На землі і під землею

ДнІ «Голосу УкраЇни» НА ДонеЧЧинІ

Ознайомлення представників «Голосу України» з потенціалом регіону проходило в заводських цехах, у шахтному вибої та в сільському районі. Адже Донецька область виробляє п’яту частину валового внутрішнього продукту країни. Не менш пам’ятними були зустрічі з нашими читачами, від яких ми почули чимало теплих слів та пропозицій на адресу газети. Як живеться нині мешканцям області? Що вони думають про політичне та економічне життя України? Яким бачать майбутнє рідної країни? Про це ми говорили під час Днів «Голосу України».

Під таким гаслом працює колектив ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод». Висловлювання дуже влучно змальовує роль підприємства не лише в Україні, а й у світі. «Завод для виробництва заводів» — так раніше називали НКМЗ. Це один із найбільших у світі виробників металургійного, гірничорудного, ковальсько-пресового та шахтного обладнання. У тендерах на постачання машин новокраматорські машинобудівники на рівних конкурують з відомими світовими виробниками.

В одному з цехів заводу впала в око картина: на залізничну платформу вантажили старий порізаний верстат. Його відправляли на металобрухт. Натомість підприємство оснащується сучасними обробляючими центрами, які здатні виконувати 24—36 операцій. Таке технічне переозброєння — лише частина інноваційної моделі прискореного еволюційного розвитку підприємства. Її реалізація дасть змогу до 2015 року вийти на рівень найсерйозніших фірм світу. Починаючи з 1997 року НКМЗ нарощує обсяги виробництва та збільшує кошти на свою модернізацію. Зауважте, завод не використовує банківські кредити чи кошти інвесторів, а оновлюється власними силами. «Це єдине підприємство, яке розвивається так, як повинна розвиватися вся економіка України», — таку оцінку успіхам заводу дав міський голова Краматорська Геннадій Костюков. Про досвід новокраматорців читайте в одному з наступних номерів «Голосу України».

Ще один гідний наслідування приклад — відвідування хворих удома. Представник організації ветеранів вирушає до підопічних із «тормозком», в якому — масло, консерви, печиво та інші продукти. «Якщо потрібно, уповноважений піде до магазину чи викличе лікаря, — розповідає Ніна Загребельна. — Зв’язок іноді такий тісний, що коли вчасно не зайшли до лежачої людини, хворий може зателефонувати нам і поскаржитися». Крім того, за кошти, виділені заводом, організація ветеранів закуповує оптом медикаменти, необхідні для тяжкохворих — їх нині налічується 426 осіб.

Раніше щороку ветерани мали можливість оздоровлюватися в заводському профілакторії: такі спеціальні заїзди влаштовували до Дня Перемоги та Міжнародного дня літньої людини. Однак торік Фонд соціального страхування відмовив пенсіонерам у такому оздоровленні. «Нам пояснили, що гроші пішли на виплату допомоги матерям у зв’язку із народженням дитини, — зазначив Адольф Сіріца. — Тож тепер наші ветерани позбулися можливості поправити своє здоров’я. Хотілося б, щоб ця проблема пролунала на сторінках газети».

«Будь-який приватний жек збанкрутує за півроку»

Але левову частку бюджету міста забезпечують промислові підприємства: наприклад, за рахунок відрахувань Новокраматорського машинобудівного заводу формується понад 50 відсотків доходної частини. Непогано працюють й інші машинобудівні підприємства, які торік у середньому наростили обсяги виробництва на 16 відсотків: Старокраматорський машинобудівний завод, Краматорський завод важкого верстатобудування, «Кондиціонер», «Енергомашспецсталь».

— Єдине підприємство, доля якого непокоїть, — металургійний завод імені Куйбишева, — продовжує Геннадій Костюков. — Складається враження, що у господарів є бажання збанкрутити завод. Однак це підприємство екологічно небезпечне, вони мають майже в центрі міста шлакову гору, мають феромарганцеві відстійники. Крім того, там працюють близько двох тисяч осіб. Це сім’ї, це соціальна проблема. Це житловий фонд підприємства, який теж треба якось утримувати. І в місцевої влади немає жодного бажання, щоб це підприємство збанкрутувало. Інша річ, якщо розглядати процедуру санації як вихід із ситуації, що склалася. Гадаю, власники цим скористаються.

Але найбільше турбує міського голову стан житлово-комунального господарства.

— У місті налічується 89 будинків, які збудовані після війни як тимчасове житло для працівників промислових підприємств. Там немає фундаменту, немає технічного підвалу. Все лежить на землі. І в цих будинках продовжують жити люди. Капітально ремонтувати такі споруди — означає викидати гроші на вітер.

Свого часу Краматорськ став одним із перших в Україні міст, де було створено приватний жек. Нині із 8 підприємств, які обслуговують житловий фонд, 7 — приватні. Як і будь-яке підприємство, вони сплачують усі податки. «Виходить, що за наявних тарифів, якщо немає вчасних і стовідсоткових платежів, новостворене приватне підприємство стає фінансовим банкрутом або доходить до цієї межі буквально через півроку роботи», — резюмує міський голова. На його думку, держава повинна надати пільги таким жекам, щоб залучити малий і середній бізнес до житлово-комунальної сфери. Проте відновлення пені за комунальними платежами Геннадій Костюков вважає заходом передчасним.

Круте падіння йде на підйом

Шахта імені Леніна державного підприємства «Артемвугілля» — одна з найстаріших у галузі: їй виповнилося 118 років. Центральний Донбас, до якого належать Горлівка, Дзержинськ та Єнакієве, — особливий регіон. Адже тут залягають пласти крутого падіння з дуже цінним коксівним вугіллям. Його видобуток пов’язаний із більшими порівняно з іншими вугільними підприємствами витратами. Що таке крутий пласт, представники «Голосу України» дізнавалися, спустившись у горлівську шахту імені Леніна, на горизонт 1080 метрів.

Дільниця 110, на якій ми побували, оснащена щитовим комплексом. План — 170 тонн на добу. У кращі часи вона видавала 500—1000 тонн, але зараз шахта потерпає від низки невирішених питань. Хоча запаси вугілля тут обчислюються 10 мільйонами тонн. Для порівняння: річний план становить 205 тисяч тонн. Тож за умови вчасного фінансування розвитку підприємства, розв’язання проблем із транспортуванням палива тощо на шахті працюватиме ще не одне покоління горлівчан. А поки що гірники нарікають на старе обладнання, дефіцит матеріалів і коштів.

Шахта імені Леніна відпрацьовує пласт, небезпечний за раптовими викидами вугілля і газу. Перед тим, як увійти до лави, інженер із техніки безпеки Валерій Бондаренко, який нас супроводжує, заміряє вміст метану: його прилад показує ноль відсотків. Аналогічна цифра — і на датчику в лаві, на що звертає увагу гірник. Валерій Костянтинович, який віддав вугільній галузі не один рік життя і свого часу працював головним інженером, підкреслює важливість заходів безпеки, яких вживають на шахті. Наприклад, посипані інертним пилом і змочені водою виробки — це попередження пожеж.

З кожним роком гірничі роботи ведуть на дедалі більшій глибині. Тому актуальною стає проблема температурного режиму. Охолоджувальне устаткування на шахті є, але воно застаріле й надто енергоємне, потрібне сучасне обладнання. Перед спуском до монтажної печі нова зміна гірників на наших очах стала роздягатися до трусів. «А ви самі побувайте в «пічці», — прокоментував наші запитання один із них. — Спекотно, піт ллється. Ось так працюємо».

«Раніше було краще. І запчастини, і матеріали — все було, повний склад. А сьогодні ось дали деталь замінити, то мало не сам директор вручив», — розкриває долоню Олександр Бєзухов.

Кут падіння пласта «Олександрівський» — 68 градусів. Крутими сходами спускаємося вниз, до місця монтажу щитового комплексу. В тісних нішах важко розвернутися, не те що працювати повну зміну. За словами заступника начальника дільниці Олександра Спіцина, колектив поповнюють молоді гірники, однак їм ще потрібно вчитися і набувати досвіду. «Цікавість із боку молоді до такої роботи повинна підкріплюватися фінансово», — переконаний заступник начальника дільниці. У державному підприємстві «Артемвугілля» намагаються підтримати ентузіастів і час від часу влаштовують конкурси вибійників. Це один із стимулів. Але про престиж гірницької праці час подбати і на державному рівні.

— Цього року, після приходу нового генерального директора ДП «Артемвугілля», ситуація на шахтах міста дещо стабілізувалася, — прокоментував становище галузі завідувач відділу промисловості, транспорту і зв’язку виконкому Горлівської міськради Юрій Трунов. — Найкращим і найперспективнішим підприємством залишається шахта імені Гайового. Щодо інших підприємств, то якщо запланований на капітальне будівництво цього року обсяг фінансування буде виконаний, шахти працюватимуть. Вводить новий горизонт шахта імені Калініна, нормально працює шахта імені Рум’янцева. Шахта імені Леніна перебуває в досить складному становищі, необхідно вкладати кошти, щоб вона розвивалася далі. Чимало проблем у шахти «Комсомолець», але вона працюватиме. Поки що жодній із горлівських шахт, окрім «Олександр-Захід», закриття не загрожує.

Але розвиток галузі неможливий без кваліфікованих кадрів. Донедавна середній заробіток на шахтах міста становив 1100 гривень. Тому нове керівництво об’єднання взялося за поступове підвищення зарплати. Зокрема, на шахті імені Леніна вибійники отримують до 3,5 тисячі гривень на місяць, прохідники — дещо меншу суму. На думку генерального директора ДП, зарплата вибійника має становити 5—6 тисяч гривень на місяць — за умови виконання плану.

Справа у скриньці

У Горлівці представники «Голосу України» зустрілися з листоношами з найвіддаленіших поштових відділень міста й околиць. Листоноша в невеликому селищі — посада відповідальна: принести пенсію, доставити періодику, товари першої необхідності, іноді викликати лікаря, купити медикаменти чи продукти для лежачих хворих. І все це — за будь-якої погоди, будь-якої пори року. А ось зарплата такому вантажеві вочевидь не відповідає: за словами виконуючої обов’язки начальника центру поштового зв’язку № 4 Олени Дюшко, після всіх відрахувань «чистими» на руки листоноша отримує 340—360 гривень. До того ж зарплата «прив’язана» до обсягів: є дільниці, де працівниця отримує 0,8—0,9 ставки. Тож і відчувається брак кадрів: нині не вистачає 30 листонош.

Яка ж найбільша проблема в тих, хто доставляє читачам нашу газету? Наші співрозмовниці були одностайні: поштові скриньки! Точніше, відсутність цих скриньок чи наявність розкурочених скриньок у багатоповерхових будинках. Як наслідок — мешканці таких будинків відмовляються передплачувати газети і журнали. Аби не підвести тих передплатників, які залишилися із газетою, листоноша змушена підніматися на поверх (часто — без ліфта) і нести видання до квартири. Додаткова оплата за такі зусилля не передбачена.

За законом, абонентські скриньки в під’їздах перебувають на утриманні житлово-комунальних господарств. За словами Олени Дюшко, за останні десять років жодне комунальне підприємство не оновило ці скриньки. Крім того, металеві секції часто стають здобиччю злодіїв. «Ми заявляємо про це в міліцію, Але в райвідділах розводять руками, — каже виконуюча обов’язки начальника центру поштового зв’язку. — Оскільки за роки експлуатації балансова вартість цих секцій практично дорівнює нулю. Кримінальна відповідальність за такі крадіжки не передбачена». Проблема така пекуча, що серед листонош лунали пропозиції зробити абонентські скриньки дерев’яними чи навіть пластиковими — щоб не приваблювати полювальників за металобрухтом.

Присутній під час зустрічі завідувач відділу промисловості, транспорту і зв’язку Юрій Трунов запевнив, що міська влада прагнутиме, щоб наступного року управління житлово-комунального господарства міста заклало суму по кожному із жеків на придбання абонентських скриньок.

Настав час «великому» бізнесу поділитися із селом

Мабуть, навряд чи хтось краще обізнаний із життям сучасних селян, ніж сільський голова. Це ще раз засвідчила зустріч з керівниками органів місцевого самоврядування Артемівського району, що відбулася в селі Калініна. Колись у цьому населеному пункті працював потужний племінний завод, відомий у всьому Союзі. Сьогодні в господарства новий власник і купа проблем. Калінінці їздять на роботу до міста. Так само, як і мешканці інших сіл. Адже поруч — Часів Яр із його вогнетривким заводом, Соледар із державним підприємством «Артемсіль», кар’єри тощо. Податок на доходи фізичних осіб залишається також у місті. Єдине, на що може розраховувати сільська рада, — на плату за землю. Не густо.

— Газифікація, водопостачання, освітлення вулиць — це проблема місцевої ради, — розповідає Калінінський сільський голова Тетяна Колесник. — Якби ми отримували прибутковий податок, ніколи не було б проблем з освітленням. Дуже прикро: ідеш увечері, місто освітлене, а в нас ліхтарик треба брати. А хто з голів не хотів би, щоб клуб опалювався взимку? Але вище себе не стрибнеш. Набридло слухати: село, село. Хоча б хтось із київських керівників узяв і приїхав до нас, подивився, як живуть селяни.

Не менш емоційні були й інші учасники зустрічі.

Володимир Кокул, Опитненський сільський голова:

— Ми практично не маємо коштів на нашу комунальну власність — школи, дитсадки, ФАПи, амбулаторії. Збудовані вони дуже давно, а на утримання їх немає грошей у бюджеті. Ходити із простягнутою рукою вже набридло. Зрозуміло, ми не повинні шикувати, але готові захищати свої програми і отримувати гроші. Наприклад, у нашому селі є школа мистецтв, де музики й малювання навчають 170 дітей. Цей заклад обслуговує три сільські ради. Обідравши всі інші статті витрат, ми дали на школу 150 тисяч гривень на рік. А потрібно 380 тисяч. Як жити? Закрити школу? А діти чудові. Це крик душі.

Наталія Тарасенко, Раздоловський сільський голова:

— Я працюю дуже давно і пам’ятаю, 1978 року ми із заступником голови колгоспу йшли вітати тваринників на ферму. Була четверта ранку, і наші чоботи застрягли в багнюці. Він один загубив і я — один. А з 1980 року ми почали будувати — дороги, дитсадок, газифікували село. Йшли до комунізму... Тепер дороги, які ми будували вісімнадцять років тому, розбиті. В дитсадку 45 діточок — було 90. Школа початкова, 32 учні. Рада, що ці діти є, і хочеться щоб їхні батьки залишалися в селі. А люди в нас терплячі, чекають, що краще житиметься.

Григорій Нагорський, Луганський селищний голова:

Сільські й селищні ради відсторонені від розподілу коштів. Чому кошти на житлово-комунальне господарство ідуть через облсількомунгоспи? У нас не в усіх радах є відділення. Ті питання, які могли б вирішувати ради, — пішли через міністерства. Ми ні до кого не можемо достукатися. Чому гроші розподіляє Міністерство АП? Давайте хоч обласним і районним радам дамо. А ми тут із депутатами на місцях вирішимо, куди дівати ті кошти. Навіть ті, які є, мені здається, ненормально розподіляються. Більше було б користі, якби ніхто не «годувався». Тоді кошти дійшли б до наших людей, нашого газу і наших доріг.

Юрій Мороз, Васюківський сільський голова:

— Половину бюджету ми повинні сплачувати за енергоносії. Але земля не встигає родити, щоб оплачувати газ. Адже купують його за 130 доларів, а нам продають за 200 доларів. Хіба можна так знущатися?

Дискусію підсумував голова Артемівської районної ради Віктор Данилов:

— Вважаю, що податок на доходи фізичних осіб повинен розподілятися пропорційно використанню трудових ресурсів. Якщо часівярські глини беруться з території Калінінської та Красненської сільських рад, то і прибутковий податок має сплачуватися туди, де використовують трудові ресурси і порушується екологічна ситуація. Чудово розумію бізнесменів, які хочуть зареєструвати підприємство в місті, — щоб була розвинена інфраструктура та менші витрати. Але що нам тоді робити? В місті розташований завод, а в районі — сировинна база. І весь прибутковий податок іде до міста.

Така само ситуація з державним підприємством «Артемсіль»: всі шахти розміщуються на території району, а село отримує лише податок на землю. Чи є в нашому законодавстві таке слово — місто-супутник? Немає. У нас є міста-супутники Артемівська (Соледар і Часів Яр) і Дебальцевого (Миронівка і Світлодарськ). А ми, маючи великі поклади корисних копалин — гіпс, сіль, вогнетривкі глини, — отримуємо лише єдиний податок — на землю. І як утримувати школи, дитсадки та інше?

Нехай дадуть нам частину прибуткового податку — і припинимо говорити, що не опалюються сільські клуби, що закриваються школи. Ми п’ятнадцять років про село лише говоримо, але реальної допомоги не отримуємо. Ми не просимо допомоги. Найсильніші люди, які залишилися, — в селі. Ці люди жодного разу не вийшли на жоден майдан і нічого не вимагали. І ми не вимагаємо. Лише дайте нам сформувати бюджет і поверніть територіальні кордони, на які ми заслуговуємо.

Не можна зрівняти село й місто. Ми 70 років стирали цю межу, і бачите, до чого прийшли. Чому би не зробити для села дешевшу електроенергію? Адже у кращі часи за аграріями було 3 відсотки від загального обсягу споживання електроенергії в області. Ніхто не пішов на цей крок, хоча він розумний. Вважаю, для того, щоб село жило і розвивалося, потрібна державна підтримка. Де її взяти? У когось із політиків пролунала пропозиція: промислові підприємства повинні відраховувати 0,025 відсотка від своїх прибутків на соціальну сферу села. Це дуже правильно. Інакше ми не вирулимо. І для великого бізнесу настав час поділитися грошима з селом. Для них це не такий великий відсоток, а для нас буде відчутна допомога.

Поставити піраміду вершиною догори

«Ми поставили владну піраміду догори ногами. І вся надбудова давить на пересічного громадянина, ніяк не дає йому жити нормально», — так образно змалював проблему місцевого самоврядування голова Донецької обласної ради Анатолій Близнюк. На його переконання, основною ланкою владної вертикалі повинні стати місцеві громади. «Тому потрібен другий етап політичної реформи — надання законних прав місцевому самоврядуванню. У нас продекларовано чимало правильних норм, з урахуванням європейського досвіду. Але кожен закон про бюджет передбачає скасування щонайменше півтори сотні законів і положень: це скасувати, це призупинити, це не діє. Тобто оголошені принципи не виконуються в державі. А ми маємо, прийнявши закони, дотримуватися їх від початку і до кінця. Це стосується і формування бюджетів «знизу».

...Позаду — тиждень, насичений зустрічами і новими враженнями. У блокнотах — нові теми, адреси і питання, поставлені вами, шановні читачі. Всі вони стануть поштовхом до підготовки нових публікацій, дадуть нам змогу зробити газету цікавішою. Символічно, що дні газети «Голос України» на Донеччині завершилися відкритим фестивалем команд КВН, який пройшов у міському палаці культури в обласному центрі. Молоді люди із Докучаєвська, Жданівки, а також команда юних читачів «Голосу України» стали учасниками та творцями свята. Жартівливі натяки і подекуди гостра сатира на сучасні реалії життя сподобалися глядачам. Зрештою, сміх робить нас сильнішими, а жанр КВН дає можливість поглянути на звичні проблеми під іншим кутом зору. Адже почуття гумору іноді важить не менше, ніж фінанси.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.