Колись давненько, коли в нього вже був особистий легковий автомобіль (у ті часи це було рідкістю), він звично їхав з вітерцем безлюдною павлоградською дорогою, аж раптом з-за кущів з’явився даішник.

— Старший сержант Зозуля, ви перевищили швидкість, — представився міліціонер, — покажіть водійські документи.

— А я — Кукушкін, — усміхнувся він. — Так, порушив, не заперечую, така в мене робота, любий сержанте...

Володимир Іванович і зараз, натиснувши ногою на педаль газу, звично каже собі: перший пішов! Як професіонал, він звик випереджати час. Він із тих особистостей, котрі протягом усього свого свідомого життя не мали власного публічного імені, не мали звичайної людської волі буття, бо всім серцем підкорялися обов’язку, хоч як парадоксально це й звучить зараз.

Таких, як він, знало вузьке коло людей, які працювали в засекречених бюро ракетно-космічного комплексу, що розвивався семимильними кроками. Адже це він виводив на орбіту грізні ракети з розділюваними ядерними боєголовками «Сатана» і «Скальпель» і ще багато інших. Коли кажемо «виводив», то цілком точно знаємо, що всі твердопаливні ракетні двигуни створювалися ним та його підлеглими, починаючи з 1966 року, коли на базі дніпропетровських і павлоградських відділів конструкторського бюро «Південне» було створено спеціалізоване конструкторське бюро КБ-5 двигунів на твердому паливі. І головним конструктором і начальником його було призначено Кукушкіна, вчорашнього випускника Московського авіаційного інституту. Саме тут його конструкторські здібності помітить уславлений головний конструктор ОКБ Михайло Янгель і в неймовірно відчайдушному віці — 35 років (!) візьме Кукушкіна до себе заступником. Тут він навчався бездоганної відповідальності, діловитості, терпіння і стійкості до ударів долі.

Почалося все з курйозного випадку. Відпрацьовування нашого першого маршового ракетного двигуна на твердому паливі проходило з великими труднощами. Було виявлено певні недоліки в конструкції, траплялися аварії. Винним виявився він, одержавши догану по партійній лінії через два тижні після того, як почав працювати за цілком новою тематикою. У зрілому віці, коли на партійних зборах слова просив Кукушкін, зал затихав, а з президії лунав лаконічний заклик: Володимире Івановичу, підійдіть після зборів.

— Це був важкий період (утім, вони ніколи не були легкими) як у житті нового КБ, так і в моєму, — пригадує Володимир Іванович. — У країні практично була відсутня промислова база з конструкційних пластикових матеріалів, з теплозахисних і ерозієстійких покриттів, з виготовлення твердих палив з необхідними характеристиками, та й самі такі палива ще не були розроблені... Почалося освоєння нових галузей хімічної промисловості, і вони були створені в найкоротший термін зусиллями всіх республік Союзу. І наші двигунники перевершили себе, випередивши в окремих компонентах американців, японців, китайців.

Важко собі уявити, що в його КБ-5 було розроблено більш як 150 видів твердопаливних двигунів для базування ракет у шахтних пускових установках, морського і рухомого залізничного старту. Без двигунів не підняти на задану висоту бойову ракету вагою від 30 до 100 тонн і не донести її на марші до цілі, котра знаходиться за 10 000 кілометрів. Наприклад, найбільший у світі важкий ракетний двокорпусний підводний крейсер класу «Тайфун» був оснащений 20 ракетами, кожна з них несла по 10 бойових блоків. Один ядерний залп його був здатний вразити площу в

600 000 кв. км. Це приблизно територія України. Усе це — творіння талановитих конструкторських колективів у Дніпропетровську, Москві, Ленінграді, Пермі, Бійську та інших містах. Дотепер немає у світі і палив, розроблених у Росії й освоєних в Україні. Серійне виробництво модифікованих ракет з поліпшеними тактико-технічними характеристиками розпочалося в середині 80-х років. Значну його частину вдалося зосередити на павлоградських і дніпропетровських заводах.

Сьогодні він не вірить, що Україна здатна відродити виробництво таких двигунів, адже вона втратила свої заводи і кадри. Він переконаний, що можна було зберегти в нашому регіоні всю необхідну для цього конструкторську і технологічну базу. З висоти прожитих років, а Володимирові Кукушкіну недавно виповнилося 75, він із вдячністю згадує своїх учителів і наставників, з якими пройшов неймовірно важкі, але щасливі космічні обрії: Валентин Глушко, Микола Пилюгін, Михайло Янгель, Василь Будник, Володимир Уткін, Ерік Кашанов, Іван Купчинський, Віктор Макєєв, Лев Черников. Це імена творців грізної ракетної зброї, котрі залишилися в засекреченій пам’яті важких часів епохи гонки озброєнь.

— Всі ми були важкими, адже без наджорстких зусиль у ракетобудуванні в недалекому минулому ми не досягли б світового рівня і не перевершили б США, — казав, як завжди, відверто Володимир Іванович з образою на час, який так безвідповідально, як на його погляд, зупинився. — Нинішнє становище у колись найпотужнішій галузі можна охарактеризувати такою фразою: все не так погано, як здається, все набагато гірше.

Він не може пояснити собі, чому такі потужні організації, як ВО ПМЗ і ДКБ «Південне», інтелектуальна і наукова краса і гордість країни, практично на грані розвалу:

— Гляньте на завод, побувайте в цехах. Раніше працював у три зміни, часто без вихідних, а тепер уже багато років працює неповний тиждень. А штати ДКБ «Південне» скоротилися вдвічі.

Такі реалії сучасного життя. До свого 75-річчя Володимир Кукушкін захоплено, так завжди було, займається вітроенергетикою (з його ініціативи і з його технічним супроводом виготовлено у ракетних цехах Дніпропетровського південного машинобудівного заводу більш як 700 сітьових вітроагрегатів), впроваджує систему очищення викидів теплових електростанцій. З 2003 р. представляє ініціативну розробку — українську повітряно-космічну систему, можливість створення якої базується на досягненнях вітчизняного ракето- й авіабудування. Ювілей орденоносця, лауреата Ленінської премії, доктора технічних наук, академіка Академії інженерних наук України залишився непоміченим. Ані вшанувань, ані нагород ювіляру, ані публічних спогадів колишніх колег про свого соратника...

Підтягнутий і акуратний не за віком, легкий у ході, швидкий у їзді за кермом, напрочуд цікавий співрозмовник про конструкторські і промислові тонкощі, не тільки в ракетобудуванні, а й у мистецтві обізнаний, «важкий» Кукушкін залишається нашою живою легендою й уособленням важкої епохи творення відкривачів і підкорювачів земних висот і не менш важкої епохи її руйнування.

На знімку: академік Володимир Кукушкін разом зі своїм космічним дітищем на ВО «Південмаш» імені О. Макарова.

Фото автора.