Президент України підпиcав указ, згідно з яким третю неділю травня оголошено Днем вшанування жертв політичних репресій. Виступаючи на жалобній церемонії в національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» Віктор Ющенко запевнив, що більше не миритиметься з тим, що його укази саботуються.

«Ми зробимо все для того, щоб у цьому місці, де поховано, а точніше, закопано, за оцінками фахівців, приблизно 120 тисяч безневинних людей, був повноцінний національний заповідник, щоб він фінансувався, щоб було організовано наглядову раду, відповідні робочі комісії..., щоб було затверджено всю концепцію розвитку меморіального комплексу «Биківнянські могили» (про проблеми, що перешкоджають цим давнім намірам, у минулому номері «Голосу України» розповів заступник голови Українського інституту національної пам’яті Роман Круцик. — Авт.)». «Не миритися» означає змінити ситуацію, коли одні не надто можуть, а інші надто не хочуть реалізовувати пункти президентського указу. Втім, сам Віктор Ющенко вважає, що «це не просто політичне шарлатанство, це не просто витівки влади чи Прем’єр-міністра, чи якогось віце-прем’єра, тут є ще величезний супротив цій історичній правді», адже «багатьом політичним гравцям» вона «коле очі», бо з такою історією їм «немає місця в політичному житті».

Чи вистачить Президентові рішучості, а нам, громадянам України, просто людської порядності перед пам’яттю мільйонів наших попередників, що загинули від рук поплічників кривавого ладу, — покаже вже наступне відзначення дня жертв комуністичного режиму. Адже тут, у Биківні, в щорічних виступах на мітингах нарешті хочеться почути, що зроблено для вшанування безневинно убієнних, а не чому так і не зроблено. Пам’ять, хоча категорія й вічна, але не можна відтягувати її на майбутнє, наче запас борошна на чорний день. Вона так само гірчитиме, як прострочений від надто довгого лежання вміст лантуха.

Поки що, на жаль, політичне шарлатанство в нас — ознака не лише «якихось віце-прем’єрів». Значна частина суспільства, обурюючись перенесенням у Таллінні пам’ятника загиблим радянським воїнам з площі на цвинтар та рішенням Львівської міськради про створення тимчасової депутатської комісії для визначення переліку пам’яток комуністичного режиму, що підлягатимуть демонтажу, абсолютно не реагує на факти справжнього святотатства. У тій самій Росії останки воїнів Другої світової не переносять з почестями на кладовища, а заливають їх бетоном: споруджуючи на цьому «фундаменті» елітні будинки, автостоянки, дороги. У Львові добиваються знесення пам’ятників лише катам українського народу, організаторам голодомору, масових розстрілів та депортації «визволених» до Казахстану і Сибіру, що, погодьтеся, не має нічого спільного з наругою над мертвими солдатами Радянської армії. Вчинений 13 травня акт вандалізму на Пагорбі Слави дуже сильно змахує на провокацію, адже невідомі «попрацювали» на Алеї героїв відразу після «антикомуністичного» рішення міськради. Кращої підстави для антиукраїнських заяв МЗС Росії просто не вигадати, тільки чомусь це не стало предметом глибокого аналізу в самій Україні. А 20 травня невідомі вандали знівечили пам’ятник героям Крут, обписавши його антиукраїнськими гаслами. Якщо це не хвилює кожного з нас — «помаранчевих», «синіх», «зелених» чи «в смужечку», яким указом викоріниться безпам’ятство? І чиї саме «політичні гравці» визволятимуть нас від «місця в житті» під потенційними крутами?