«Здоров’я й освіта дітей мають бути в одних руках», — переконана депутат Маріупольської міськради, голова опікунської ради дитячого будинку «Центр опіки» Галина ЛИХАЧОВА

Вісім років тому в Маріуполі з’явилася установа нового типу — дитячий будинок «Центр опіки». Тут разом, однією великою родиною, ростуть хлопчики й дівчатка від народження до 18 років. На думку директора центру Людмили Лазаренко, існуюча державна система «будинок дитини — дитячий будинок — інтернат» застаріла: вона ламає юні долі і рве родинні зв’язки. У центрі опіки поруч живуть брати і сестри різного віку. А старші діти обов’язково мають підопічних у молодших групах. Усе це створює атмосферу сім’ї, привчає сиріт піклуватися одне про одного.

— До добра повертається добро, а до зла — обов’язково зло, — переконана Людмила Лазаренко. — І якщо діти потрапили до нас, ми все робимо для того, щоб вони почувалися людьми. І коли вони через півроку відчувають, що це сім’я, — це чудово.

Допомогу в становленні нового дитячого будинку надав Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча, очолюваний народним депутатом України Володимиром Бойком. Сьогодні металурги продовжують опікувати цю унікальну установу. Один з найбільших благодійників — Управління громадського харчування і торгівлі комбінату (начальник управління Юрій Тернавський): працівників управління традиційно запрошують як хрещених мам і тат для дітлахів. За вісім років навколо центру сформувався колектив благодійників — людей чуйних і небайдужих.

Незмінним головою опікунської ради Центру опіки є депутат Маріупольськїо міської ради Галина Лихачова — людина, добре відома за межами міста, області й України. Галина Олександрівна 14 разів обиралася депутатом місцевих рад, є помічником народних депутатів України Володимира Бойка і Сергія Матвієнкова, одним із керівників Асоціації ділових жінок, кавалером ордена Княгині Ольги. Про її наполегливість і принциповість ходять легенди. Напередодні Міжнародного дня захисту дітей тему розмови підказав календар. Що ми, дорослі, спроможні зробити для дітей — їх здоров’я, освіти, їх майбутнього?

— Галино Олександрівно, Центр опіки з’явився в Маріуполі з вашої ініціативи. Як це сталося?

— Коли в 1998 році мене обрали секретарем міськради, я почала вивчати проблеми по місту. Хоча могла б цього не робити, адже працювала не у виконавчій владі. Але мене схвилювала біда, яка на той час уже полонила всю Україну, — бездомне сирітство. Так з’явився Центр опіки. Сьогодні там мешкають близько 136 дітей від народження і до повноліття.

Різними шляхами діти потрапляють до дитбудинка. Торік жінка перекинула через огорожу в чужий двір свого сина двох з половиною років. Ходити він не вмів, приповз до собачої будки. А собака в цей час привела цуценят. І коли прийшла їх годувати, побачила дитину. Почала гавкати, але хлопчика не чіпала. Коли мені зателефонували, що знайшли підкидька, я негайно приїхала. Замурзаний, весь у корості, такий страшний... Ми його відмили, привели до пам’яті. Малюк виявився таким симпатичним! Його вже усиновили.

Ще одного підопічного знайшли в буквальному сенсі на смітнику: перехожий ішов мимо і почув якийсь писк. Принесли його до нашого центру. Потрапляють і діти старші. До речі, всі наші діти навчаються в масовій школі — для того, щоб не було дискомфорту згодом. Вони повинні бути готові до життя. У цьому відмінність центру від інтернату.

— У Центрі опіки таке представницьке коло меценатів. Невже немає проблем?

— Навпаки, проблеми величезні. Звичайно, головним спонсором був і залишається металургійний комбінат імені Ілліча. Він ніколи ні в чому нам не відмовляє. За рахунок комбінату організовано триразове харчування дітей (загалом діти їдять шість разів на день). Хоча є підопічні, котрі спочатку ніяк не можуть наїстися. Вони так голодували в минулому житті, що тепер намагаються надолужити. І тільки потім переконуються: їжі завжди буде вдосталь.

Якось один чиновник вирішив: якщо дітей з центру годують шість разів на день, то їм необов’язково давати в школі молоко за рахунок бюджету. Коли мені стало це відомо, ми зробили все, щоб повернути дітям молоко. Але за ці два дні однокласники ділилися з нашими вихованцями своїм молоком. Діти виявилися свідомішими за дорослих...

Або ще проблема: все оздоровлення ми організуємо за рахунок спонсорів. Грошей, що їх виділяють, не вистачає. А цього року до початку оздоровчого сезону в нас немає жодної путівки: не пройдено тендер. Хто за це відповість? Звичайно, ми знайшли вихід: путівки на першу зміну для сиріт нададуть металургійні комбінати імені Ілліча, «Азовсталь», ВАТ «Азовмаш», Маріупольський морський торговий порт. Але це не вирішує проблему на державному рівні.

Навіщо ми самі себе обманюємо? Будучи заступником голови облвиконкому, я звітувала за кожну дитину, кожного школяра: скільки в нас пришкільних таборів, скільки дітей у таборах праці і відпочинку, скільки — в оздоровчих таборах. Сьогодні цієї системи немає, треба сказати про це прямо. Наприклад, пришкільні табори. Це максимум місяць відпочинку. І потім — дитина вдень повинна спати. Отже, мають бути обладнані класи, де діти відпочивали б протягом дня. Сьогодні нічого цього немає. Дай Боже, щоб хоча б у половині пришкільних таборів були нормальні умови.

А в масштабах країни, переконана, і здоров’я, і освіта мають бути в одних руках. Вважаю, структура повинна бути одна. Можливо, під одним дахом міністерства повинні бути різні департаменти, які займалися б оздоровленням, усиновленням, сиротами. Але це не повинно бути в різних розірваних відомствах. І не можна усиновлення дитини віддавати у відання різних органів.

— А як ви ставитеся до ідеї створення прийомних родин, що нині активно пропагується?

— Ми до цього не готові. Колишній міністр у справах сім’ї і молоді Юрій Павленко одного разу був у нас і теж поставив це запитання. Мовляв, хіба в нас немає добрих людей? А я кажу: «Ось ви, працівники міністерства, візьмете до себе сиріт? Хоча б двох? Ні. А інші як?» Доти, доки в нас не буде кадрів, доки люди, котрі бажають узяти сиріт на виховання, не пройдуть якісь курси і ми не переконаємося, що вони роблять це не з меркантильних інтересів, справжні прийомні сім’ї не з’являться. На жаль, зараз прийомні батьки в такий спосіб вирішують свої проблеми (життєва трагедія, якась душевна травма, матеріальні труднощі), але не проблеми дитини.

У нас є, на жаль, сумний досвід, коли в сім’ю віддали одного з вихованців Центру опіки. Нові батьки в лічені дні витратили на нові меблі 10 тисяч гривень, що були на банківському рахунку дитини. Навчили хлопчика курити, пити. У підсумку від таких «мами» і «тата» довелося дитину забирати. Нині він знаходиться в одному з притулків.

— Як складається доля ваших підопічних? Ким стали перші вихованці дитбудинку?

— Цьогоріч школу закінчують шість випускників. Постає запитання: де вони житимуть? Залишатися в дитбудинку вже не можуть, свого житла не мають. Квартиру або гуртожиток повинна надати держава. Як виділяється житло навіть пільговій категорії, відомо. Я не раз порушувала це питання на сесії, виступала по телебаченню, нарешті, міськрада запланувала виділення квартир для трьох наших вихованців. Але поки що дітям потрібно десь жити. Один з італійських благодійних фондів купив дві трикімнатні квартири поряд з Центром опіки. Ці квартири і стануть гуртожитком для випускників.

Житло для сиріт — загальноукраїнська проблема. Роботу ми надамо, але де взяти гуртожиток, якщо в підприємств їх практично не залишилося? Тому програма «сирітське житло» потрібна на державному рівні. Може, почекаємо купувати літаки-вертольоти нашим керівникам, але дамо дітям квартири?

Для дітей, які виходять зі стін Центру опіки, підшукуємо справу до вподоби. Двоє хлопців закінчили морський ліцей, тепер влаштовуємо їх в Азовське морське пароплавство. Ще один випускник погодився поїхати в село: йому там одразу дають і житло, і роботу. Одна дівчинка вивчилася на медсестру, працює в профілакторії металургійного комбінату імені Ілліча. Ще одна випускниця закінчує бухгалтерське відділення в технікумі й далі йде в Приазовський гуманітарний університет. Загалом, кожною дитиною займаємося предметно. У нашій Асоціації ділових жінок вирішили: зібрані внески відправляємо на рахунки випускників центру — по 300 гривень щомісяця. Виходячи з дитбудинку, діти вже можуть розпоряджатися грошима.

Те, що відбувається з дітьми, котрі залишаються без батьків, я сприймаю дуже близько. У мене було важке дитинство: батько загинув на фронті. З мамою практично не жила, у неї ще троє молодших було, потім вона вийшла заміж. Я пішла з дому і рано стала самостійною. Можливо, звідси моя надмірна принциповість. Часом думаю: треба промовчати. Але не можу, кажу прямо, без натяків. Це вам підтвердить будь-який депутат міськради.

— Галино Олександрівно, за радянських часів ви були одним із активістів Комітету радянських жінок і Комітету захисту миру. Чи підтримуєте ви нині стосунки з колегами?

— Дивовижна жінка, з якою я знайома до сьогодні, — Валентина Терешкова, котра багато років очолювала Комітет радянських жінок. Я бачилася з нею у грудні минулого року на Міжнародному з’їзді жінок. Там мені вручили премію «Творення» за проект «Центр опіки». Сама Валентина Терешкова опікує в Підмосков’ї один чи два дитячих будинки. І коли вона довідалася про маріупольський проект, вирішила зробити нашим дітям подарунок. До від’їзду нашого потяга від її імені привезли кілька ящиків з цукерками.

І я ці цукерки везла в Маріуполь. Митник поцікавився: що ви везете, наркотики? «Та ви, кажу, збожеволіли, у моєму віці займатися цією справою! Це подарунок Валентини Терешкової для сиріт міста. Не вірите? Зателефонуймо їй, у мене є телефон». Показала документи. Митник постояв, подивився і пішов.

А взагалі скажу так: робота жіночих організацій у радянський час була, можливо, менш конкретною. Здебільшого ставили завдання контролю. Але жінки завжди, якщо вони наполегливо вимагали, нагадували, домагалися свого. А сьогодні жіночий рух розбрівся за різними течіями.

— Ви — один з найдосвідченіших депутатів міськради. Яка ваша думка про вибори в місцеві ради на пропорційній основі?

— Категорично цього не сприймаю. На практиці все перетворюється на з’ясовування стосунків. Навіть якщо йдеться про те, щоб прийняти якесь розумне рішення, партії хочуть насамперед звернути на себе увагу, мовляв, це їхня ініціатива. А для мене особисто це не має ніякого значення — аби питання було вирішено. Будучи безпартійною, я пройшла в міськраду за списком Соціалістичної партії. І за традицією веду прийом в окрузі, в якому обиралася колись. Не можу залишити рідних виборців: це старі люди, вони звикли, що в них є депутат.

— Про дітей, обділених долею, більшість спонсорів згадують двічі на рік — напередодні 1 січня і 1 червня, перетворюючи надання допомоги в показуху. Як вам удалося об’єднати навколо Центру опіки небайдужих людей, готових жертвувати щодня, а не тільки у свята?

— Нещодавно був випадок: я заскочила до Центру опіки, знаю, там щодня якісь проблеми. Заходжу до немовлят, вони лежать мокрі. Кажу: у нас що, памперсів немає? Відповідають: «Учора скінчилися. Ви ж розумієте, це неконтрольований процес». Одразу звернулася до одного багатого чоловіка. «Гаразд, — говорить, — завтра організую півтори тисячі памперсів». Минає тиждень — підгузків немає. Телефоную йому, з’ясовую, чому досі не куплені. А в мене на прийомі сидить жінка, котра прийшла просто зі своїм горем. Почувши розмову телефоном, запитує: «А скільки потрібно памперсів?» —»Та хоча б п’ятсот штук на перший раз», — відповідаю. І ця виборниця пішла до себе на роботу, там її колеги зібрали гроші і принесли в Центр опіки 500 памперсів. Отож переконана: щоб бути меценатом, не обов’язково бути дуже багатою людиною. Потрібно просто мати добре серце.

Фото Бориса ДЕМБИЦЬКОГО.