Між небезпекою і сприятливими можливостями

Джон Кеннеді якось зазначив, що слово «криза» в китайській мові пишеться за допомогою двох ієрогліфів. Один із них означає «небезпека», а другий — «сприятлива можливість». Справді, кожна кризова ситуація, у тому числі й та, що склалася нині в українському суспільстві, крім загрози дестабілізації і руйнування, містить і шанс на перехід до прогресивних перетворень. Звичайно, не можна очікувати, що від проведення дострокових виборів виграють пересічні українські виборці. Подібна заява, зроблена Віктором Ющенком в його нещодавньому телезверненні, продиктована або дивовижною наївністю, або лицемірством. Насправді дострокові вибори практично неминуче стануть інструментом маніпуляції громадською свідомістю і засобом зміцнення панування прозахідних олігархічних угруповань, інтереси яких різко розходяться (насамперед у геополітичному і соціальному курсі) з потребами решти суспільства.

Для розуміння природи нинішньої політичної кризи важливо враховувати, що вона жодним чином не пов’язана з вирішенням соціальних питань. Усі спроби буржуазних популістів використовувати для суспільної мобілізації соціальну тематику закінчилися провалом. Суспільство виявилося глухим до закликів масштабно виступити під гаслами зниження тарифів або підвищення заробітної плати бюджетників. І не тільки тому, що не вірить обіцянкам політичних діячів. Хоч як це парадоксально, ці питання сьогодні для громадської свідомості мають другорядне значення.

У такій бідній державі, як Україна, це може здатися дивним. Соціальна сфера з кожним роком руйнується дедалі більше, порушення соціальних прав набуває системного характеру і відбивається на якості життя не тільки незаможних суспільних верств, а й нечисленного «середнього класу» та навіть дрібної буржуазії.

Але люди не вірять (і цілком справедливо) в те, що в умовах нинішнього олігархічного устрою можна забезпечити реалізацію хоча б основних соціальних прав. Тому такою незначною порівняно з масштабами руйнування соціальної сфери здається реакція у відповідь українського народу. Поступово люди починають розуміти, що тверді соціальні гарантії і впевненість у завтрашньому дні, що їх забезпечував радянський лад, не можна компенсувати ілюзорними розрахунками на особисте процвітання, що їх насаджує капіталістична пропаганда.

Сьогодні людина може тільки мріяти про ті права, що в неї були в радянському суспільстві. Більшість людей виявилася цілком позбавленою якихось життєвих і соціальних перспектив, окрім можливості працювати за злидарську заробітну плату, що дозволяє хіба що не померти від голоду.

Чи означає це, що українське суспільство готове всерйоз боротися за відновлення соціальних прав? На жаль, ні. Занадто сильне ще відчуття втрати всіх ідеалів і цінностей, пов’язане з крахом ілюзій, що змушували підтримувати капіталістичні перетворення. Суспільство дотепер перебуває в стані розгубленості й шоку. Воно поступово виходить з цього ступору, і обов’язок лівих сил полягає в тому, щоб прискорити, наскільки це можливо, процес громадського протверезіння, в тому числі завдяки постійному звертанню до соціальної тематики та організації боротьби за тверді соціальні гарантії. Але сьогодні не можна розраховувати на те, що суспільна більшість виступить проти олігархічного панування лише під соціальними гаслами.

Тим часом у суспільстві є чітко виражені протестні настрої, пов’язані з невдоволенням нинішнім зовнішньополітичним державним курсом. Саме ці протестні настрої представляє лише Компартія. Політики, пов’язані з великою промисловістю Південного сходу, якийсь час були змушені протидіяти зовнішньополітичній лінії оточення Президента. Очевидний компроміс з цього питання неминуче призвів би до повного падіння їхньої популярності. Тому дострокові вибори є також інструментом, щоб змінити пріоритети громадської свідомості, по-іншому розставити акценти, відвернути увагу суспільства від геополітичних проблем. Уже під час політичної кризи обидві сторони намагалися підмінити протиріччя з питань державного курсу розбірками між двома політичними угрупованнями (подібно до того, як це було зроблено в 2004 році). Громадську дискусію з найважливішої геополітичної проблеми хочуть підмінити з’ясуванням стосунків між окремими політичними діячами, їхніми конфліктами, компромісами й особистими домовленостями.

Причому, що слабкіше будуть представлені у владних структурах сили, котрі протистоять євро-атлантичному зовнішньополітичному вектору, то з більш цинізмом його прихильники нехтуватимуть демократичними принципами і нормами закону. Демократія як система державного управління була дискредитована небажанням президентського оточення зважати на громадську думку, налаштовану проти вступу до НАТО. Українське суспільство не раз за допомогою регіональних народних референдумів і масових акцій протесту давало зрозуміти, що виступає проти НАТО. Соціологічні опитування свідчать про негативне сприйняття цього військово-політичного блоку громадською свідомістю України. Незважаючи на це, Віктор Ющенко не тільки не відмовився від подальшого зближення з північно-атлантичним альянсом, а й неодноразово заявляв, що вступ до нього України є неминучим.

Під час політичної кризи протиборчі сторони цілком свідомо підірвали легітимність усіх владних інститутів, парламенту, уряду, Конституційного Суду, Генеральної прокуратури, МВС, спроможних перешкодити проведенню державного курсу, що суперечить Конституції і настроям, потребам суспільства. Більше того, фактично було визнано, що Президент, визначаючи вектор розвитку держави, не зобов’язаний керуватися положеннями чинної Конституції. У країні формується авторитарний режим, і всім політичним силам під загрозою знищення запропоновано або стати на його бік, або змиритися з тим, що найважливіші рішення прийматимуться за спиною суспільства, шляхом закулісної змови між провідними олігархічними і бюрократичними угрупованнями. По суті, зруйнувавши систему державної влади, що існувала, Президент не залишив іншим політичним гравцям іншого вибору. Дата дострокових виборів (саме призначення яких є незаконним, інакше навіщо було підводити під них законодавчу базу) була визначена за допомогою особистих домовленостей між представниками протиборчих сторін. Позицію Верховної Ради, Конституційного Суду і Генеральної прокуратури ніхто враховувати не має наміру. Таких органів влади для правлячого угруповання не існує.

Президентське оточення і проамериканські популісти та націонал-ліберали, що зімкнулися з ним, намагаються виправдати беззаконня, яке відбувається, посиланнями на те, що існуюча система влади не забезпечує повноцінної реалізації демократичних принципів. Це справді так, та й дивно було б сподіватися на розквіт демократії в умовах зради ними національних інтересів. Правляча олігархія настільки схильна зважати на громадську думку і керуватися нормами закону, наскільки її змушує до цього тиск знизу. У результаті змови між олігархічними угрупованнями можливість суспільства впливати на позицію влади різко зменшується. Вибори тепер перетворяться на засіб маніпуляції громадською свідомістю, їхні результати скасовуватимуть щоразу, коли вони заважатимуть співробітництву між олігархічними кланами, котрі виконують указівки Заходу. Це ще одна реальна загроза, породжена нинішньою політичною кризою.

Проте я схильний оптимістично оцінювати ситуацію, що склалася, хоча перевага сил нині вочевидь не на боці суспільної більшості. Українські громадяни більше не хочуть пасивно спостерігати за реалізацією євро-атлантичного державного курсу. Коли б вони, як і раніше, готові були змиритися з ним, то ніякої політичної кризи не було б, а провідні олігархічні угруповання одержали б можливість спокійно розділити політичний і економічний простір країни. Громадські настрої на підтримку геополітичного курсу, орієнтованого на стратегічний союз з Росією, Білоруссю, Казахстаном та іншими республіками колишнього СРСР, завжди були надзвичайно сильними. Але тільки в 2004 році вони стали основою для соціальної мобілізації, а починаючи з 2006 року, — основним чинником політичного процесу. Це означає, що українське суспільство усвідомило, якою небезпекою для розвитку України та її державної єдності є зруйнування східнослов’янського простору, неминуче в разі вступу України до НАТО. Відчуло, яку принизливу роль відіграватиме наша країна як околиця євро-атлантичної цивілізації, приєднання до котрої позбавить наш народ права на самостійний розвиток, зупинить формування української політичної нації. Широкий інтерес до геополітичної проблематики, пов’язана з нею соціальна активність свідчать про зовсім нову ситуацію в країні, про готовність суспільства самостійно визначати геополітичних партнерів і союзників, а не миритися з курсом, вигідним правлячій еліті.

Як показав референдум 17 березня 1991 року, більшість радянських громадян виступала за збереження СРСР. Але на той час було вже цілком зрозуміло, що керівництво країни проводить проамериканський курс і готове будь-якою ціною добиватися компромісу з цілої низки принципових питань. Події того часу більше нагадували поетапну капітуляцію перед вимогами адміністрації США. Треба сказати, що радянське суспільство до того, що відбувалося, ставилося достатньо байдуже. Плани адміністрації США з ослаблення і розвалу СРСР ні для кого не були секретом. Тоді вже була заявлена концепція «нового світового порядку», заснована на одноособовому пануванні США, що вже тоді взяли на себе роль верховного арбітра всіх світових конфліктів. Було зрозуміло, що в такій системі немає місця для Радянського Союзу як для розвиненої держави, що зберігає стратегічний військовий паритет із західним світом. «Новий світовий порядок» міг скластися тільки в разі ослаблення і розвалу СРСР.

Але суспільство так і не виступило проти проамериканського державного курсу, смертельно небезпечного для союзної держави і соціалістичного устрою. Розпад державної єдності Радянського Союзу йшов поступово, і в суспільства не раз була можливість зупинити цей процес. Однак окремі спалахи невдоволення тонули в океані байдужого ставлення до долі країни. Стан справ не змінився і після трагічної загибелі радянської держави. Українське суспільство пасивно спостерігало за тим, як розривалися історичні та культурні зв’язки, за руйнуванням єдиного економічного і мовного простору.

Тепер, виступаючи проти євро-атлантичного курсу, за відновлення стратегічного союзу з Росією і єдиного економічного простору з країнами східнослов’янської цивілізації, воно фактично вимагає обмежити олігархічне панування. У цьому і полягає, на мій погляд, головна сприятлива можливість, що її надає нинішня політична криза. Використовуючи геополітичну проблематику як основу для суспільної мобілізації, можна розпочати боротьбу за соціальні перетворення в інтересах суспільної більшості, за усунення від влади ставлеників і представників прозахідного капіталу.

Геополітична тематика нині набула соціального забарвлення. Не можна виступати проти зовнішньополітичного курсу оточення Президента і не підтримувати соціальних перетворень в інтересах суспільної більшості, не вимагати проведення економічної політики, спрямованої на розвиток високотехнологічних і наукоємних галузей, що дає змогу поліпшити місце України у світовій системі розподілу праці.

Поки небезпеки, якими загрожує нинішня криза, вочевидь перевищують надані нею сприятливі можливості. Якщо тактика захисників східнослов’янської єдності не зміниться, а їх рішучість чинити опір беззаконню не зросте, нашу країну може очікувати соціально-політична катастрофа. Гарантією відновлення законності є не досягнення домовленостей з оточенням Президента (воно переступить через них так само легко, як і через Конституцію), а здатність комуністів та їхніх союзників забезпечити суспільну мобілізацію під геополітичними гаслами і збільшити своє представництво у Верховній Раді, зірвавши тим самим плани українсько-американської олігархічної верхівки.

У нинішній ситуації компроміс з оточенням Президента був рівносильний зрадництву. Тепер, коли він став політичною реальністю, послідовні противники євро-атлантичного курсу повинні перейти до рішучих самостійних дій з об’єднання суспільства навколо гасел збереження східнослов’янського простору, відновлення культурної єдності країни (для цього потрібно, в тому числі, надати російській мові статус державної), стратегічного партнерства в рамках ЄЕП. Інакше загрози, породжені нинішньою кризою, можуть знищити нашу країну.