«Величний замок князів Радзивіллів, костел Святої Трійці, який і Риму був би до лиця, древня Луцька брама — чи не найдавніша збережена в Україні митниця. І вся ця краса в оточенні маленьких, майже сільських, хатинок, колишнього райцентру здається казкою. А втім, Олика існує реально». Так розпочинав свій матеріал «Ця загадкова і забута Олика», надрукований у «Голосі України» 25 лютого минулого року, наш власкор з Волині Микола Якименко. Порушена тема знайшла продовження у спогадах, які надіслав до редакції колишній мешканець Олики, а нині Сімферополя, 76-річний Василь Миронович Чухилевич.

Я часто мріяв, що знайдеться людина, яка опише історичне минуле Олики і, можливо, започаткує велику справу з відбудови замку та інших її старовинних споруд. Хоч уже багато років живу в Сімферополі, за тисячу кілометрів від рідної Волині, та серцем завжди лину в містечко Олику, де 1931 року вперше побачив світ.

Автор пише, що Олика розташовувалася на перехресті торгових шляхів зі Сходу на Захід. Мій дід Кирило Чухилевич розповідав, що в містечку багато століть проводились знамениті Олицькі ярмарки. Добре пам’ятаю, як вони проходили в 30-х роках минулого століття за панської Польщі. В ярмаркові дні — середу і неділю — звідусіль з’їжджалися поліщуки в постолах, кожухах, свитах, жінки в яскравих хустинах. Привозили на ярмарок хутро, вироби з дерева — від бочок до ложок, а жінки літом — лісові ягоди, а взимку — сушені гриби. Олицькі шевці продавали взуття власного виробництва, переважно чоботи, з сіл Дубнівщини везли овочі, фрукти, худобу. Сотні возів, а взимку —саней, великий натовп люду створювали неповторну картину веселого святкового дійства. Хтось продав свій товар, хтось купив, але й ті й ті отримували задоволення. Не обходилося і без келиха, щоб обмити покупку.

Наша родина православна, і ми ходили до Свято-Стрітенської церкви (1784 р.), що на в’їзді до Олики, поруч із Луцькою брамою. Храм красивий і в ті часи багатий. Ось 3 травня 1939 року, в день свята Конституції Польщі, нас, учнів першого класу, разом з іншими школярами вишикували в колону і повели в костел Святої Трійці. Костел, я там був уперше, справив велике враження багатством оздоблення, іконостасом, розміщенням лав для сидіння, а надто вже грою органа. Все це ніби гіпнотизувало.

У підвалі костелу були поховані члени родини князів Радзивіллів та інша знать Олики. Після від’їзду поляків у 1946 році костел втратив своє культове призначення і його використовували як склад. Пізніше був свідком, як руйнувалась ця велична споруда, як нищилася дзвіниця, цегляний паркан довкола храму.

Декількома словами хотілося б згадати розташований поруч із замком князівський парк. Там росли різноманітні екзотичні дерева, галявини, сплановані на англійський манір, були засіяні травою, а вздовж алей ріс декоративний живопліт. Поруч із парком плюскотіло чистою водою озеро. Це згадка осені 1939-го. Зараз від усього цього мало що залишилося: дерева і кущі місцеві жителі вирубали в морозні зими на дрова.

Дещо про замок. Був у ньому 1939 року. Запам’яталися фрески на стінах, красиві вікна і двері, мідні ручки замків. Приятель тата працював у князя економом і часто розповідав про доброзичливість і щедрість господаря, про те, що в замку налічується 366 кімнат і що є підземний хід від будівлі до костелу.

Стосовно пожежі в замку. 2 лютого 1944 року радянські війська ввійшли в село Залісоче, яке розташоване на східному березі річки Путилівки (на протилежному — Олика і замок). У селянських дворах, у тому числі й нашому, розмістили гармати для обстрілу замку, де квартирував загін мадяр (угорців). Місцеві жителі, переживаючи за наслідки бою, переконали командира підрозділу в недоцільності артобстрілу, оскільки в замку перебуває лише 300 піхотинців. Мовляв, краще обійти їх стороною, а вони самі втечуть. Так згодом і сталося. Радянські війська пішли на Луцьк, залишивши угорців у замку. Вночі над замком з’явилося полум’я. Вранці сусіди розповіли, що угорські вояки відступили, підпаливши замок. Через день з такими ж підлітками, як і сам, підійшов до замку з тильного боку. Його вікна були обгорілі, але не зовсім знищені. Кругом пахло пожарищем і... карболкою.

Про Луцьку браму. Її пам’ятаю з дитинства. Щоранку ходив повз неї до школи, катався на її відчинених металевих воротах. Добре, що хтось її використовує, аби лишень більше пропагувалася історія і самої брами, і всієї Олики.

Коли буваю в лазні чи смакую з приятелями пивом, часто згадую, як у дитинстві з батьком ходив в парну місцевої лазні, яка стояла в Олиці неподалік річки. Тато, повертаючись додому, часто казав: «Ніби сто пудів скинув». Лазня була хороша, і в ній завжди було людно. Від тих уже дуже далеких літ зберігся спогад, як одного недільного дня тато і мама пішли зі мною до бару, що був при пивзаводі, на свіже пиво. Самі пригощалися і мені, на моє наполягання, теж дали покуштувати. Перший ковток гіркого напою не сподобався. І довгий час я з відразою дивився на цей напій і не споживав його. Тож стверджую: в Олиці була і лазня, і невеличкий, але хороший пивзавод.

Щедрість і турботу князя Радзивілла про Олику варто підкреслити й тим, що за його кошти було побудовано сучасну на той час (та й сьогодні рідко так якісно будують) дорогу від Олики до магістралі Рівне — Луцьк. Щоправда, не встигли добудувати трохи більше кілометра: війна завадила. Будувалася дорога в 1937 — 1938 роках. Бричками підвозили пісок, інші матеріали. Дорога викладена шестигранними бетонними плитами, кожний десятий проміжок ряду заливався розтопленою смолою. Відкоси насипу засіяли декоративною конюшиною. Коли вона зійшла, а потім розцвіла, то відкоси перетворилися на рівний живий килим. З обидвох боків дороги висадили дерева, які й до сьогодні прикрашають цей інженерний пам’ятник. Дивуюся: цією дорогою проходили багатотонні танки, автомашини, а вона й досі витримує це величезне навантаження. Правда, в одному місці пошкоджена вибухом бомби. Тобто, що робиться якісно — слугує століття. Мешканці Олики завжди із вдячністю згадують князя за побудовану дорогу.

На початку 70-х років газета «Львовская правда» надрукувала невеличку замітку про смерть князя Едмунда Радзивілла в Лондоні. На жаль, пам’ять про цей шляхетний рід не зафіксована в назві жодної з вулиць чи площ Олики. Можливо, депутатам селищної ради варто ліквідувати цю історичну несправедливість. Буду радий, якщо мій допис послужить добрій справі відбудови славного містечка Олики.

Сімферополь.

На знімку: навіть сьогодні костел Святої Трійці в Олиці вражає всіх своєю красою.

Фото Миколи ЯКИМЕНКА.