Кому — красне слівце, кому — приказка, а народу — дуля!

За оцінками міжнародних експертів, саме Біляївка єдиний населений пункт в українському Причорномор’ї відповідає ідеальному чи еталонному екологічному стану. Тут на окраїні міста знаходиться водонасосна станція «Дністер», що ось уже 124 роки вдень і вночі постачає в Одесу, Іллічівськ, Білгород-Дністровський, Овідіополь, Южне дністровську питну воду.

Як пояснити залізобетонну позицію військових?

Проблем сьогодні у Біляївки, як кажуть, вагон і маленький візок, та й який населений пункт області їх не має. Міський голова Біляївки Михайло Бухтіяров (на знімку) розповів нам, що райцентр буквально задихається у своїх нинішніх межах. На 1740 гектарах проживає 14 тисяч осіб. Місто динамічно розвивається, нарощує мускули економіка, розправляє плечі малий бізнес.

Понад 60 років Біляївка була і великим військовим гарнізоном. Усі ці роки в самому центрі міста знаходився полк зв’язку Одеського військового округу. На території в 3,4 гектара розташовувалися парки для збереження й обслуговування бойової техніки, навчальні корпуси, казарми, офіцерський гуртожиток.

Два роки тому полк було розформовано, і сьогодні військового гарнізону немає. Важко пояснити залізобетонну, неаргументовану позицію Міноборони, що ось уже два роки не бажає навіть розглядати, а тим паче вирішувати прохання жителів Біляївки, рішення сесії Біляївської міської і Одеської обласної ради про передачу з державної в комунальну власність військового містечка зв’язківців. Військові чиновники посилаються на те, що відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів № 491-р від 22 вересня 2006 року припинено підписання договорів, пов’язаних з відчуженням, реалізацією і передачею, у тому числі в оренду, військового майна, підприємств і організацій, які належать до сфери управління Міноборони. Це розпорядження стало своєрідним мораторієм на період, коли почалася масова «прихватизація» військового майна. Але той період, за оцінками фахівців, закінчився, а мораторій залишився. Утім, в Одеській області відомі випадки, коли «залізні дверцята» мораторію в потрібний момент відчиняються: життя-то на місці не стоїть. Чи дочекаються в Біляївському районі, що ті дверцята відчиняться і для них?

Які аргументи територіальної громади Біляївки, яка зверталася до Міністерства оборони з проханням про передачу військового містечка? По-перше, місту, як повітря, потрібен дитячий сад. Черга в нього досягає в Біляївці майже 300 дітей, за наявних можливостей надати для дітлахів лише 25 місць. По-друге, у Біляївці немає належних приміщень для розміщення Будинку школяра, для позакласних занять з учнями, приміщення для лазні, для районного будинку культури, немає площі для проведення загальноміських заходів — виставок, ярмарків, концертів. Сьогодні для цього використовують, не повірите, вуличне перехрестя в центрі міста. По-третє, сьогодні кожен третій пенсіонер у Біляївці — це пенсіонер Міністерства оборони. Вони стоять у черзі на одержання житла, а місця для будівництва житла практично немає.

Ці та величезна кількість інших проблем, на переконання міського голови Біляївки і депутатів міськради, могли б бути розв’язані, якби 3,4 гектара землі, що займав полк зв’язку, були передані у власність територіальної громади міста.

У генеральному плані Біляївки на території військового містечка планувалося розміщення об’єктів соціально-культурного призначення. Територія, що займав полк зв’язку, межує з дитячим садком № 1, районною спортивною школою, райвідділом міліції. Дуже важливо, що комунікації (водо-, газо- і електрозабезпечення) на території військового містечка тісно пов’язані з комунікаціями центральної частини міста, а відчуження основних фондів містечка без відома міської ради і районної державної адміністрації може призвести до виникнення надзвичайної ситуації в місті.

Треба віддати належне міському голові Біляївки Михайлові Бухтіярову, голові районної ради Олександрові Семенову, депутатам міської, районної та Одеської обласної рад. Їхня наполегливість привела до того, що про проблему райцентру Одеської області довідалися у Верховній Раді, секретаріаті Президента. Усі вони двома руками за те, щоб допомогти Біляївці. А хто ж тоді проти? Ви не повірите — Міністерство оборони. Але чому військове відомство так категорично проти передачі військового містечка? Угадайте з трьох разів причину такої затятості? Підкажемо для тих, хто не знає відповіді: дотепер в Одеській області на слуху, нібито таємниче, непоясненне зникнення об’єктів військової інфраструктури в Одесі, Болграді, Арцизі, Лиманському, військових санаторіїв.

Начальник Південного територіального квартирно-експлуатаційного управління полковник Осадченко цю причину в своєму листі на ім’я голови Біляївської районної ради від 29 березня 2006 року визначив так: «З огляду на те, що військове містечко є привабливим для відчуження конкурентними способами й на виконання вимог міністра оборони України про одержання додаткових надходжень у спеціальний фонд Міноборони фонди військового містечка пропонуються до реалізації за гроші і не можуть бути безоплатно передані у комунальну власність Біляївської міської ради».

Кабінет Міністрів України 29 серпня 2002 року ухвалив постанову № 1282 «Про порядок вилучення і передачу військового майна Збройних Сил». Свої зобов’язання за цією постановою місто Біляївка виконало. А Міністерство оборони не квапиться виконувати свої.

Разом з міським головою Біляївки Михайлом Бухтіяровим ми побували на території військового містечка зв’язківців. Казарми і навчальні корпуси, будинок офіцерського гуртожитку колишнього полку зв’язку поки ще міцні. Поки що. Але на дахах будинків уже зяють дірки — нещодавній буревій зірвав шифер. Стінами будинків зміяться тріщини, у деяких вікнах вибиті шибки. Охорону полку здійснюють два чоловіки, але чи справляться вони з мародерами, котрі пильно придивляються до майна... Чиє воно сьогодні?

Армія скорочується немов шагренева шкіра. У Біляївці її на сьогодні немає. Але народ-то залишився. І чому він має мовчати, спостерігаючи, як загальнонародне надбання — армія та її майно — може кимось приватизуватися з користю винятково для власної кишені.

З цього приводу міський голова Біляївки, на наш погляд, справедливо сказав: «Кому — красне слівце, кому — приказка, а народу, виходить — дуля». Чисто по-одеськи сказано.

Одеська область.

Коментар голови Одеської обласної ради Миколи Скорика:

— 23 лютого на сесії обласної ради депутати розглянули питання «Про дачу згоди на передачу військових містечок, розміщених у Біляївці, з державної власності в спільну власність територіальних громад сіл, селищ і міст Одеської області». Рішення з цього питання було прийнято позитивне. Його приймали не з кондачка, не з урахуванням політичної кон’юнктури, а на підставі висновків робочої групи, створеної розпорядженням обласної ради від 16 серпня 2006 року. Протягом півроку робоча група вивчала доцільність прийняття військового майна в спільну власність територіальних громад Одеської області. І тому, з огляду на, скажімо так, гостру необхідність міста Біляївки в розвитку об’єктів соціально-культурної сфери, з огляду на інтереси пенсіонерів Міністерства оборони, що проживають у районному центрі, і було прийнято відповідне рішення.

Як відомо, нині діє мораторій на відчуження військового майна Міноборони. Але позиція Одеської обласної ради була підтримана Кабінетом Міністрів і питання стосовно майна військового відомства в Одеській області в рамках чинного мораторію вирішується в індивідуальному порядку. Сьогодні вирішено позитивно, тобто в інтересах територіальної громади, питання з військових містечок у Балті, Болграді, підготовлено необхідні документи з передачі місцевій владі 29 тисяч гектарів землі. Продовжує працювати міжвідомча комісія під керівництвом віце-прем’єр-міністра Дмитра Табачника з визначення подальшої долі майна і території Одеського інституту Сухопутних військ. Ми відстоюємо інтереси територіальної громади і в подальшому використанні стадіону СКА і найбільшої в регіоні лікувальної установи — 411-го військового клінічного госпіталю Південного оперативного командування. Позиція Одеської обласної ради стосовно земель і майна, які належать військовому відомству, така — нам чужого добра не треба, але і свого ми нікому не віддамо.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.