Луганську художницю Тетяну Ктитареву чоловіки буквально носять на руках. Але заздрити такій обставині в її житті не варто. Тетяна — інвалід першої групи. На жаль, її хвороба прогресує, тому пересуватися без допомоги сторонніх вона вже не може.

Колись на цьому місці сидів рудий кіт. Відвоювавши собі шматочок столу між фарбами і пензлями, він спостерігав через вікно за тим, що відбувається на вулиці, і, як правило, не реагував на Тетянине прохання підібрати хвіст. Була в них гра така. Вікно, стіл у зовсім малесенькій кухні були улюбленим місцем господарки і кота. Тут у кожного з них існував свій світ. Розклавши на столі фарби, Таня створювала сюжети своїх лакових мініатюр, а Ханні знаходив заняття в тім, що імітував сонний стан, не перестаючи стежити за тим, що відбувалося у дворі. Потім кота не стало. Звична творча атмосфера позбулася свого головного акценту і тим самим ніби визначила новий поворот у житті Тетяни.

До певного часу Тетяна Ктитарева була єдиною в Луганській області, хто професійно володів мистецтвом лакового мініатюрного живопису. Цього ремесла вона навчалася у всесвітньо відомому центрі лакової мініатюри Мстера, чим, до речі, дуже пишається. Цю школу народного промислу Тетяна вважає однією з кращих, тому що з неї виходять справді художники, а не ремісники. Таке переконання, можна сказати, зіграло свою роль у творчих планах художниці, а життєві обставини допомогли Тетяні відкрити ще одну грань свого характеру і можливостей.

Так вийшло, що у 28 років дівчина стала інвалідом другої групи. Цей вирок долі вона прийняла спокійно, по суті, була до нього готова. Раніше такий діагноз лікарі поставили двом її старшим братам, один з яких уже помер, не виключаючи, що хвороба може бути спадковою. Дев’ятнадцять років тому міопатія м’язів стала окупувати організм Тетяни, і вона зрозуміла, що часу для творчих задумів у неї залишилося зовсім небагато. Хвороба не давала можливості пересуватися, але руки на той момент слухалися, працювали, творили, і це трохи заспокоювало, давало можливість концентрувати мозок на головному. Останніми роками Тетяна серйозно замислювалася про створення школи майстрів мініатюрного живопису — основоположників українського художнього промислу лакової мініатюри. Завдання ставила перед собою досить непросте. На перепоні стояли не так фізичні і матеріальні потенціали художниці, як проблема духовного, ідейного плану. Річ у тім, що традиційної української лакової мініатюри як такої у світовому мистецтві поки що не зареєстровано. Отже, Тетяна мала створити щось нове, котре по праву може посісти своє гідне місце в національному мистецтві. За основу вона вирішила взяти школу Мстери, трохи змінивши її технологію, і створити луганську лакову мініатюру. Мстера традиційно пишеться за допомогою пігменту під назвою темпера. Для виготовлення своїх мініатюр Тетяна стала використовувати прості олійні фарби, привнесла свої кольори і сюжети, що відображають український і місцевий, донбаський, колорит. Її роботи мали успіх. Маленькі шкатулочки з яскравим розписом історичних сюжетів з життя українців і шахтарів стали розкуповувати як сувеніри. Тетяна зрозуміла, що вже готова створювати Школу майстрів.

Талановитих молодих художників на Луганщині багато. Але таких, хто, як Тетяна, любить скрупульозну, справді ювелірну працю мініатюрника, — одиниці. Їх і вирішила художниця зібрати під своє крило, щоб передати майстерність. Походи чиновницькими кабінетами далися їй важко. Молоду жінку на візку зустрічали привітно, вислуховували уважно, висловлюючи своє замилування задуманим проектом, але потім розводили руками: мовляв, грошей немає, але щойно вони з’являться, то одразу й... Гроші не з’явилися, спонсори не знайшлися, а час ішов. Друзі підказали ідею: спробувати виграти грант в оголошеному Канадським посольством в Україні конкурсі. У 2002 році Тетяна написала проект «Школа майстрів мініатюрного живопису» і таки виграла цей грант. Через півтора року вона випустила п’ятьох учнів. У 2005-му на величезну радість Ктитаревої та її учнів з’явилися гроші в Луганської обласної ради, і школа луганської мініатюри продовжила своє існування. На жаль, і цей проект завершився, майбутнє школи сьогодні під великим питанням.

Про своїх учнів Тетяна Ктитарева говорить з великою повагою. Саме з повагою, а не з гордістю. Тим самим вона ставить професіоналізм молодих художників на той само рівень творчості, на якому перебуває сама. Сьогодні її група готує заключну виставку, котра складатиметься з 30 авторських робіт, створених у традиційному стилі української лакової мініатюри. Про кожну з них Тетяна розповідає з великим натхненням:

— Дуже цікава робота «Примари шахтаря». Мотив тут такий: десь у тумані гірник бачить красиву дівчину і, відчувається, що готовий йти за нею на край світу. Красива скринька, розписана за мотивами пісні «Ой, летіли дикі гуси». Сюжет з життя народного героя Олекси Довбуша можна прочитати в роботі Сашка Ярошенка: він тяжіє до історичної теми. А Інна Процишина надає перевагу ліричним сюжетам або темі народних українських пісень — мені подобається її робота за мотивами пісні «Розпрягайте, хлопці, коней». Є в неї сюжети за творами українських класиків, Коцюбинського, Шевченка, наприклад. Поки я лежала в лікарні, Сашко й Інна закінчували роботу над проектом.

До лікарні Тетяну забрали з іще одним, новим для неї діагнозом — ревматоїдним артритом. Запалення суглобів не дає можливості тримати пензля в руках і займатися улюбленою справою. Але художниця вірить, що одужає, й будує плани на майбутнє. Вона хоче звести «Місто майстрів», у систему якого мають входити школа мініатюрного живопису, творчі і промислові майстерні. Крім того, в «Місті майстрів» мають бути виставковий зал і магазин-салон. Проект, звичайно, грандіозний, потребує солідних вкладень, але він того вартий, якщо на шальки ваг поставити розвиток національної культури, створення професійної школи художників і промислу. Мова насамперед йде про збереження ручної творчої праці, що передає тепло людських рук, розвиває народні традиції в сучасних умовах високих технологій і загальної комп’ютеризації.

Мужність, наполегливість і терпіння цієї жінки гідні найвищої поваги. Її життя сьогодні обмежене стінами квартири, розташованої на другому поверсі багатоповерхового будинку на окраїні міста. До всього іншого, в будинку вже рік не працює ліфт. Кілька років підряд Тетяна просить міську владу замінити їй квартиру і надати житлоплощу на першому поверсі будинку в центрі Луганська, щоб мати можливість діставатися до Інституту культури і мистецтва, де вона може викладати, виставкових залів і Художнього музею. В наявних умовах Тетяна не може виїхати на візку навіть з під’їзду, тому що комусь заважав пандус, побудований спеціально для неї, і його забрали. Поставити в’їзд за свій рахунок художниця не в змозі. Її інвалідська пенсія трохи більш як 400 гривень. Не одержує вона підтримки і від Союзу художників України, членом якого є. На кого сьогодні сподіватися Тетяні Ктитаревій? На це запитання вона відповідає так:

— Мої два улюблені учні Сашко та Інна — це два мої крила. Якщо вони зламаються, я залишуся без головної опори.

Луганськ.

Від «Голосу України»

Наша редакція оголошує акцію із збору коштів для лікування луганської художниці Тетяни Ктитаревої. Звертаємося до всіх творчих людей Сходу і Заходу України з проханням підтримати свою колегу, дати їй можливість здійснити плани, що підуть на користь розвиткові національної культури і народного промислу. Гроші надсилати за адресою:

91021 Луганськ, вул. Линьова, будинок 97, кв. 8. Ктитаревій Тетяні Іванівні.