Медицина немає іншої ідеології, крім гуманізму, та інших обов’язків, крім клятви Гіппократа. Але державна політика в сфері охорони здоров’я повинна бути, як і всяка політика, ідеологічною. Стан, у якому перебуває наша медицина, не в останню чергу пояснюється саме браком державної політики в цьому напрямку. А якщо точніше, то цей стан відповідає якраз тій ідеології, яку насправді сповідують наші державні інституції. Це «отруйна суміш» найгірших елементів радянської спадщини з елементами дикого олігархічного капіталізму та консервативного мракобісся. До чого це призводить зараз та може призвести в перспективі, якщо не вжити комплексу потрібних заходів?

Наслідком радянської системи з її надмірною централізацією та схильністю до директивного планування всього є вкрай неефективне використання наявних ресурсів у медичної галузі, гори паперу, що їх заповнюють наші лікарі замість того, щоб приділяти більше часу своїм безпосереднім обов’язкам, тобто лікуванню людей.

Бюрократизація, черги, відсутність належного рівня якості — ці недоліки медицини радянського зразка пам’ятають всі, хто жив в СРСР. Звідти ж прийшла традиція байдужого ставлення і до результатів своєї праці, і до пацієнтів. А також — корупція.

Ліберальні ідеї та культ соціального дарвінізму, притаманні дикому капіталізму, додали до цих проблем ще й надмірне подорожчання ліків та послуг, появу окремої медицини для багатих, соціальне розшарування народу на тих, кому гаманець дозволяє одержувати якісні медичні послуги, і тих, хто змушений вмирати через брак коштів на лікування. А та сама корупція у сфері держзакупівель ліків та обладнання досягла небачених масштабів. Байки про те, що багаті самі допоможуть бідним, звичайно ж, байками й залишилися. Переважна більшість гучних акцій з утворенням благодійних фондів, спонсорських медичних проектів тощо на ділі мають передвиборчий та іміджевий характер або ставлять за мету ухилення від сплати податків. Честь та подяка тим бізнесменам, які допомагають вітчизняній медицині від щирого серця, але, на жаль, вони скоріше виключення, аніж правило. Левову частку проблем у сфері охорони здоров’я їх зусиллями не вирішити.

Консервативні цінності, якщо їх покласти в основу державної політики в галузі медицини, перетворюють захист здоров’я громадян на примарні концепції «здоров’я нації», коли держава малює чергові «концепції» для порятунку беззахисних «маленьких українців». Той само, вибачте, «совок», тільки трохи зіпсований ще й байками про цілющі якості Великого посту, ікон та святої води. Все це вкрай негативно впливає на рівень медичних знань суспільства, відповідальності кожної людини за стан свого здоров’я як за власну цінність, на рівень медичної культури, медичної освіти і, як наслідок, на рівень медичної науки. В результаті ми маємо один з найнижчих в Європі показник тривалості життя, один з найвищих — захворюваності на СНІД і фактично — хвору, вимираючу націю.

Щоб вилікувати суспільство, нам необхідно спочатку вилікувати саму систему охорони здоров’я. Намагання так чи інакше реформувати медичну галузь раз по раз залишаються на папері. Причина цього очевидна — немає концептуально побудованої та ідеологічно цілісної системи, що відповідала б потребам нашого суспільства і можливостям держави. На відміну від розглянутих раніше ідеологій, саме соціал-демократична ідеологія може запропонувати дієві рецепти оздоровлення вітчизняної системи охорони здоров’я. І ні до чого тут винаходити велосипед. Найуспішніші з точки зору розвиненості суспільства та рівня життя населення країни Європи сповідують в охороні здоров’я саме ту ідеологію, яку можна визначити як соціал-демократичну, незалежно від того, яка політична сила там перебуває при владі у той чи іншій час. Тому що європейські соціал-демократи вибороли право народів своїх країн жити саме за європейськими стандартами життя та охорони здоров’я.

З чого ж ми маємо почати реальне реформування медицини? Передусім одразу варто відмовитися від багаторічної риторики про необхідність збільшення бюджетного фінансування охорони здоров’я. Так, це нагальна потреба, але в світі буде важко відшукати країну, де соціальні галузі були б задоволені бюджетним фінансуванням. В таких областях, як бюджетна медицина, грошей не вистачатиме завжди — це об’єктивний факт. До того ж кардинальне збільшення фінансування — це справа багатьох років, бо пов’язане воно перш за все з об’єктивними можливостями економіки. А лікувати людей, зменшувати смертність, попереджувати захворювання і створювати здорову націю необхідно вже сьогодні — завтра може бути просто запізно.

За останні шість років загальні витрати держави на охорону здоров’я збільшилися в чотири рази. Але чи дало це нам хоча б відчутне «кількісне» покращення, не кажучи вже про якісне? Боюся, що відповідь буде негативною. Тому сьогодні головне — це зміна концептуальних підходів до функціонування медицини, які у нас, на жаль, залишаються ще досі радянськими. І насамперед зміна схеми використання наявних коштів і ресурсів медичної інфраструктури. Які дії були б адекватною відповіддю на комплекс проблем, що склалися в медицині?

По-перше, це кардинальна зміна співвідношення складових медицини. І справа не тільки в пріоритеті профілактики над лікуванням. В нашій медицині існує колосальний перекіс функцій різних її складових порівняно з західними системами. Що мається на увазі? 80 відсотків громадян в Україні передовсім звертаються по допомогу до стаціонарних лікувальних закладів — тобто клінік, близько 15 відсотків — до закладів спеціалізованого амбулаторного лікування і лише близько 5 відсотків — до поліклінік, які в західних системах є саме первинною ланкою медицини. В ідеалі ж — 90 відсотків проблем вирішуються саме на первинному рівні.

У результаті ми маємо не тільки перевантаження однієї ланки і неефективне використання іншої, а цілком неефективну систему охорони здоров’я. Клініки заповнені людьми, більша частина яких могла б лікуватися амбулаторно, дільничні лікарі лише видають лікарняні, про рівень медичного обслуговування в наших поліклініках немає сенсу зайвий раз говорити. На Заході лікування в стаціонарних клініках — це справді тяжкі випадки, коли іншого виходу немає. Основне ж навантаження бере на себе саме первинна ланка — поліклініки і сімейні лікарі.

По-друге, перегляду потребує схема фінансування медицини. Бо вона побудована відповідно до наведеного розподілу функцій. Через це наші стаціонари перетворилися на чорну бюджетну діру, яку в міру можливостей латає кожний уряд шляхом збільшення видатків. Але не тільки у фінансах справа. Комплексні зміни вже перезріли в системі медичної освіти. Держава витрачає величезні кошти на підготовку незатребуваних фахівців. Водночас є об’єктивний дефіцит тих лікарів, які дійсно потрібні. В цій сфері необхідний кардинальний перегляд структури освіти, зміна акцентів на пріоритетних спеціалізаціях. Нагальна потреба — це запровадження потужної системи сімейних лікарів, і саме на це має поступово переорієнтовуватися і освіта, і фінансування.

По-третє, ключовим моментом реформи має стати децентралізація медичної системи. Тобто завдання фінансувати і контролювати надання послуг у сфері охорони здоров’я покладається на місцеві (обласні, районні, міські) ради. Саме вони мають бути основними суб’єктами проведення соціальної політики держави з досить широкими повноваженнями в галузі медичного забезпечення.

Існують колосальні вади у відносинах власне органів влади та медичних закладів. В наших умовах — це повна залежність медиків від органів влади, регламентоване «зверху» використання коштів. Поліклініка не може сама визначати, скільки коштів в поточному місяці витратити на оплату праці персоналу, а скільки, наприклад, — на закупку додаткових обсягів медикаментів.

У західних країнах існує інший підхід — держава виступає як «замовник послуг», муніципальні медичні заклади — виконавці замовлення. Тобто вони працюють в рамках певного контракту, маючи серйозний рівень самостійності. Держава в свою чергу забезпечує систему матеріальних мотивацій та бонусів для персоналу. Такі «бізнес-відносини» вже вимагають запровадження системи кваліфікованого менеджменту в державній медицині. А персонал в свою чергу має і матеріальну зацікавленість в тому, щоб обслуговування пацієнтів було якісним. І це вже питання фінансової і управлінської автономії медичних закладів, вирішення якого також потребує радикальних реформ.

Чи можливо в наших умовах пов’язати такі питання, як захищеність здоров’я громадян, висока якість медичних послуг лікування і контроль держави за рівнем медичного забезпечення суспільства?

Цивілізована практика свідчить, що основним шляхом адаптації бюджетної моделі охорони здоров’я до умов ринкової економіки є інститут медичного страхування. Модель загального медичного страхування, яка передбачатиме певний обсяг стандартних послуг для кожного, вже давно перетворилася на звичайну практику всіх цивілізованих країн. Проте, запроваджуючи систему медичного страхування в Україні, потрібно чітко визначити його спрямованість. Якою б сильною не була спокуса перетворити його на комерційну діяльність, медичне страхування не може розглядатися як один з напрямів бізнесу, що має на меті отримання прибутку. Здоров’я нації — сфера прямої соціальної відповідальності держави. Тобто ініціативи на кшталт запровадження цивільно-правових відносин на комерційній основі між громадянином і медичною організацією, беручи до уваги сьогоднішні наші реалії, є, м’яко кажучи, передчасними.

Вітчизняна система медичного страхування повинна будуватись на засадах солідарної ідеології, сутність якої полягає в тому, що доступ людини до медичних послуг не повинен ставитися в залежність від рівня її доходів, її внеску в суспільний добробут. Запропонований підхід в жодному разі не заперечує створення фондів добровільного медичного страхування та приватного сектора, проте, як свідчить практика, зацікавленими в такій моделі є максимум 10—15 відсотків громадян з найвищим рівнем доходів.

Йдеться про диференційований підхід, оскільки відносини між державою в особі замовника медичних послуг і системою закладів охорони здоров’я як постачальника таких послуг розвиваються за принципами комерційної діяльності. Тобто свідомо створюються такі умови, коли медичні заклади (страховики) конкурують за отримання замовлення з боку держави (страхувальника), а не за залучення конкретної людини. Водночас відносини громадянина і держави здійснюються відповідно до принципів солідарності і справедливості. Така модель дає змогу кожному з суб’єктів реалізувати свої нагальні завдання. Лікувальні заклади перетворюються на підприємства, які виконують замовлення держави на надання медичних послуг і керуються мотивацією збільшення спектру цих послуг і підвищення їх якості. Держава, оскільки фінансує систему обов’язкового страхування в повному обсязі, отримує можливість не тільки повністю контролювати цей процес, а й вирішувати стратегічні завдання із забезпечення охорони здоров’я нації.

І, що найголовніше, пацієнти отримують нормальний рівень медичних послуг. Кожен, незалежно від віку та рівня доходів, маючи страховий поліс, може звернутися по лікарську допомогу, оскільки послуги лікарів, витрати на медикаменти і обладнання сплачуються державою за визначеними тарифами.

Зміна моделі фінансування та функціонування складових медичної сфери, децентралізація системи, запровадження контрактних відносин між державою і медиками і створення системи медичного страхування мають бути основними моментами медичної реформи. Такий підхід дасть змогу розвинути справжній соціальний наступ в медичній сфері. А це означає — запровадження у сфері охорони здоров’я ключових соціал-демократичних принципів — свободи, рівності, справедливості та солідарності. Свободи медичних закладів від дріб’язкової регламентації та бюрократії, рівності громадян у доступі до якісних медичних послуг (незалежно від рівня статків), справедливості в оплаті праці медперсоналу і солідарності держави і громадянина в забезпеченні здоров’я нації.