Шістдесят три роки пролежали останки німецьких солдатів поблизу тепер уже покинутого обійстя Ксенії Баденюк у селі Смордва Млинівського району.
Свого часу з цих могил повиривали березові хрести, зробили на могильнику смітник. А все тому, що вояки — представники вермахту і прийшли на нашу землю як загарбники. Нині волонтери відшукали місце поховання шести гітлерівців, відкопали їхні останки, щоб за християнським звичаєм перепоховати. Тим самим проявивши приклад найвищої гуманності.
Окрім людських останків, у могилах виявлено вцілілі номерні бляшки, які були своєрідними ідентифікаторами в німецькому війську. Отож з’явилася реальна можливість відшукати в архівах, хто саме покоївся у смордвівській землі. Розповісти більше могли і записки у пляшках, що лежали в головах убієнних. Утім, час перетворив ці папери на суцільний прах і що-небудь довідатися з них — марна річ.
Натомість справа із перепохованням німецьких солдатів сколихнула спомини корінних місцевих жителів, і вони почали відтворювати події тих далеких днів.
— Це сталося наприкінці лютого 1944 року, — пригадує Петро Муковоз (на знімку ). — Мені тоді було тринадцять років, а наша хата розташовувалася метрів за сто від того місця, де поховали німців. Хоча загинули вони в іншому місці. Бо тут активних бойових дій не відбувалося. У долині лише кілька днів стояли два німецькі танки. Вочевидь, для прикриття піхоти. А найзапекліші бої точилися неподалік — біля урочища
«Лози». Там німецька оборона була дуже міцна. А на неї, як пізніше з’ясувалося, кинули штрафну роту, з якої практично ніхто живий не залишився. Отож наших хлопців поховали в тому-таки урочищі. А німці, найвірогідніше, перевезли своїх убитих сюди, у більш спокійне місце. Викопали могили на пагорбі. Поставили на них березові хрести. Після війни ці хрести простояли ще рік-другий. А потім несподівано зникли. Одні в душі засуджували такий вчинок, інші казали, що так їм, окупантам, і треба. Чесно кажучи, і в мене тоді не виникало жодного жалю, бо надто великою була ненависть до загарбників. Нині ж, чисто по-людськи, шкода загиблих, бо вони прийшли на чужу землю не за власним бажанням, вони були чиїмись дітьми, можливо, й батьками... І це справедливо, що й над ними прозвучала заупокійна молитва— Практично вся місцина довкола садиби Баденюків на початку 1944 року опустіла, — напружує свою пам’ять Наталія Комар. — Люди повтікали до лісу, передчуваючи, що тут розгортатимуться тяжкі бої. Ми також вирішили шукати порятунку у лісі. Відгриміли бої, повертаємося і бачимо жахливу картину: то тут, то там валяються трупи німецьких солдатів. А на пагорбі біля Баденюків, справді, височіють шість березових хрестів. Одразу чомусь виникла думка, що там закопали військових начальників, а рядових так і не встигли поховати.
Можливо, доповненням до цієї історії стане запис із щоденника бойових дій 6-ї гвардійської стрілецької дивізії, який зберігається в Центральному архіві Міністерства оборони колишнього Союзу в підмосковному Подольську:
«27 лютого 1944 року. Бійці 25-го полку зранку пішли в атаку на Смордву, але за 100 метрів від першої лінії оборони ворога були зустрінуті сильним мінометним та кулеметним вогнем. Дещо оговтавшись, фашисти почали неодноразово контратакувати наші позиції. Опівночі силою до 80 чоловік піхоти ворогу все-таки вдалося зайняти висоту. Втрати з нашого боку були такими: вбито 20 чоловік, 62 — поранено. Розбито 3 станкових кулемети, 2 протитанкові гармати. Наступного дня наші розвідники взяли у полон двох гітлерівців, які повідомили, що їм на поміч кинуто декілька танків, а їхні втрати під час нічного бою становили шість чоловік убитими та майже двадцять пораненими».Фото Євгена ЦИМБАЛЮКА.
