя Яся (донька. — Авт.) зробила малюнки до деяких казок. І все одно, хоч сама й малювала, — критикує.

— Побутує думка, що коли в компанії збираються лікарі, то всі починають говорити про свої хвороби, щоб їм дали пораду. А коли письменники, то розповідають якісь неймовірні історії, щоб про них потім написали. У вас таке буває?

— Коли ми збираємося, то завжди дуже весело. Але я свідомо не сприймаю ніяких чужих історій. Проте часом буває таке, що й, справді, хочеться написати, але є певні етичні моменти, коли я не можу. Насправді я — цвинтар чужих таємниць. Хоча знаю таких людей, які наслухались і все описали в книжці, а люди себе там потім упізнають. Мені краще щось підслухати в метро або простежити, що в когось відірвався ґудзик, і потім дофантазувати роман.

— А про що буде наступна книжка?

— Я збираюся наступний роман писати довго. Він називається «Дві хвилини правди». Мені треба його прожити. Там досить цікава колізія. Я вже знаю, про що він буде, але мені цікаво, щоб був рух у житті далі.