У тележурналістиці є таке жаргонне словосполучення — світити кадра. Тобто нарочито та нав’язливо, у продуманій планомірності і якомога частіше «засвічувати» в кадрі одну й ту само людину. І то вже не так важливо, чи ліпиться до купи те, що він сказав, чи є хоча б дрібка зерен у тій полові, головне — бути в кадрі зі вдумливим обличчям та гойдатись на своїй хвилі.

Таким кадром, як на мене, вибиваючи п’єдестал із-під п’ят Чорновола та Герман, став останнім часом у лавах парламентської коаліції Василь Кисельов. Без нього український телепростір нині — як пісня без баяна. Не обходяться без нього ні Савік Шустер, ні Аня Безулик, ні навіть В’ячеслав Піховшек. Екран зубожілий і бідний без тих, котрі голосно говорять. Проте кіно — воно і є кіно. Світло вимикається, й екран гасне. Слова, що так хилитали повітря, на крилах емоцій відлітають у небуття, і за день-другий про те словесне вар’ятство уже ніхто й не пам’ятає. Набагато серйозніше та складніше з рукописами, котрі, як відомо, не горять.

Один з таких просто не можна лишити поза увагою. В шанованому мною «Голосі України» той-таки Василь Кисельов, суворо стиснувши губи з фото при статті, цілими абзацами вихлюпнувся нещодавно про такі людські ганджі, як цинізм і нахабство. І, ясно, що нахабами та циніками, в потрактуванні речника голубих штандартів, є опозиційні депутати. Відкинувши всі опосередковані та допоміжні, притягнуті за вуха аргументи, основою цинізму за Кисельовим є те, що представники опозиційних фракцій не ходять на роботу. Але при тому, мовляв, отримують зарплатню, користуються службовим автотранспортом, носять депутатські значки на лацканах піджаків і що найдратівливіше — не прибирають зі своїх облич державницького гонору.

Моєму парламентському колезі, якого обставини примусили говорити, як Остапа Бендера колись малювати, ніхто не пояснив різницю між ефіром та газетною шпальтою. То в ефірі можна пускати дим кільцями, а в газеті, поміж рядків, нічого не губиться, все як на долоні і, почитавши, можна вдуматися. І скільки б Василь Кисельов не припрошував читачів «ще раз думати та робити правильні висновки», вони, сподіваюся, уже давно ті висновки зробили, хоч би як новоявлені товкмачі за кучерявими словами не маскували своє цупке нахабство.

Проте тут і зараз мені менш за все хотілося б, як те робить Кисельов, потрясати рецептами української парламентської кухні, опиратися на плечі інших, плаваючи в одному басейні, бити себе в груди та волати до виборців, мовляв, ті — користолюбні, а нам досить мідяків, бо нас гріє всенародна любов. Давайте будемо чесними і визнаємо, що народний депутат — є особа обрана, а через те користується відповідними моральними і матеріальними також преференціями. Особа та обрана не Богом, а нашими ж людьми. Тому люди, щедро відшкодовуючи на створення умов праці депутата, і хочуть бачити в ньому найперше захисника власних інтересів. Через запеклі дебати, прийняті прогресивні закони, врешті-решт, державницьку позицію кожного депутата осібно і тих чи інших партій загалом.

Чого ж домагається Василь Кисельов, войовничо киваючи опудалом, вбратим у діряву майку з написом «цинізм»? Послуговуючись мовою залізничників — перевести стрілки. Я навіть не коментуватиму ту обставину, що сам Кисельов, розвінчуючи «пільголюбців»-колег по парламенту, сам ще у грудні 2006 року отримав 350 тисяч гривень компенсації на столичне помешкання, а живе і досі в готелі, і Верховна Рада за те справно платить по 350 гривень щодоби, порахуйте скільки загалом набігло за півроку. То є, безумовно, річ неприпустима, незалежно від прізвища і приналежності до фракції. Треба вже забувати моїм колегам про ту сорочку, котра ближча до тіла. Але суть нині не в тому. Йдеться про набагато важливіші речі, аніж примітивне жало Василя Кисельова, яким він, мов шершень, намагається вжалити тих, котрі не ходять на роботу до сесійної зали. Адже то насправді і є наша робота, можливо, єдиний, хоч і непривабливий, спосіб відстояти інтереси своїх виборців, аби перешкодити узурпації влади і тим бідам, які приховані, які не на поверхні сьогодні, але вже завтра можуть стати жахливими реаліями, які потім не обійти, не об’їхати. Ні нам, ні нашим дітям.