Завжди у своїй депутатській роботі я виходив з мудрого народного висновку про те, що справи вагоміші від слів. Це перевірено століттями, доведено практикою моєї депутатської діяльності в радах усіх рівнів.

Як депутат Верховної Ради України п’ятого скликання від Партії регіонів вважаю, що в багатогранній депутатській діяльності важливе місце треба відводити роботі з виборцями, насамперед маю на увазі зустрічі і прийом громадян.

По-перше, це постійний зв’язок з виборцями; по-друге, одержання інформації, а точніше — зворотний зв’язок.

Якщо раніше, за мажоритарної системи, виборець знав свого обранця в обличчя, то тепер депутат знеособлений поняттям «партійний список». Проте, на мою думку, і за пропорційної виборчої системи, так само, як і за мажоритарної, все залежить від самого депутата як від людини. Якщо в нього є совість, серце, мудрість і бажання, він не відірветься від тих, хто голосував за нього, хто довірив йому свою долю і долю країни.

Ніколи не вважав себе консерватором, але в роботі зі своїми виборцями завжди йду випробуваною дорогою.

З огляду на те, що регламентом останній тиждень місяця визначено для праці в окрузі, щомісяця проводжу два-три прийоми громадян. При цьому ніколи не обмежуюся попереднім записом, а неодмінно через засоби масової інформації даю оголошення про місце і час проведення прийому. Звичайно, людей приходить багато, та, незважаючи ні на що, прийом веду, як мовиться, до останнього відвідувача.

За підсумками четвертого кварталу минулого року і за чотири місяці нинішнього на особистому прийомі в мене побувало не багато не мало — 217 осіб.

Зазвичай на прийом приходять люди, які або вже обійшли чимало інстанцій і не розв’язали своє питання, або ті, хто не втратив надію і віру у своїх депутатів.

Скільки людей, стільки і доль з їхніми щоденними проблемами. Одного разу на прийомі в Нижньогірському районі, де йшлося про гострі проблеми, журналісти завважили мою фразу — «Готовий зателефонувати навіть Богові, щоб вирішити ваші питання». Адже всі ми теж емоційно сприймаємо чужий біль, а часом і безвихідне становище тієї чи іншої людини. Ось так і народжуються такі вислови.

Загалом мушу сказати, що завжди відчуваю і знаю, кому і в який момент потрібно допомогти.

В Автономній Республіці Крим багато питань і письмових звернень про землю, газифікацію, водопостачання, пенсії, надання субсидій, чимало претензій з приводу невиконання рішень судів.

Жодне, навіть найменше звернення, ніколи не залишаю без розгляду, це вже стало твердим моїм правилом як депутата. І разом з людьми радію, якщо вдається вирішити проблеми виборців.

Багато років працював над питанням будівництва бібліотеки імені І. Франка й українського культурного центру в Сімферополі. На прохання директора бібліотеки Дроздової продовжую працювати над цим і тепер. Довелося обійти чимало інстанцій, щоб передбачити належні кошти нинішнього року. Це дуже важливий об’єкт, він потрібен нашій республіці.

Узяв на контроль також закінчення капітального ремонту та реконструкції дитячого садка в селі Садове Нижньогірського району і колективне звернення жителів села Ниви Роздольненського району з водопостачання села.

Як дуже злободенну проблему сприйняв прохання начальника управління освіти Бахчисарайського району Пехар у зв’язку з аварійним станом Долинненської загальноосвітньої школи 1—3 ступеня. Приміщення школи стоїть на зсувних ґрунтах. Ніхто питання не вирішує або не розуміє, чим це все може закінчитися. Я звернувся з офіційним депутатським запитом до міністра економіки України А. Кінаха, а також до міністра освіти та науки України С. Ніколаєнка. А питання поставив на суворий контроль.

У Нижньогірському районі до мене звернулася Колпачевська, мати збитого водієм пішохода Харлана. Юнак загинув, а через сім місяців справу закрили. Мене просто приголомшила розповідь матері, тому я звернувся до міністра внутрішніх справ В. Цушка. Він дуже оперативно відреагував на мій депутатський запит, доручивши Головному управлінню МВС України в АРК вжити заходів для прискорення проведення експертизи й обґрунтованого розгляду справи в найкоротший термін.

Наприкінці листопада 2006 року до мене звернулися голова республіканської організації ветеранів війни і праці Крижко і директор протезно-ортопедичного заводу Петров із приводу поганого фінансування заводу. Це м’яко сказано. Коли я розібрався в проблемі, то з’ясувалося, що з того самого часу, коли міністром праці і соціальної політики України був відомий В. Кириленко, фінансування таких заводів становило 51 відсоток від необхідного, така само політика тривала і тоді, коли він був віце-прем’єр-міністром України. І тільки коли Міністерство соціальної політики очолив М. Папієв, мені вдалося довести, що такі заводи не можуть працювати за усіченою удвічі програмою.

Дуже багато звернень з питань незаконного будівництва і незаконного захоплення житлових приміщень. Ось одне з них. У січні до мене на прийом прийшла жителька Сімферополя Погребняк. Поки вона доглядала хвору матір, у її стареньку квартиру незаконно вселилася родина. Жінка пройшла суд Центрального району міста Сімферополя, природно, виграла його, а вселитися не може, бо рішення суду не виконують. Вона подала до суду на ОДВС, рішення на її користь також не виконано.

Що тут скажеш? Я змушений був звернутися до міністра юстиції України О. Лавриновича. Днями одержав його запевнення, що найближчим часом рішення судів буде приведено у виконання.

Слід сказати, що дуже оперативно реагує на численні звернення з пенсійного обслуговування начальник головного управління Пенсійного фонду України АРК Н. Ткаченко, більшість із них розглядаються на користь пенсіонерів.

Багато людей просять допомогти у наданні коштів на лікування, придбання медикаментів, проведення операцій. Добре розумію, що пенсії і зарплати багатьох не дають їм змоги платити за дороге лікування. Хочу зазначити, що спільно з міністром охорони здоров’я АРК С. Доничем і головним лікарем республіканського клінічного госпіталю ветеранів воєн Л. Лук’яновим багатьом удалося допомогти. Але проблема охорони здоров’я потребує розв’язання на державному рівні, над нею тепер і працюю, готую пропозиції.

Є ще одна тема, яка потребує розв’язання у законодавчій площині, — житло військових частин, яке не можуть приватизувати родини після закінчення служби у Збройних силах. Практично в кожному регіоні люди з цими питаннями звертаються до депутатів. У мене на контролі перебуває аналогічне питання —за результатами колективного звернення 96 родин, котрі проживають у селищі Утьос міста Алушти. Їхнє житло віднесене до статутного фонду ЗАТ «Укрпрофоздоровниця». І люди не можуть скористатися своїм правом на приватизацію житла. Сьогодні я працюю над цими непростими зверненнями.

Є проблема оформлення субсидій на сплату комунальних платежів, і треба сказати, що люди в цьому питанні погано інформовані. Тут також удалося дещо зробити.

Чимало звернень надходить із малозабезпечених родин, особливо тих, де діти навчаються у вузах, училищах. Їм ми теж багато в чому допомогли. Однак я вважаю, що Міністерство освіти і науки АРК має дуже уважно ставитися до цієї категорії дітей, адже вони на очах у навчальних закладах і часом живуть упроголодь.

А ще я постійно звертаю увагу на правовий нігілізм наших людей, їх недовіру судам, страх звертатися до них. Тому часом проводжу лікнепи із правознавства.

Більшість питань, які вдалося або не вдалося вирішити, має розв’язувати місцева влада.

Але реальне життя ще далеке від законів країни і від законів совісті. І для того, щоб перебороти бюрократизм, байдужість, чванство, доводиться витрачати і час, і сили, і нерви. Але віддача, розуміння, вдячність людей приходять тільки тоді, коли ти їхні проблеми і біль пропускаєш через власне серце. І якщо воно в тебе не заниє, не защемить під час прийому чи зустрічі з виборцями, значить нема чого робити в депутатському корпусі. Саме так завжди намагався працювати. І підняту самим собою для себе планку відповідальності перед людьми опускати не збираюся.