Про «нові» обличчя в переліку опозиційних претендентів на депутатські мандати ми з вами вже говорили. А що відбувається на протилежному фланзі — поки що владному? Тут намальовується також цікава картина, хоча й не конкретизована ще оприлюдненням виборчих списків, що цілком зрозуміло в умовах, коли коаліція взагалі намагається уникнути честі передчасної зустрічі з електоратом. Утім, а що тут може бути нового? — адже від перестановки прізвищ партійні програми не міняються. Такий закон політичної арифметики...

Хоча на деяких засвічених превентивною активністю особах можемо і зупинитися. Як відомо, до стратегії й тактики ведення бою коаліційним фронтом залучили двох колишніх головнокомандувачів — Леоніда Кравчука та Леоніда Кучму. Потужні постаті, що тут казати: це не ті партійні глашатаї, чиї телекоментарі дедалі більше скидаються на лайку напівграмотних, а заразом і напівтверезих колгоспних фуражирів. Або, якщо хочете, на підтвердження діагнозу про повне нервове виснаження від надмірних дум про потенційно безмандатну долю. Отже, два екс-президенти, які, на відміну від теперішнього, володіли значно більшим «візантійським» хистом, принаймні «розрулили» б нинішню неприємну ситуацію ще в її зародку, тепер не зосереджені на мемуарах пенсіонери, а досить активні політичні гравці. Чим можуть вони прислужитися коаліціянтам, виходячи з власного багатого досвіду? А це ще треба уточнити, саме з якого досвіду. Якщо тієї специфічної майстерності «пройти між крапельками», то тут є що передати вдячній аудиторії. Але нас з вами, виборців, має цікавити стаж роботи масштабніший — їхнього управління державою. Коли поступки примхам сусідів накручувалися на українські поразки, наче туга спіраль. Коли країну роззброювали і дарували флот. Коли корупціонери ставали елітою, а рекетири й цеховики — пристойними «пацанами». Коли європейський народ принижувався «кравчучками» і «кучмовозами». Коли мільйони вирушали будувати чуже закордоння, а не власну державу... Що можуть привнести ці консультанти з минулого? І до якого майбутнього вестимуть країну консультовані ними політики?

Утім, Леонід Макарович претендує не просто на роль порадника. В недавньому інтерв’ю «5 каналу» він зізнався, що не виключає своєї участі у списку Партії регіонів на дострокових парламентських виборах. Щоправда, якщо «хоч одним оком подивиться на той список, з ким доведеться працювати». Їй-Богу, чудернацьке застереження. Кого з претендентів зупиняло неприємне сусідство у списку? Якщо й траплялися унікальні випадки, то Леоніда Макаровича вони навряд чи стосувалися б: публічні люди на те й публічні, щоб їхні вчинки фіксувались в історії. Я, до речі, маю великий сумнів, щоб Ганна Герман і Тарас Чорновіл, попри відому принциповість до крайнощів, власноруч перекреслили своє депутатське майбутнє, бо там знову вигулькує їхній колега Калашников. А вони ж далебі принципові до крайності. Тож не треба зайвих «ля-ля». Тим паче: крім ідеологічних засад — офіційної двомовності, ЄЕПу й антиНАТО, — Партію регіонів й об’єднаного есдека Леоніда Кравчука ріднить футбол: «Я беру тільки один промовистий факт — футбол. Те, що зробив Рінат для «Шахтаря», для розвитку українського футболу, з ним може змагатися тільки Григорій Суркіс, більше ніхто... я до таких людей ставлюся з величезною повагою». Справа, звичайно, особиста. Україна ось тільки виходить за межі поля «Динамо» і «Шахтаря». Та й парламент начебто не спортивний клуб. Принаймні в Конституції, на яку так люблять усі посилатися, такої функції за ним не записано...

До речі, ще одна «футбольна» новина. Начебто коаліція мобілізувала з політичного напівзабуття самого Віктора Медведчука. Про творчі плани — увійти до «регіонального» списку — не чути, але для чого покликаний «кризовий менеджер», здогадатися можна. Все-таки не Олена Лукаш, погодьмося. Та заодно також пригадаймо, чим відзначився пан Медведчук на посаді глави АП. Дуже корисна річ для зосередження: особливо перед тим, як поставити позначку в бюлетені.

Ще достеменно не відомо, з ким і чи взагалі блокуватиметься Партія регіонів на перевиборах (як і те, чи реальні чутки про ймовірний її розподіл на дві частини: «конкретних футболістів» і просто «вболівальників «Шахтаря»). Оголошуючи на майдані перед травневою «солідарністю» відбій «гостям столиці», Віктор Федорович поставив партнерів у скрутне становище, а декого просто в кумедне. Соціаліст Василь Волга, наприклад, зопалу навіть звинуватив прем’єра у зраді, щоправда, оговтавшись, за кілька днів приписав йому іншу заслугу —ініціативу створити виборчий блок разом з однопартійцями товариша Волги. Як з’ясувалося, також безпідставно. Принаймні поки що. Бо якщо пан Янукович справді не кидає своїх, про що запевняє «народна творчість», то для чого йому легіонери з іншої партії, коли власне свої у список не вміщуються? З якого доброго дива, питається. Навряд чи в ПР страждають на легковірність, щоб впійматися на «шматок сиру», — примарену в чиїйсь химерній уяві «велику підтримку» соцідеї в Центральній і Західній Україні.

Найлегше в цьому сенсі комуністам. По-перше, незалежно від імен у списку і його спонсорів, вони завжди готові у тісній зв’язці з «антинародною буржуазією» боротися за «правоє дєло» трудящих. І по-друге, що для них ще важливіше, так само завжди готова повірити в цю «послідовну принциповість» та частина виборців, яку Юлія Тимошенко не без підстав підозрює у «звуженні судин головного мозку», що призводить, як відомо, до ослаблення пам’яті в одних. А заразом і до подолання виборчого бар’єра іншими.

То що нас чекає в перспективі з такими розкладами? Це запитання не риторичне, бо від правдивої відповіді на нього залежать не їхні, а наші інтереси. Нам належить обрати своє майбутнє, а не їхнє минуле — для більшого попиту загорнуте в підмарафечені партійні агітки. Як здолати конфлікт не між синіми й помаранчевими, а між виборцями і обранцями, давайте поміркуємо трохи пізніше.