Ой, чого ти, земле, родиш бур’янами

В Івано-Франківській області не треба шукати пустуючої ріллі. Вона сама лізе в очі бур’янами та вижухлою стернею. Понад 82 тисячі гектарів здичавілої землі в кишеню не сховаєш. На мапі області ці «оази» природи, жартують циніки, можна використати хіба що для дикого туризму. Але чи вистачить на них туристів?

Торік 4,7 тис. га стояли незораними в Тлумацькому районі, 4,6 тис. га — у Рогатинському, 3,1 тис. га — в Городенківському, 2,9 тис. га — в Галицькому... А цього року до них додадуться нові гектари. Земля відлучається від людських рук з темпами, які жахають. Ще у 2000-му з 403 тис. га прикарпатської ріллі не оброблялося 27 тисяч, а у 2006-му — уже більш як 82 тис. га, тобто п’ята частина загальної площі. Моя співрозмовниця бабуся Марія на те лиш сумно хитає головою: «Догосподарювалися, — гірко каже. — Земля заростає дерном. Хіба то не гріх?»

Бабусі Марії 76 років. Її діти мешкають у містах, там працюють і мають багато власних клопотів, бо міське життя — теж не солодке. Але як треба садити картоплю та сіяти кукурудзу, правдами-неправдами вириваються в село, щоб допомогти бабі Марії. «Не так землю шкодують, як мене, — зізнається жінка. — Кажуть, як уявлять собі, що я одна-однісінька, як ворона, махаю сапкою на 40 сотиках, то бояться, аби-м не сконала десь у рядках. Хороші у мене діти», — каже бабуся.

Діти вже вмовили стареньку не тримати свиню, бо і невигідно це, і несила. А тепер щоразу, як з’їжджаються до батьківської хати, просять, щоб бабуся обробляла не всі 40 сотиків поля, а лише половину. Поки що Марія не піддається на агітацію, бо земля під порогом, як кинути її напризволяще. Але розуміє: діти так кажуть не зі зла до землі, а з жалю до неї. Діти жаліють Марію, а вона дітей. А ті поприїжджають з міста, де відвикли від важкої фізичної праці, і мають впоратися з тим ланом від сили за два дні: картоплю вивезти із стайні й порозкладати в рядки, гній розкидати, розсипати мінеральні добрива і все те загребти. Робота — що тобі в концтаборі. Як вдосвіта вийдуть в поле, то ввечері до хати не йдуть, а повзуть, бо поперек не розгинається. На перекури часу шкода, бо завтра — неділя. У цей день ніхто в селі на полі не робить, хіба антихрист. А в понеділок діти мусять бути уже на своїх міських роботах. Вирватися зможуть аж у п’ятницю. А до того часу і гній на полі висохне, і картопля пожухне, і свіжозораний грунт стане каменем. А не дай Бог у наступну суботу дощ піде, то бабуся своїх помічників побачить ще через тиждень. Тому нічого відкладати на потім. Родина працює так, ніби над нею хтось з нагаєм стоїть чи за нею женеться. А потім той день надлюдської праці згадує довго, бо після такої зарядки не може ніхто ні рукою поворухнути, ні присісти. Марія тішиться, що діти у міських квартирах хоч ванни мають та там трохи відійдуть. А вона хіба в мисці води бруд змиє. Каже, що найбільша її мрія — мати вдома баню. Але чи доживе до неї?

«Ви б здали в оренду 20 сотиків», — радять діти. Марія, може б, і віддала землю в добрі руки. Але де ті руки знайдеш? Хто в селі візьме шмат її землі, як кожен набрав її стільки, що тепер ради не може дати? А техніка на селі — дві руки та сапка. Колись були великі сім’ї, діти одружувалися і жили з батьками. Як вийде родина в поле — не треба й толоки. А нині в селі лише старі та діти полишалися. Молоді або в містах роботи шукають, або на заробітках за кордоном. Гроші присилають: найміть когось, хай вам допоможе. А кого наймеш, якщо навіть скосити траву біля хати ніякого пияка не допросишся? Які сім’ї мають по гектару землі та ще й далеко від дому, наймають трактор на оранку. А на такі ділянки, як у баби Марії, трактор не завжди і заїде. А навіть як і заїде, то не стільки виоре, як колесами так утрамбує грунт, що бабуся потім два дні лопатою копає, аби від шин слідів не було видно. Сусідка — та не витримала. Плугом не лише оре, а й розкопує рядки з картоплею. Більшу бульбу збирає, а дрібну в полі так і залишає. Сил, каже, немає визбирати, то хай уже Бог простить.

«В інших областях нема такої трагічності з землею, як у нас», — сказав нещодавно один із депутатів, виступаючи на сесії обласної ради. Він керує банком, рік тому дав позику одному молодому чоловікові, котрий повернувся із заробітків і хотів у рідному селі створити підприємство, яке допомагало б селянам обробляти їхні паї. «Через рік, — розповідає депутат, — чоловік прийшов до мене і каже: я не можу сплатити позику, забирайте у мене трактор». І пояснив: люди в селі не мають грошей, а тому воліють налягати на свої дві руки чи в ліпшому разі пропонують за послуги пляшку горілки. Підприємець побився, як риба об лід, і здався.

А бабуся Марія ще тримається. Ноги, покручені варикозом, засуває в гумові чоботи, бере в руки держак сапки, який за роки відполірувала мозолями до блиску, — і гайда на поле. Доки діти приїдуть, хоч відро картоплі посадить — все їм легше буде. Та добре кажуть, що вода камінь точить. Була жінка молодша та здоровіша, то начисто відмітала від себе думки пустити поле у вільне плавання. А тепер, як насіли хвороби та роки, уже дозріває до такого рішення. Боїться не так за себе, як за дітей, що у ріллю від такої праці ляжуть. І якщо вже вона, селянка від діда-прадіда, наважиться на такий крок, то чи маємо дивуватися, що навкруг гуляють пусті землі?

А тим часом щороку пишуть нові й нові програми для підтримки селянина. Тільки баба Марія чомусь не відає про ту підтримку. Воно й не дивно, бо держава мислить масштабно, піклується насамперед про великі агропідприємства і фермерські господарства, а не про таких дрібних селян-одноосібників, як Марія. Чому, зрозуміти важко. Адже в руках таких, як баба Марія, на Прикарпатті перебуває 267,7 тис. га ріллі, а в агроформуваннях значиться лише 91 тисяча. Ситуацію хочуть змінити. Бабу Марію закликають об’єднуватися з іншими такими самими злидарями, як вона, мовляв, разом легше і біду бити. Але якщо агроформування — це панацея, то чому торік із 386 сільгосппідприємств половина на Прикарпатті визнала себе збитковими, а 25 і зовсім перестали існувати? А взявши в оренду земельні паї, наприклад, у таких пенсіонерів, як баба Марія, агровиробництва не здатні з ними розрахуватися. На сьогодні, зокрема, орендарі розрахувалися за земельні паї лише на 76 відсотків. Тож чи солодко нині агроформуванням, які рвуть волосся на голові, за що купити пальне, міндобрива і техніку?

Депутати обласної ради відповіді на ці запитання поки що не знають. Укотре, щиро побідкавшись над долею села та констатувавши, що воно вигибає, закликали органи місцевого самоврядування до загальних речей: раціонального використання земель, залучення інвестицій, вчасних розрахунків за паї, передачі гектарів ефективному товаровиробнику. Бабуся Марія про ці рішення нічого не відає. Від них їй — ні холодно ні жарко. Вона знає своє: гострить сапку, виносить надвір картоплю і просить у Бога погоди. Бо як не посадить картоплю, що рік їстиме? Так працювали її прадіди. Так працювали її батьки. Невже так працюватимуть і її діти в третьому тисячолітті?

Івано-Франківська область.

Фото автора.