20 травня, як і кожної третьої неділі цього місяця, в Державному історико-меморіальному заповіднику
«Биковнянські могили» відбудеться вшанування пам’яті жертв тоталітарного режиму. Один з організаторів жалобного заходу — Український інститут національної пам’яті.«
Голос України», нагадаю, не раз розповідав про трагедію Биковнянського лісу: про масові поховання тут закатованих у застінках НКВС людей, про фальсифікації та перекручення цього страшного факту в радянські часи, про чиновницьку байдужість уже в наші дні та спроби окремих ентузіастів і громадських організацій очистити історію від намулу брехні. До цієї похвальної діяльності приєднався і Віктор Ющенко: спочатку як Прем’єр-міністр, а потім і Президент України. Саме він багато зробив для того, щоб Биківня набула статусу заповідника, а не була «внутрішньою справою» родичів жертв «світлого» минулого та меморіалівців. Віктор Андрійович — перший з українських президентів, хто вважає за святий обов’язок — і глави держави, і просто людини — щороку вклонитися цій землі, «засіяній горем, кровію политій». На жаль, його попередники або вшановували тільки могили в іншому напрямку, або інші заняття в биковнянському: неподалік, як відомо, елітні мисливські угіддя...І все-таки, чи можемо ми бути чистими перед минулим і чесними перед майбутнім? Чи все зробили для торжества справедливості і правди, для спокою душ мільйонів наших співвітчизників, чиї тлінні тіла розкидано по тисячах безіменних, квапливо закиданих поховань? Саме про це — наша розмова із заступником голови Українського інституту національної пам’яті, керівником Київського міського товариства
«Меморіал» імені Василя Стуса, народним депутатом Верховної Ради другого скликання Романом КРУЦИКОМ.— Романе Миколайовичу, що нового з обіцянок від представників влади ми почуємо цього разу в поминальний день? Адже, попри всі відомі зусилля, Биківня, за великим рахунком, залишається заповідником поки що на папері.
— Нове я вам скажу вже зараз. Кабінет Міністрів постановою від 1 березня цього року ухвалив створення Державного історико-меморіального заповідника
«Бабин Яр». Звертаю вашу увагу, під це ще з першого січня виділено 1 мільйон 200 тисяч гривень. Тобто тут усе відбулося за схемою: спочатку гроші, потім «крісла». «Биковнянські могили» як меморіальний комплекс «узаконено» шість років тому ще урядом Віктора Ющенка, але й досі не виділено на цей, чомусь опальний, заповідник жодної копійки. Цей вибірковий підхід до вшанування пам’яті символічний сам по собі: нинішня виконавча влада — влада незалежної України — саботує невигадану історію, як і її тоталітарні попередники. І доки ділитимуть могили, жертв та катів на «наших» і «німців», усі ми будемо в заручниках моральних терористів. Отака, на жаль, «новина»...—
Якщо вже згадали про дати, то 31 травня минає рік з дня ухвалення постанови Кабміну «Про утворення Українського інституту національної пам’яті» як центрального органу виконавчої влади. Отже, вам і належить визволяти нас від, як ви сказали, морального тероризму. Тим паче що в цьому вас підтримує Президент. Як відомо, недавно він зустрічався з працівниками інституту: вдалося відверто обговорити найпекучіші проблеми під час розмови з Віктором Андрійовичем?— Спочатку репліка на репліку. Ми готові боротися з історичною амнезією, але самої постанови для цього замало. Власне, про це й говорили з Президентом. Перше, про що йшлося: інститут як центральний орган виконавчої влади із збереження та вивчення національної пам’яті не має окремого рядка в бюджеті, тобто не є головним розпорядником державних коштів, як повинно бути згідно зі ст. 22 Бюджетного кодексу. Якщо в процесі створення наш рахунок був у системі Міністерства культури, то під час ухвалення держбюджету на 2007 рік нас
«перекинули» в Держкомархів. Таким чином інститут наділили статусом установи «другого ступеню важливості». А це дуже шкодить нашій ефективній діяльності, хоча в Мінфіні й не вбачають нонсенсу в такій ситуації: мовляв, у вас аналогічні сфери інтересів — працюєте з архівами. Уявляєте собі масштабність чиновницького мислення про завдання такого важливого органу, якщо вони переконані, що діяльність інституту зводиться до порпання в пожовтілих папірцях?— Важко уявити й інше. Інститут займається дослідженням злочинів тоталітарного режиму, а його, по суті,
«прив’язують» до установи, яку очолює член Компартії. Політичної сили, яка не втомлюється повторювати, що є послідовником КПРС — суб’єкта ваших досліджень...— Це взагалі
«весела» тема, ліпше сьогодні про це не згадувати. Друга проблема — фінансування. Кабінет Міністрів рік тому затвердив штатний розклад на 105 осіб, разом з регіональними представництвами інституту. Та сума, виділена нам від «щедрот», дає насправді «розкішну» можливість утримувати протягом року не більше 25 співробітників. Це при тому, що людей на конкурсній основі набирають «не чаї ганяти» чи «напружено» розгадувати кросворди, а справді цілеспрямовано й результативно працювати. Не вистачає нам і досить куцих — як для поставлених масштабних завдань — бюджетних асигнувань для діяльності за всіма передбаченими параметрами. Інституту, крім безпосередніх обов’язків, надавали стільки доручень — і підготовка заходів до відзначення 75-ї річниці голодомору, і збирання різних статистичних даних — і все це, вважають, можна робити без фінансової основи, на громадських засадах.Ще один головний біль — брак належних умов для роботи. Як можна продуктивно працювати, коли навіть сісти немає куди! Київське управління СБУ звільнило для нас дев’ять кабінетів, ми зробили ремонт, але це лише
«косметичне», а не «капітальне» розв’язання проблеми. Свого часу, коли створювався інститут, нам обіцяли приміщення, але швидко про це забули. В делегації з Президентом була голова Фонду держмайна Валентина Семенюк, начебто запевнила, що «щось підшукає». Чекаємо, адже інститут — це не чиясь приватна «лавка» чи ТОВ: усе-таки державна структура.— Речі, про які ви кажете, поза сумнівом, вам допікають, але не належать до
«смертельно небезпечних». Як кажуть у таких випадках оптимісти, це всього-на-всього труднощі становлення. Які глобальні проблеми стриножують діяльність інституту, крім прохолодного, м’яко кажучи, ставлення виконавчої влади?— Хоч важко бути оптимістами в нашій ситуації, перейдімо до глобальніших тем. Насамперед, це створення архіву національної пам’яті. Є приклад Польщі, Німеччини, країн Балтії: там аналогічні нашій інституції перебрали архіви спецслужб, відпрацювали з ними і повернули назад. У нас, звичайно, обсяг роботи більший. Ми запропонували главі держави передати інституту державний архів громадських організацій, це колишній партійний архів, збудований з перспективою. Там половина схронів ще порожня, є куди помістити нові матеріали. Це та база, на наш погляд, де можна сформувати документальну частину Українського інституту національної пам’яті. Сам архів працював би у звичному режимі, обслуговував науковців, дослідників. На жаль, поки що є великий спротив такій ідеї.
Та, мабуть, найгостріша больова точка — алогічне функціонування в Україні паралельної структури з тими самими повноваженнями, що і наш орган центральної влади. Державну комісію у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій створено в 1996 році: до її обов’язків належить реалізація міждержавних угод з цих питань. На жаль, справді, на превеликий жаль, бо йдеться про міжнародну репутацію України, діяльність цієї структури супроводжується негативним шлейфом. Ось факти. Торік Рахункова палата перевіряла комісію і виявила, що більше ніж 6 мільйонів гривень використано без підтверджувальних документів. Вона працює хаотично, без законодавчої бази. Голова Рахункової палати доповів про встановлені грубі порушення не тільки в Кабміні та Верховній Раді, а й розповів про це в телеефірі. Нарікають на комісію і наші сусіди — Угорщина, Польща (у нас підписано чотири міждержавних договори, крім названих країн ще з Німеччиною та Італією. Цього, до речі, добиваються й інші держави,
«зріднені» з нами могилами), мають серйозні претензії і вітчизняне МЗС та секретаріат Президента. Чому? А тому, що великі суми начебто використовуються на створення бази даних про поховання жертв війни та політичних репресій, а насправді її немає. Люди з інших країн змушені шукати могили своїх родичів через органи місцевої влади і самостійно їх упорядковувати.Скаржаться на бездіяльність комісії і ветерани Івана Герасимова: вони створюють пошукові групи, знаходять під це гроші в підприємств та організацій, а комісія ці кошти списує, наче саме вона приклалася до тієї справи. Дійшло до того, як свідчить перевірка Рахункової, що відповідальний секретар комісії Віталій Козакевич
«узяв» на себе витрати на меморіальну дошку в Бухенвальді: те, що її від імені України встановило зовнішньополітичне відомство, його не збентежило. Одне слово, про фінансові «операції» цього відомства можна розповідати багато, але зараз я хочу наголосити на іншому. Кабмін, одержавши вичерпний звіт РП про перевірку комісії,... збільшив її бюджет з 1 мільйона 600 тисяч до 6 мільйонів гривень і продовжив «програму» до 2010 року!— Мабуть, там потурбувалися, щоб Рахункова палата не байдикувала в пошуках
«розвіяних» грошей...— Я не знаю, чи саме таку мету поставив керівник комісії віце-прем’єр Дмитро Табачник, але складається враження, що
«паралельна» структура комусь з чиновників багато вигідніша в буквальному сенсі цього слова, ніж офіційний орган центральної влади в переносному.Не можу не згадати і про таку річ. Не робиться жодних спроб підписати угоду з Росією, де дуже багато наших поховань. Вона також у цьому зацікавлена, адже вже порушувала питання про повернення їй праху Столипіна, інших діячів. Коли у квітні 1991 року вийшов закон про реабілітацію жертв політичних репресій, з Москви направляли до нас документи на депортованих українців — громадян СРСР, і наші правоохоронні органи, розглянувши одержані папери, повертали людям їхні чесні імена. Сьогодні такі документи не надходять, адже міждержавної угоди не потрудилися вкласти. Десятки тисяч наших громадян через цю чи то бездіяльність чи то, навпаки, специфічну діяльність не можуть одержати реабілітації. Хіба це не наруга над живими і мертвими?
— Романе Миколайовичу, що інституту все-таки вдалося зробити попри названі і не названі тут перешкоди. Над чим працюєте зараз?
— О, про це я можу розповідати ще довше, ніж про прикрі проблеми. Але постараюся бути лаконічним. Наш інститут, як це вже випливає з його назви, працює в найважливішому сегменті суспільного життя — реанімації правди, не підрихтованої ідеологами від історії. Ми, зокрема, розробили концепцію закону про голодомор, ухваленого, як ви знаєте, парламентом. Нині працюємо над законопроектом про збройний визвольний рух: сподіваємося, що шляхом консультацій з відомствами і депутатськими фракціями також доб’ємося його ухвалення. Вважаю, до речі, що це велика помилка — обмежуватися тільки рамками ОУН-УПА. Визвольна боротьба почалася значно раніше: з 1917 по 1930 рік в Україні діяло близько 1800 повстанських загонів, то чому ми відкидаємо цей рух? Він також потребує реабілітації, бо це була боротьба за державність України. Зрозуміло, що для розробки цих концепцій потрібно було дослідити гори документів, зібрати свідчення живих очевидців, ознайомитися з секретними матеріалами ще донедавна закритих архівів спецслужб. Роботи в нас, одне слово, багато. Вона охоплює всі компоненти, що становлять найцінніше для кожної нації — пам’ять. Власне, саме вона робить біологічну істоту людиною.
