В історії кожної держави наступає період, коли логіка історичного розвитку і вплив глобальних процесів наполегливо вимагають перегляду принципів, покладених в основу функціонування державної влади, тобто — адаптації механізму державного управління, формули взаємин між гілками державної влади, між центром і регіонами до вимог нового часу.

Для України дане питання стоїть особливо гостро, оскільки сьогоднішній політичний процес розвивається в контексті таких явищ, як глобалізація і європейська інтеграція. А це означає, що вибраний Україною вектор розвитку зумовить її місце в системі світового розподілі праці, на арені міжнародних відносин, а в цілому — на геополітичній карті Європи і світу.

І тут постає закономірне запитання — наскільки готова до цього наша країна, а якщо точніше, то її владні та політичні структури і загалом політична еліта. Наскільки вона володіє демократичними інструментами ведення ефективних політичних діалогів на найвищому рівні в інтересах країни, суспільства, а не заради корпоративних вигод.

Об’єктивний погляд на події, що відбуваються сьогодні, підтверджує думку про те, що невміння політичних сил домовлятися, погоджувати політичні устремління, а також дотримуватися досягнутих домовленостей — верхівка айсберга гострих суперечностей між Президентом і парламентсько-урядовою коаліцією, які ми спостерігаємо вже багато місяців.

Я не буду зупинятися на тому, чому нібито досягнуті між Президентом і Прем’єр-міністром угоди про позачергові парламентські вибори сприймалися як безумовний вихід з кризи. Як з’ясувалося невдовзі, то була «фата моргана» на політичному небосхилі. І не тільки тому, що чим вище піднімалося вранці сонце, тим швидше розчинявся у просторі вранішній туман і тим яскравіше проглядалися нестійкі контури вечірніх домовленостей двох державних мужів. Головне в іншому: запропонований спосіб розв’язання політичного протистояння ні на крок не наблизив нас до врегулювання основоположних суперечностей у головному механізмі державного устрою. Тих суперечностей, які, на мою думку, і стали головною причиною сьогоднішньої політичної кризи. І хоч у тактичній перспективі сторони прийшли до компромісного варіанту, в стратегічному плані зберігається небезпека спалаху нових, ще більших суперечностей.

А тому повністю їх уникнути, погасити лише через процедуру позачергових виборів не вдасться. Буде потрібно зовсім мало часу, щоб ці суперечності розгорілися з новою, можливо, ще небезпечнішою силою.

Щоб цьому запобігти, сторонам, котрі зійшлися у протистоянні, варто не «ремонтувати», а й повністю змінювати «вузли і деталі», які виявилися непридатними для нового механізму парламентсько-президентської системи управління. А ще краще — створити нову модель. Адже, мабуть, уже ні в кого не викликає сумніву те, що політичне протистояння між Президентом і виконавчою владою, з одного боку, стало логічним результатом недоліків конституційної реформи і вибраної форми правління в цілому. А з другого, перманентна політична криза є сьогодні найкращим стимулом для України і для нас, її громадян, щоб на базі широкої суспільної згоди переглянути і виправити передумови для виникнення подібних ситуацій у майбутньому.

На недосконалий характер конституційних змін, як одного з ключових чинників дисбалансу у владі, вказують як вітчизняні, так і зарубіжні фахівці в правовій, політичній і суспільній сферах. Нерозмежованість повноважень Президента і Кабінету Міністрів, низка правових пропусків стосовно найважливіших аспектів функціонування державного механізму, юридично неточне формулювання низки положень, що приводить до різночитання і суб’єктивного тлумачення конституційних норм, — ось лише короткий перелік текстуальних недоліків варіанта Конституції, що діє.

Не зовсім прозорі й юридично обґрунтовані процедури ухвалення як Конституції 1996 року, так і внесених зимою 2004-го року змфін — ще одна, можливо, не настільки очевидна, але від того не менш важлива причина недієздатності нинішнього варіанта Основного Закону. І один, і другий варіанти обговорювали і приймали в умовах, коли між гілками влади було більше суперечностей, ніж порозумінь. А про участь народу в обговорюванні проектів взагалі не йшлося . Звідси маємо вже другий глевкий млинець. Тим більше адже відомо, що відмінна риса тимчасових конституцій, характерна для країн, що розвиваються.

Сучасний підхід до розробки конституційних норм вимагає активної участі народу в процесі ухвалення Основного Закону. В протилежному разі народжується не конституція, а великий статут партій. Великий корпоративний документ, схожий на комерційну угоду. І в першому, і в другому випадках ухвалення Основного Закону ставилося в залежність від політичної кон’юнктури. Більше того конституційна легітимність спочатку ставилася в залежність від політичної кон’юнктури, тобто від інтересів і устремлінь основних політичних гравців, від співвідношення сил в парламенті і характеру взаємозв’язків між основними гілками влади. Врешті всі ці причини призвели до того, що Основний Закон не є авторитетом ні для політиків, ні для народу.

Тобто на першому плані була політична, а точніше, партійна доцільність. Кожна партія мала свій електорат і від його імені діяла. Звідси країна постійно перебувала в політичних синдромах, залежно від кольору партійних прапорів.

Як наслідок, аналіз сьогоднішнього суспільно-політичного дискурсу свідчить про існування запиту з боку суспільства на комплекс антикризових заходів з модернізації форми правління, територіального устрою і схеми взаємин центр — регіони. Мало того, з кожним днем попит на цей суспільно-політичний продукт набуває дедалі більшої актуальності. Адже суспільство, на відміну від політиканів, не може постійно жити у невизначеності між минулим і сьогоднішнім, не бачачи і навіть не уявляючи контурів майбутнього.

Характерно, що відповідей на ці запитання не чуємо, і за «круглим столом» дають і ті питання, незалежно від формату учасників, які останнім часом дуже часто змінюються. Але вже відомо, що від перестановки доданків сума не змінюється. І політична арифметика в цьому не виняток.

На мою думку, всі гілки влади, коли вони зацікавлені в тому, щоб міцнішав та розвивався сам стовбур (суспільство), а, відповідно, і вони, мають визначитися у головному — у стратегічному розвитку країни, а точніше у її побудові. Адже я не випадково виніс у заголовок слова «третя республіка». Бо відоме запитання «яку країну ми будуємо», що його більше десяти років тому вперше поставив парламенту новообраний Президент України Л. Кучма, хоч би як іронічно ми ставилися до нього, на жаль, актуальне і сьогодні. В усякому разі більшість громадян України на це запитання не дадуть однозначної відповіді.

Отже, країну наших мрій за 16 років ми так і не збудували. Так само, як і у 1918 році наші славні предки не змогли втілити наміри минулих поколінь. Тож історія дає нам ще один шанс — спробувати втретє розбудувати власну країну, створювати третю Україну Різних реформаторських експериментів нам уже досить, і насамперед, політичних. Настав час прагматичних дій.

Перехідний період

2007—2009 рр.

А чи існує такий алгоритм створення державної моделі України, який відповідав би інтересам українського народу, вимогам історичного розвитку та глобальним перетворенням у світі.

Я вважаю, що так. Ним має стати документ послідовних і логічних етапів, які слід здійснити вищому керівництву України —Президентові, Прем’єр-міністрові. Взявши за основу політичний компроміс і поставивши основним завданням інтереси українського народу, країни, керуючись при цьому політичною волею. Тому, виходячи з того, що досягнутий компроміс має тимчасовий характер, наступним логічним кроком для основних суб’єктів політичного процесу є оголошення перехідного періоду в житті країни і встановлення його часових меж. Саме в рамках цього перехідного періоду має відбутися звернення Президента та Верховної Ради і Кабінету Міністрів до народу стосовно авторитетності політичної реформи 2004 року і змін до Конституції в цілому (референдум).

Правова база для такого звернення є — це відсутність у їх прийнятті прямого волевиявлення народу України як носія суверенітету, як вищого органу влади, а відповідно, відсутність народної згоди як необхідного чинника конституційної легітимності.

Прийняття законів, зокрема, про Президента, зміни до законів про Кабінет Міністрів, про опозицію та інші владні структури, теж має бути першочерговим у перехідному періоді.

Взагалі ми маємо усвідомити, що час політичних гасел, тим більше у парламенті, давно минув. Дехто з політиків навіть не помітив, як політична короткозорість переросла у політичну сліпоту. Партійна риторика, як і партійні прапори, та взагалі партійна символіка, не повинні домінувати у Верховній Раді. Це не політичний клуб, а вищий законодавчий орган народу. Я щось не пам’ятаю, щоб у Росії депутати Державної Думи носили на лацканах піджаків депутатські значки, виготовлені за партійними лекалами, чи прикрашали свої робочі місця у сесійному залі прапорцями з партійною символікою. Я вважаю, що для цього у Верховній Раді достатньо одного державного прапора. Адже політики — це, насамперед, державники, а вже потім партійні діячі.

Авторитет закону

Важко сказати, що саме підточило підвалини судової системи, але її надійність хвилює сьогодні не менше, ніж міцність політичного устрою. Важливо, що до цього політики, законодавці доклали не менше зусиль, аніж працівники судових структур. Перші створили для цього не лише умови, а й передумови. Точніше, створили прецеденти, коли законам неофіційно надали статус «дишла».

Я не буду детально зупинятися на конкретних прикладах, про них вже сказано і написано достатньо. Можна надрукувати не один навчальний посібник на тему: «як не можна поводитись із законами». І що маємо, коли нехтуємо законодавчими актами або застосовуємо їх на власний «розсуд».

Тому настав час, починаючи з перехідного періоду, одним покінчити із правовим нігілізмом. Ця норма повинна бути для всіх — від Президента до кожного громадянина. А це означає, що різного роду клятви, присяги, які сьогодні складають судді, мають носити не просто ритуальний характер, як данина моді, а повинні бути серйозною пересторогою для їх порушників. Подібні механізми мають діяти і для різного роду чиновників.

Неораним полем є наша правова освіта для всіх громадян. Сьогодні люди не знають своїх найелементарніших прав і обов’язків, тому стають заручниками різних шахрайських оборудок. Не випадково уже друге десятиліття будуємо «правову» державу, а результати дедалі гірші. Авторитет закону визначає імідж країни в світі й повагу до неї зі сторони власного народу. На жаль, поки що ми не можемо похвалитися ні тим, ні тим.

Конституційна асамблея

Мета скликання Конституційної асамблеї полягає в розробці проекту нової Конституції з подальшим винесенням його на всенародне обговорення.

З політичної і правової точок зору перед Конституційною асамблеєю ставляться два взаємопов’язані завдання. По-перше, даний орган покликаний стати майданчиком для пошуку політичного компромісу між політичними партіями, адміністративно-територіальними одиницями і українським суспільством. По-друге, не менш важливим завданням є узгодження компромісного тексту Основного Закону з волею і баченням українського народу.

Поставлені завдання зумовлюють порядок формування, її кількісний склад і процедуру роботи Конституційної асамблеї.

Як на мене, то саме Асамблея повинна створити конституційну комісію з робочими групами, на котру мають бути покладені завдання розробки і узгодження безпосереднього тексту Основного Закону.

Сильний народ — сильна

Україна

Можливо, декого здивує таке твердження, оскільки всі минулі роки нас переконували в тому, що сильною може бути Україна тільки при сильному Президентові, при сильних регіонах і т. д. Події 2004 року показали, що силу народу не можна не враховувати. Саме тоді всеукраїнська громада продемонструвала свою здатність відстоювати не тільки свої права, а й диктувати свою волю. На жаль, силу народу, на щастя — не фізичну, а моральну, інтелектуальну, не змогли використати в інтересах громадян. І сьогодні знову доводиться звертатися до народу. У принципі це нормально, демократично, але ж не можна спекулювати довірою людей постійно, мати їх, вибачте, за простаків і ніяких висновків не робити.

Тому влада має використати перехідний період для узгодження з народом насамперед кардинальних питань. Навіть, якщо для цього необхідно провести кілька референдумів (загальноукраїнських, місцевих), то на це треба йти. І раз і назавжди вибити із рук політичних спекулянтів і шулерів їхні козирі.

І взагалі на деякі питання, які не сприяють єдності, соборності України, її незалежності, державному устрою, створюють міжнаціональні конфлікти потрібно накласти табу. І це має зробити громада, суспільство, а не політики чи Президент.

Необхідно насамперед чітко визначитись у формах державного управління — президентська чи парламентсько-президентська, вибрати оптимальну модель виборчої системи (пропорційна, мажоритарна чи змішана), щоб не змінювати її під кожні вибори. Саме за участі народу слід вибрати оптимальну форму парламенту (двопалатний чи однопалатний). На мою думку, для України з її адміністративно-територіальним устроєм найбільш ефективною парламентською структурою є двопалатний парламент, нижня палата якого збереже правовий статус Верховної Ради, а верхня — обиратиметься з представників усіх регіонів України. Це забезпечить баланс влади в законодавчому органі.

Я назвав лише три ключові проблеми, які потребують першочергового вирішення на референдумі. Їх може бути і більше, але справа не в кількості, а в бажанні влади йти на діалог з народом, давати йому слово і виконувати його волю. В українській історії чимало прикладів як негативного, так і позитивного державотворення. Ми були сильними і слабкими, були об’єднаними і роз’єднаними. Чому? На жаль, ми тільки перераховуємо причини, а не робимо з них висновків.