ПРЕЗИДЕНТСЬКА ВЛАДА РУЙНУЄ ДЕРЖАВНІСТЬ УКРАЇНИ

Саме такий висновок доводиться робити, спостерігаючи за спробами президентської влади стати абсолютною верховною владою в Україні, за спробами сформувати «указне право» замість Конституції і законів, за спробами затвердити принцип управління країною «по понятіям» замість правового законодавчого регулювання.

Переконавшись, що Указ Президента від 2 квітня 2007 року №264 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України» неможливо виконати, і не дочекавшись рішення Конституційного Суду про відповідність Конституції України цього указу, Президент видає новий Указ за №355/2007 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України і призначення позачергових виборів». Предмет Указу №355 відповідає і предмету Указу №264, і мотивація майже колишня, але є деякі зміни правової аргументації, що потребує під час аналізу цього нового указу приділити його змісту окрему увагу.

Президент у новому указі, як і раніше, стверджує, що головним мотивом дострокового припинення повноважень Верховної Ради України є недостойна поведінка окремих депутатів, які вийшли з фракцій опозиції і попросили прийняти їх у коаліцію більшості. Саме той факт, що зазначені депутати намагаються переходити до коаліції більшості, ставиться в провину коаліції як порушення процесу формування коаліції. Однак у такому разі постає питання: коли ж закінчується процес формування коаліції більшості? Відповідно до Конституції України і Регламенту Верховної Ради України коаліція сформована, якщо подані відповідні заяви фракцій, що об’єднуються в коаліцію, і у Верховній Раді проведені необхідні процедури з визнання коаліції, проведені вибори посадових осіб, сформовано уряд за поданням коаліції на чолі з Прем’єр-міністром. Усі ці ознаки легалізації коаліції більшості у Верховній Раді давно відбулися, і Президент визнав коаліцію як сформоване ціле. Підтвердженням цього є згода Президента на подання Прем’єр-міністра, висунутого коаліцією.

Процес формування коаліції більшості у Верховній Раді України завершений і факт переходу окремих депутатів із фракції опозиції до коаліції не хвилює те, що юридично формування коаліції завершене далеко до того моменту, коли окремі депутати почали свій перехід із фракції опозиції до коаліції. Тому в Президента немає підстав для пред’явлення претензій до коаліції з приводу процесу формування коаліції.

Висунути претензії до формування коаліції більшості у Верховній Раді можна було згідно зі ст. 90 Конституції України тільки тоді, коли вона формувалася. А тепер, коли не тільки коаліція сформована, а й сформовано і уряд — за поданням Президента обійняли свої посади Прем’єр-міністр і два міністри, говорити про порушення процесу формування коаліції згідно з ст. 90 Конституції України просто безглуздо, абсурдно, безпідставно.

Це суперечить не тільки закону, а й здоровому глузду. Мало які мотиви рухають депутатами, коли вони переходять із фракції до фракції. Конституція чітко зазначає в ст. 81, що під час виходу депутата з фракції він може позбутися мандата. Тож і притягуйте депутатів до відповідальності, а до чого тут претензії до коаліції більшості. Немає жодного причинного зв’язку між формуванням коаліції, що давно завершено, і виходом депутатів із фракції опозиції, що може траплятися постійно.

Водночас тут виникає ще трохи умовно теоретичних питань, що також підкреслюють, що Президент не правий у своїх претензіях. Зокрема, Президент у своєму указі каже, що порушення, на його думку, конституційних норм під час формування коаліції викривляє результати народного волевиявлення, ігнорує принцип народного суверенітету, нехтує виборчими правами громадян України і є передумовою для узурпації влади в Україні. Тобто якщо влада в парламенті буде зосереджена в руках більшості, що має триста голосів депутатів, то це узурпація влади. Думаю, Президент тут категорично помиляється. Уявімо собі ситуацію, що всі п’ять фракцій парламенту об’єдналися в коаліцію більшості. Хіба таке об’єднання можна було б назвати узурпацією влади? А якби тепер одна з двох опозиційних фракцій побажала ввійти до коаліції і її прийняли до коаліції, то це що, було б узурпацією влади? Ні, об’єднання депутатів у міжфракційні коаліції, навіть якщо вони складають абсолютну чисельну більшість у парламенті, узурпацією влади назвати не можна, бо всередині парламенту узурпувати державну владу, в принципі, неможливо. А якщо ні, то будь-яке подолання вето Президента в 300—400 голосів треба визнавати узурпацією влади. Тоді будь-яке об’єднання депутатів, що дає триста і більш голосів під час голосування в парламенті, треба називати узурпацією влади. Але це ж вочевидь не відповідає положенням ст.5 Конституції України, де сказано, що ніхто не може узурпувати державну владу. Але державна влада, згідно зі ст.6 Конституції України, здійснюється на принципах її розділення на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, узурпувати державну владу в одній з цих трьох гілок, у принципі, навіть теоретично неможливо. Щоб узурпувати державну владу в парламенті, необхідно парламенту взяти на себе повноваження виконавчої або судової влади. Але цього не відбувається, що очевидно навіть для юристів Президента. Тож головний мотив указу про узурпацію державної влади в парламенті через чисельне збільшення коаліції, м’яко кажучи, безпідставний. Але в цьому зв’язку постає ще одне істотне питання, пов’язане з виходом депутатів із фракцій опозиції.

Відомо, що депутати Верховної Ради України володіють вільним мандатом, що, на відміну від імперативного, має низку особливостей. Насамперед відповідно до вільного мандата депутати пов’язані у своїй діяльності лише Конституцією і своєю совістю в законотворчості, а також під час рішення загальнонаціональних і місцевих проблем. Ця точка зору є пануючою в західному державознавстві, і майже всі конституції держав Заходу закріплюють принцип «вільного мандата». Сутність цього принципу найбільш конкретно визначив відомий державознавець М. Прело. Він зазначив, що:

1) депутати представляють усю націю;

2) мандат — не імперативний, тобто виконання його факультативно, а здійснення вільне від примусу; депутат нічим не зв’язаний під час виконання покладених на нього функцій, у тому числі він не зв’язаний зобов’язаннями, які він міг взяти на себе під час передвиборної кампанії чи після неї;

3) мандат не підлягає відкликанню.

Отже, депутати вільні у своїй поведінці не тільки від лідерів фракцій, а й від рішень фракцій, від фракційної дисципліни. Ніщо не може перешкодити депутатові голосувати так, як він вважає за необхідне. І за цю поведінку його немає правових підстав виключати з фракції.

Ви ж хотіли демократії Заходу, добродії. От вона і постала перед вами в особі вільного мандата. Їжте, цілуйте, вітайте і не ображайтеся. І не дивуйтеся, якщо внаслідок вільного мандата за результатами голосування коаліція більшості набиратиме більш як триста голосів. Порушень Конституції України і узурпації державної влади тут не буде. Буде демонструватися єдність волі парламентаріїв, яку відповідно до вільного мандата треба поважати.

Таким чином, навіть індивідуальний перехід депутатів з фракцій опозиції до коаліції є порушенням ст. 81 Конституції України, але не принципу вільного мандата. До речі, депутат не може перейти в коаліцію, минаючи одну з фракцій, що входять у коаліцію. Отже, він переходить у коаліцію не безпосередньо, а опосередковано, через фракцію, тобто перехід здійснюється з фракції у фракцію, і тільки опосередковано, до коаліції.

Це важливо для точної юридичної оцінки поведінки депутатів і ще більше підкреслює, що ставити коаліції претензії з приводу переходу депутатів із фракції у фракцію немає підстави.

Навіть юристи Президента, очевидно, забули. Що згідно з ст. 1 Конституції України ми живемо не тільки в суверенній, незалежній, демократичній і соціальній, а й у правовій державі. А в правовій державі, як відомо, сповідуються два обов’язкові принципи: для громадян: «Дозволене все, що не заборонено законом, і що не суперечить міжнародним стандартам прав людини», і для посадових осіб: «Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом».

Президентська влада забула, що в правовій державі будь-яка влада обмежена правом, що правова держава — це конституційна держава, що принцип законності є обмежуючим критерієм — не можна виходити за «рамки» закону, що всі нормативно-правові акти, включаючи укази Президента, повинні відповідати Конституції і закону.

Так, народ України зміг переконатися, що у вождів «оранжевих» є свої суб’єктивні уявлення про закон і справедливість. Але чому Україна зобов’язана додержуватися цих авантюрних егоїстичних уявлень і чому Президент країни став виразником цих приватних, а не загальнонародних інтересів? Зважаючи на те, що президентська влада вже протягом багатьох років є вогнищем напруженості, ініціатором загальнонаціональних скандалів, виникає підозра, а чи не бажають якісь зовнішні глобалістські сили зла, використовуючи президентську владу, зруйнувати державність України, щоб закабалити народ і колонізувати територію держави.

Невпинне загострення скандалів в Україні постійно проходить під кутом розподілу України на Схід і Захід, на «оранжевих» і «біло-блакитних», на президентських і парламентських, начебто в Україні немає інших проблем. А бідність, а олігархи, безробіття, безквартирність, безпритульність, постійне зростання цін на все, низькі зарплати і пенсії, низька платоспроможність населення, низька народжуваність, висока смертність, недоступність медицини та освіти для мільйонів, в Україні стільки нагромадилося соціальної несправедливості, а президентська влада, замість вирішення проблем соціальної держави, взялася за руйнування державності в Україні. Огляньтеся довкола, добродії, ваші дискусії про укази Президента паралізували весь державний механізм, параліч охоплює бізнес, сотні тисяч людей залишили роботу і вирішують охлократичними методами конституційність указів Президента. Збитки нації обраховуються мільярдами і в ім’я чого? В ім’я того, щоб за будь-яку ціну «оранжевих» стала більшість у парламенті, а їхні вожді стали високопоставленими чиновниками. Як далеко це від істинних інтересів народу.

Але необхідно відзначити реальний факт — майже всі скандали, конфлікти, протистояння влади в Україні відбуваються за ініціативи президентської влади. Згадаймо так звану «оксамитову революцію», коли частина депутатів пішла в Український дім і оголосила себе парламентом. Ініціатором цього неподобства була президентська влада. Згадайте, як приймалася Конституція України — за одну ніч. Причина поспіху — президентська влада. Ініціатор грабіжницької приватизації і руйнування села через указне право Президента — президентська влада. Візьміть будь-яку систему органів держави, там уся структура і функції працюють не на основі вимоги закону, а на основі понять і вказівок чиновників адміністрації Президента. Теперішня криза спричинена цими надуманими указами — це відчайдушна спроба оточення Президента відстояти свої можливості управляти і далі Україною, керуючись своїми поняттями, а не законом.

Однак за всієї очевидності для чесних юристів неконституційності, надуманості, фактичної і правової безпідставності указів Президента про достроковий розпуск парламенту в пресі висловлені думки, що намагаються виправдати дії Президента. Зокрема, висловлювалася думка про те, що парламент України може бути розпущений достроково з двох причин:

1) через недієздатність Верховної Ради;

2) через конституційну відповідальність Верховної Ради за її конституційні правопорушення.

Спочатку про недієздатність Верховної Ради. Автори такого підходу вважають, що недієздатність парламенту полягає в тому, що парламент не може своїми діями викликати юридичні наслідки. Гадаю, такий підхід не відповідає ні Конституції України, ні фактичній стороні справи. Питання полягає не в тому, що обраний парламент не здатний прийняти будь-які рішення, а в тому, що в парламентській республіці першими вимогами Конституції до парламенту є вимоги оформити коаліцію парламентської більшості, сформувати уряд і проводити пленарні засідання. Ці три вимоги і визначають працездатність парламенту.

Отже, йдеться не про здатність парламенту діяти взагалі (приймати закони, постанови тощо), а про здатність парламенту діяти конкретно у формуванні конституційної більшості, формуванні персонального складу Кабміну і здатності почати пленарні засідання. Конституція України інших причин недієздатності парламенту не передбачає. І Президент України згідно із ст. 90 має право достроково припинити повноваження Верховної Ради в зазначених трьох випадках, але не зобов’язаний цього робити. Більше того, Конституція України зобов’язує Президента перед достроковим розпуском парламенту провести консультації з керівництвом Верховної Ради і фракцій парламенту. Ще більше того, Конституція встановлює, що повноваження Верховної Ради, обраної на позачергових виборах, не можуть бути припинені протягом року з дня її обрання. Все це свідчить про те, що справа не в недієздатності Верховної Ради взагалі, а саме у відповідності з конкретними вимогами Конституції. І дії Президента з дострокового розпуску парламенту міцно, без варіантів, прив’язані до конкретних вимог Конституції України. Тому поширюване вільне трактування «недієздатності» парламенту і погодження цим трактуванням вільних «як хочу» повноважень Президента з дострокового розпуску парламенту — неприпустимі. Це не передбачено Конституцією України. Тепер про конституційну відповідальність парламенту за його конституційні правопорушення.

Це геть надуманий, що не має підстав ні в теорії, ні в практиці парламентаризму підхід до інтерпретації ролі і місця парламенту в системі розподілу влади.

Що таке правопорушення? Це будь-яке діяння, що порушує які-небудь норми права. Парламент, як представницький і законодавчий орган у демократичних державах, може порушити і теоретично, і практично тільки вимоги Конституції. Тобто прийняти закон, який не відповідає Конституції. Для виправлення цього «правопорушення» є конституційна юстиція, яка скасовує неконституційний закон. У цьому все «покарання» парламенту, всі санкції, що можуть бути застосовані щодо парламенту. Всі інші «санкції» строго і чітко виписані в Конституції. І нікому ні Президенту, ні Конституційному Суду, ні Верховному Суду, ні іншим органам держави не дано визначати якусь міфічну конституційну відповідальність парламенту за конституційні правопорушення.

Для парламенту немає і не може бути жодних конституційних правопорушень, а отже, жодної конституційної відповідальності. Тим більше перед іншим державним органом.

Парламент не судить і не виконує закони. У нього дві функції: законодавство і контроль за виконанням закону. Де тут місце для скоєння правопорушень? Неконституційний закон скасовує конституційна юстиція, невиконання вимог Конституції ст. 90 у діяльності парламенту — підстава для дострокового розпуску. Все! Інших «правопорушень» парламент не знає і знати не може. Усякі поширювальні вигадки про конституційну відповідальність парламенту — це лукавство людей, які дуже бажають догодити Президентові і його оточенню. Таким чином через абстракції, допущення, вигадки тощо можна виправдати будь-який деспотизм, абсолютизм, диктатуру і навіть фашизм. Завдання юристів не догоджати, а тлумачити закон відповідно до волі законодавця, вираженої у Конституції і законах.

Будь-які домисли, що виходять за межі тексту, сформульованого в Конституції, є доктринальне тлумачення вчених, у кращому випадку, а в гіршому, виправдання простого правового нігілізму. Достроковий розпуск парламенту — занадто серйозний для народу прецедент і дуже дорогий, щоб з волі однієї людини або безвідповідальних політиків перетворювати його на практику життя країни. Ще є й такі «вчені», котрі кажуть, що якщо буква закону заважає, то треба звертатися до духу закону і там знайти виправдання указам Президента.

Що є дух закону? Це основні напрями, характерні властивості, сутність закону. А в чому ці якості виявляються? Тільки через букву закону. Хочете зрозуміти дух закону — вивчайте його букву — іншого шляху немає. А якщо ви під духом закону розумієте безсмертні нематеріальні моменти, що лежать в основі закону, то це до конституційного права не має жодного стосунку. Це зі сфери психології і психіатрії, а до чого тут конституційна практика і конкретні укази Президента. У будь-якого закону дух пізнається через букву (текст), а буква має дух закону (зміст, сутність, основні принципи). Інших духів закони не знають. І якщо порушується буква закону, то передовсім це ущербно для духу, бо перекручується вимога закону.

Тож можна констатувати, що аналіз текстів указів Президента України від 2 і 26 квітня 2007 року про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України дає можливість стверджувати:

1) фактичні обставини, покладені в основу указів про достроковий розпуск парламенту, не відповідають вимогам Конституції;

2) перехід депутатів з однієї фракції в іншу не може служити підставою для розпуску парламенту;

3) формування коаліції парламентської більшості не постійний процес, фіксований акт і якщо він завершений, а тим більше сформований уряд, то немає підстав для розпуску парламенту відповідно до вимоги ст. 90 Конституції України:

4) формування конституційної більшості, яка нараховує триста і більше голосів депутатів, не може розглядатися як узурпація державної влади. Тому що парламент володіє тільки законодавчою владою і не може перебирати на себе повноваження виконавчої і судової влади. Узурпація державної влади всередині парламенту неможлива ні теоретично, ні практично, бо Конституція передбачає для подолання вето Президента триста голосів. Отже, концентрація голосів депутатів для подолання вето Президента в парламенті не може розглядатися як узурпація влади. Ніхто і ніщо не заважає опозиційним фракціям приєднатися до коаліції більшості і стати єдиною більшістю парламентів. Таке структурування парламенту нікому на думку не спаде назвати узурпацією влади. Узурпація — насильницьке, протизаконне захоплення влади чи присвоєння собі чужих прав, чужих повноважень. Парламент у цілому і коаліційна більшість зокрема нічиїх повноважень, а тим більше влади, не захоплювала і за своєю правовою природою не могла захопити. Тому узурпація влади є вигадане обвинувачення парламенту і не може бути підставою для дострокового розпуску Верховної Ради;

5) враховуючи викладене, діяльність коаліції більшості в парламенті не являє загрози національній безпеці і державному суверенітетові України. Ці звинувачення парламенту безпідставні, надумані, не відповідають принципам правової держави і не можуть служити підставою для дострокового розпуску парламенту;

6) кожен депутат Верховної Ради України є власником вільного мандата, що дає йому право голосувати відповідно до вимог Конституції України і своєї совісті, а тому, незалежно від переходів з фракції у фракцію в парламенті, може скластися за результатами голосування фактична будь-яка більшість, що не суперечить вимогам Конституції України і не може розглядатися як узурпація влади і загроза безпеки і суверенітету України;

7) між волевиявленням виборців на виборах і голосуванням депутатів у парламенті за конкретними законами немає і не може бути прямої залежності, якщо в Конституції закріплено принцип «вільного мандата». Тому звинувачення коаліції більшості парламенту в викривленні народного волевиявлення на виборах у березні 2006 року — безпідставні і не мають стосунку до змісту народного суверенітету.

Загальний висновок: Президент України, видаючи укази про достроковий розпуск Верховної Ради України, припустився правового адміністративного свавілля, бездоказово звинувативши парламент у порушенні вимог Конституції України.

Укази Президента про достроковий розпуск парламенту штучно сформували в Україні кризу політичної і державної влади, що є реальною передумовою руйнування державності України, реальною загрозою державному суверенітету і соборності, цілісності України, звужує можливості реалізації прав і свобод громадян України, відволікає увагу людей від захисту своїх класових соціальних життєвих інтересів.

Усе це свідчить про те, що міжкланова олігархічна боротьба в Україні триває, і в країні назрівають соціальні умови для повернення народу украденої в нього загальнонародної власності. Треба забрати базові галузі власності нуворишів олігархів і позбавити їх предмета суперечки. Це і буде соціальний порядок, як у Європі, добродії. Тоді і кризи, подібні теперішній, підуть у минуле. А президентську владу треба звузити до представницьких і нагородних функцій, щоб вона перестала бути джерелом зла, скандалів і криз в Україні. Цього вимагають життєві інтереси більшості народів України, якщо ми хочемо жити у єдиній, соборній, благополучній країні, а не в дрібних феодальних роздроблених князівствах-уламках на задвірках Європи і людської цивілізації.