Чули, людоньки, Луценко став вождем? Кажете, недаремно шукав найвищий розум України перед дзеркалом? Ви вірили в нього, бо, як усякий претендент на Месію, він став боятися ходити будь-куди один, а це властиво тільки вождям? Думати, однак, можете що захочете, а я вам повідомляю як факт: «Дзеркало тижня», а то вам не лопуцьок для голодного, офіційно, беручи в Луценка інтерв’ю, повідомило, що в «Народної самооборони» є вождь, і то не хтось інший, а сам Юрій Віталійович власною персоною.

Ви з народження кру та кру і хочете на інтимній нозі повідомити самопроголошеному вождеві чиюсь мудрацію, що великі люди помирають двічі — спочатку як люди, а потім як великі? На що ви натякаєте? На те, що говорив великий історик: Христи рідко з’являються, як комети, але Іуди не переводяться, як комарі? Ну так, місце Месії у нас не вакантне, власне, він якраз править — переважно як ментор і резонер, хоча пробує іноді навіть з Конституцією воювати і навіть Конституційний Суд навчився одним поглядом паралізувати.

І сам Юрій Віталійович, і його емісари гасають нині Україною, заманюють у свою чи то самооборону, чи то самоохорону здебільшого соціалістів чи колишніх соціалістів. Не гребують і просто наївними. Міряють людей, звісно, на свій копил і тому втрапляють іноді в конфузії. У Хоролі, що на Полтавщині, причепилися до одного з фундаторів СПУ Степана Івановича Керквуда, поважного, вірного чоловіка, мовляв, переходь до нас. То Керквуд аж закипів: я не продажна шкура! Я вам не за гріш півень, шукайте значених. Іноді знаходять. Є ж руки, як у дохлої риби хвіст, є голови з гороб’яче яйце — у розставлене сільце втрапляють, як в’юн у вершу. Ні, не ту, що сміялася з болота.

А що ж то за верша? Інтерв’ю Луценка в «Дзеркалі тижня» дає уявлення і про вершу, в яку він утягує наївних, як змія жабок, і про вершу, з якої ллється на людей його фарисейська злива слів та «ідей». Злива, як усяка злива, не оригінальна і навіть дуже примулена. Звісно, тому, що узгоджена в центрі українського фарисейства на Банковій, то які там можуть бути оригінальні новації? Теревені про «спотворення результатів всенародного волевиявлення», про «кару за зраду», звісно ж, на докір Морозові — у парі з хамською сентенцією «старість не завжди приходить у парі з мудрістю, іноді вона з’являється сама». Той, хто знає Луценка, відає, що хамство завжди було його козирем — це питома зброя всіх егоцентриків, але щоб виставляти його як політичний козир — на таке здатні лише носії особливого виховання. То в «Нашій Україні» всілякі Безпалі та Ключковські можуть собі уявляти, що Мороз був у команді Ющенка і тому, мовляв, його зрадив. А Луценко точно знає, що ні в яку, прости Господи, команду Ющенка Мороз не входив, і що ніякої зради Мороза не було, навпаки, Ющенко зрадив Мороза, не виконавши жодного пункту їхньої Політичної угоди від 6 листопада 2004 року, і що ця зрада Ющенка закінчилася розвалом помаранчево-рожевої коаліції, і вина тут головного пасічника країни і тільки його, але повторює брехню, народжену в надрах БЮТ і «Нашої України». Брехню, яку ненароком, після голосування за закон про Кабмін, у нападі жіночої відвертості на всю Україну спростувала навіть затята її авторка Юлія Тимошенко.

Тверезість не завжди зраджує Юрія Віталійовича. І що владу треба розглядати політикам не як особисту мету, а як засіб виконання обіцяного громадянам країни. Тільки все це передвиборні заморочки. А якщо згадати засідання Політвиконкому Соцпартії після президентських виборів, то Луценко тоді багатьох шокував своїми аргументами з приводу того, що він має зайняти пост міністра транспорту і зв’язку. Всі знали його вроджену любов до грошей і влади. Але сьогоднішній борець за чистоту влади як головний мотив свого сходження на посаду виставив тоді такий: він контролюватиме два найбільші фінансові потоки в країні і те, що з цього випливає — мовляв, партія стане багатою. На чому?! Самі здогадуйтеся. Хвалити Бога, на транспорт і зв’язок тоді Луценка не посадили. Ющенкові потрібен був «термінатор» (так себе охрестив Луценко сам) на посаді міністра внутрішніх справ. Уподобав він його, не знаючи, звісно, якої думки про нього сам Луценко, котрий у сесійній залі днював і ночував біля майбутнього Президента, але оцінював його зі значною дрібкою скепсису. Це, як кажуть, без брешеш. А втім, хіба не все одно, як неортодокси стають вертодоксами, якщо вже є як підсумок їхня зрада і перехід у стан того, з кого ще вчора кепкував і кпинив? Та ще коли свою зраду обставляють кілками благородства і чужу вірність виставляють як гріх. Типова заведенція мародерів, які виходять на лови. На лови душ та ідей. Хай гнилих, ущербних, але які можна використати, а потім здати в утиль, посолодивши собі душу: скільки ж водиться зелених та небитих і який я порівняно з ними розумний. Серед таких комарів і кометою недовго себе уявити. Тобто не Іудою, а Христом.

Правдоподібно, щось таке в замірах Луценка і колобродить. Коли він заявляє, що його політична сила (це яка — «НСО», хіба вона як партія існує? Поки що це, здається, самозвана громадська організація) готова в майбутній владі взяти на себе «блок справедливості» — МВС, Мін’юст і Генеральну прокуратуру. «Я знову дав би згоду працювати міністром внутрішніх справ», — не без пафосу стверджує екс-міністр. Чи горе-міністр. Радше — горе.

Коли він був міністром, його таки чули. З телеекранів не сходив, сипав звинуваченнями, як електрозварка іскрами. Знав ціну телекартинки. Торохтіла Солоха, як діжка з горохом. А толку? Розігнав з Ющенком Державтоінспекцію — і скільки людських життів скінчилося на дорогах? Корупцію в органах не знищив, а забезпечив її розквіт. Навіщо, проте, це голослів’я, як є залізні приклади, зафіксовані Головним контрольно-ревізійним управлінням? То ж не сам себе Луценко хвалить, як медом мастить, то не мухи в пляшці гудуть, то не хтось дивиться лисицею, а думає вовком, а — гола циферія, голі факти. Найвища правда.

Інтегральний показник — за час міністрування Луценка в МВС на різних порушеннях держава втратила 1 мільярд 600 мільйонів гривень. На такі гроші не вареники у сметані плавають, самі розумієте. А на чому втрачала держава? Ось тільки деякі факти. Голі факти, але в них одягнуто надто серйозні речі, щоб від них не здригнулося серце і не запрацювала звикла думати голова. Лише в центральному апараті понад встановлену Кабінетом Міністрів чисельність у 2005 і 2006 роках з волі Луценка утримувалися 881 і 1187 штатних одиниць, на оплату праці зайво використано 73,3 мільйона гривень. Мало? А як вам подобається втрата державного майна на будівництві житла на суму 342,5 мільйона гривень? І що стоїть за втратою 60,3 мільйона гривень тільки через те, що керівництво МВС передало частину власних функцій з оформлення закордонних паспортів підприємству «Ресурси — Документ», куди вони попливли? Як оцінити втрату Державною службою охорони МВС 462 мільйонів гривень, лише тому, що міністерство передало ЗАТ «Охорона — Комплекс» в безоплатне користування пульти централізованої охорони? Кому вигідна така «благодійність»? А що таке незаконні видатки органів та підрозділів системи МВС в регіонах на суму аж 350 мільйонів гривень — видатків із коштів їх спеціальних фондів, отриманих від надання платних послуг, і все це як результат виконання не чиїхось, а міністерських указівок? Хто там сказав: політична система, яка перемогла, завжди корумпує своїх противників. А її творців?

І після такого безладдя Луценко хоче знову повернутися в міністри? І після такої шкоди державі кричати про своє право на справедливість, «викривлення волевиявлення народу» і рватися в політику? Кричати з майданів про зраду, забувати про свої гріхи, обманюючи людей, — що це таке? Небагато важать виправдання, що сам не поклав у кишеню нічого, зрештою, то вирішувати не нам, а суду, а ось не брати на себе вину за завдану державі шкоду через власний непрофесіоналізм принаймні це вже щось. Щось із сфери брехні і лукавства. Щось із сфери уникнення кари за гріхи. Щось із спроби видати себе за святого та божого, що свічки поїв та поночі сидить.

Луценко вміє баляндраси правити і кидати з трибун звинувачення іншим. Почесати язик на колишніх соратниках, просто розпустити його як халяву, покрутити фактами, як швець дратвою, без сорому картуза на очі насунути і далі посунути — цього вміння у нього не відбереш. Але він ніколи не зізнається у своїй зраді, у своїй нікчемності як міністра, у простій як огірок у банці істині — свої амбіції він переріс, до вождівства не доріс, а ось до чого зріс — те й самому невідомо. Відомо тільки те, що хочеться. Міністрування, президентства, мерства, прем’єрства. Хіба не мав рації геніальний Станіслав Єжи Лец, коли казав: «Велике мистецтво — бути продажною душкою, не маючи нічого на продаж»?

А люди ж йому вірять. І навіть деякі рафіновані інтелігенти. Зосібна й ті, кому він раніше зливав інформацію про ситуацію в Соцпартії, ставлячи в центр уваги себе і міфічну «прогресивну групу Луценка», якої ніколи не було в природі, і ті, хто сьогодні його піарить. Піарить ніщо, яке думає, що воно — все. Мародери на ловах, утім, завжди думають, що вони вищі за їхні жертви. Просто в наївних жертв ще не завжди вмерла совість, а совість для мародерів зовсім не конкурентоспроможний товар.