Сьогодні — День журналіста

На запитання відповідає оглядач «Голосу України» Іван ІЛЛЯШ

— Я тебе вітаю з присудженням премії...

— Дякую.

— Що вона означає для тебе?

— Мабуть, усе-таки певне визнання моїх старань.

— Що для тебе журналістика?

— Вона для мене все — і хобі, і життя. Хобі у мене маленькі є, а це — найдорожче. Бо я в ній після шкільного випуску, з серпня 1970 року. Саме тоді перша замітка вийшла.

— Ти пишеш на кримінальні теми. І от майже п’ять років ведеш сторінку «Освіта: без рожевих окулярів». Як вдається поєднувати такі, здавалося б, теми-антиподи?

— Важко. Я казав, і щиро казав: ініціатива керівництва — не завжди покарання для підлеглих. І не завжди погана. Коли я йшов на вільні хліби, шеф сказав: займатися тільки журналістськими розслідуваннями — ти будеш жиріти, давай потихеньку сторінку вести.

Коли її починав, не бачив аналогів, щоб десь вчитися, тому йшов навпомацки. Поступово знаходив рубрики, які співзвучні зі шкільним життям: «До дошки», «Робота над помилками», «Щоденник», «Спортзал», «На обід», «Вчитель про наболіле» тощо.

— Якщо порівняти нашу школу з нинішньою, є різниця?

— Звичайно, є. Наша була гуманнішою. Вчителі, справді, піклувалися про майбутнє своїх випускників. Старалися вкласти в нас все добре, все, що вони знали і чим володіли. Зараз, на мою думку, вчителі так загнані державою, що прагнуть якомога легшими шляхами віддати ті знання, які вони мають, програму швидше відчитати... Але були і є, звичайно, ентузіасти, про яких я прагну писати під рубриками «Світлим рядком» або «Слово про вчителя». Люди, справді, віддають себе дітям. Віддають не тільки знання, а й душу.

— Що б ти побажав колективу нашої газети і колегам з інших видань в день нашого професійного свята?

— Побажати любові, це, можливо, не сприйметься... Якщо вже пішов у журналістику, то треба віддаватися їй повністю. І намагатися копати глибше, аніж нас вчили на факультеті журналістики. Ну й пам’ятати: «Боротися, шукати, знайти, не здаватися».

— Я написав вітання нашим колегам і там є: «У складній суспільно-політичній ситуації відзначаємо ми теперішній День журналіста». І далі: «Написав цю фразу і подумав, а коли ситуація для нас не була складною?»

— Але, якщо порівняти нинішню роботу журналістів з попередніми часами, то, з вашої точки зору, коли вони більш професійно, об’єктивно працювали?

— Сподіваюся, що й цього разу працюватимуть більш об’єктивно, більш професійно, бо все ж таки ми рухаємося вперед. Складні ситуації виникають і з журналістами, і в стосунках з владою, і з засновниками, і з медіамагнатами. Але однак ми рухаємося — поступ є.

Біда тільки в тому, що дедалі більше політичні сили втягують журналістів у свою орбіту, залучають їх у списки, підгодовують.

— До речі, як ви ставитеся до того, що багато журналістів є в цьому складі парламенту і зараз їх включають у списки?..

— Про ходіння в депутати. Велика дискусія про це була у березні минулого року: чи треба йти в депутати, чи не треба? Ми не дійшли згоди. Це зрештою вибір кожної людини. Хоча я абсолютно підтримую думку — і це європейська практика: якщо журналіст пішов у політику, то доти, доки він у політиці, він ніде не фігурує як журналіст. На жаль, наші люди цього принципу не дотримуються.

Але треба пам’ятати: відрядження у політику — тимчасове, а журналістика — на все життя.

— Що для вас журналістика?

— Якщо узагальнити, то це — можливість розповісти людям, що відбувається навколо них. Це перше. Друге — допомогти людям і захистити людину. А для мене ще й можливість спілкування з дуже різними людьми. Просто цікава професія, яка дає можливості для спілкування, для зустрічей...

— Однак журналістику часто називають другою найдавнішою...

— Це залежить від того, хто в ній працює. Тільки й усього. Принаймні в кожного є внутрішні переконання, і він виконує те, що йому подобається. Але все ж таки журналіст має бути аналітиком, журналіст має перевіряти інформацію хоча б ще по двох джерелах — елементарне правило — і журналіст повинен давати фактаж і не плутати його зі своїм коментарем.

Є кілька критеріїв власного журналістського «Я». По-перше, пам’ятати, що ми не судді, а люди, які кладуть факти на терези Феміди, — позитивні й негативні. А читач має робити висновки. По-друге, я повністю поділяю думку Олексія Аджубея, який казав: сьогодні ти написав про людину і ти маєш написати так, щоб завтра, зустрівшись з нею на вулиці, ти міг чесно подивитися їй в очі.

— І наостанок ваше побажання колегам.

— Мені подобалося, коли в деяких випадках у свято редакційні колективи кудись їхали. Скажімо, наша газета «Освіта» на день преси тодішньої їздила в Золотоніський район Черкаської області в сільську школу і там звітувала, про що ми пишемо. Колись «Вечірка» свято вміла закотити в Києві, коли збиралися десятки тисяч читачів, її шанувальників.

Окрім того, я бажаю, щоб журналісти йшли на роботу із задоволенням, з бажанням і з роботи поверталися із задоволенням.