Даруйте, я знову про те саме — про вибори. Не про перипетії довкола дат, домовленостей і взаємних обвинувачень. Не про ущемлення інтересів синіх, помаранчевих, червоних чи малинових. Поміркуймо про інтереси наші. Кого і, головне, що нам пропонують обирати під час чергового чи, точніше, позачергового волевиявлення?
Припустимо, ми люди довірливі і мужньо прикриємо широкими електоральними грудьми амбразури урн. Тільки чим обернеться це наївне геройство? Хто творитиме європейську, правову, цивілізовану Україну: здається, саме гострий дефіцит цих ознак і спричинив потребу в перевиборах?
Ось один політичний фланг — нині поки що опозиційний. На початку тижня з’їзд НСНУ затвердив виборчий список кандидатів у народні депутати: поки що в алфавітному порядку, черговість прізвищ визначатимуть на наступному етапі партійного зібрання. Звичайно, впорядкування цієї
«абетки» — справа самого НСНУ: їм там видніше, чиє світле ім’я достойне високої честі. Але суть, як відомо, в тому, що пробу цього «золота» партії визначатимуть усе-таки виборці, не завжди втаємничені в нюанси підкилимних політичних пасьянсів. І тому ККД такого розкладу спрогнозувати легко: коли необтяженим фанатизмом виборцям неприємні одіозні, але чимось комусь корисні івани івановичі чи «підквотні» Самого сергії сергійовичі, вони просто відкинуть весь «оголошений список». Ця на перший погляд абстракція насправді дуже конкретна на практиці. Тому аж ніяк не зайва цікавість: хтось прораховував, як, наприклад, сприймуть у народі появу в «алфавіті» батька Петра Порошенка? Припускаю, він чудова людина, можливо, найдостойніший з кандидатів. Та якщо до самого Петра Олексійовича ставлення неоднозначне (справедливо чи ні — інша справа), скільки запитань виникне до Порошенків-дуплетом? І як вони позначаться на результаті — ось у чому реверс суто партійної справи.Знаходимо у списку і Владислава Каськіва: на жаль, він також належить тепер до слабкої ланки у виборчому ланцюгу НСНУ: скандал довкола
«підпільної» співпраці головного «пориста» з ідеологічним противником Клюєвим тільки набирає обертів. Ні, я зовсім не хочу ствердити, що Владислав насправді одержав оті злощасні два мільйони доларів «гонорару» за активний несупротив «регіонам» (навіть «заплющую очі» на цілком легальне вже загравання зі столичним градоначальником), але якщо колишні соратники Каськіва впорядкують свої підозри до виборів, як це почали робити зараз, НСНУ недорахується багатьох голосів.Є такі групи людей, яких називають клакери. Їх спеціально запрошують до театру, щоб провалили чи, навпаки, витягували якусь виставу. Нині популярніше клакерство політичне: виборчі списки для приманки прикрашають іменами популярних у народі співаків, акторів, спортсменів. Як вплинули
«дикі танці» на законодавчу активність, ми бачили. Тепер нам належить оцінити законотворчі хвилі «Океану Ельзи»; і якщо цього разу експеримент буде вдалий, мені дуже жаль шанувальників Святослава Вакарчука, до яких, між іншим, належу сама. Однак досвід показує: талант у законопроекти не закопаєш.Можна гастролювати і з мандатом, хоча для чого він співакам, як і співаки парламенту, крім названої вище причини — їй-богу не знаю...
Ще одна новина з цього самого флангу —
«Правиця» згодна на участь у мегаблоці, якщо їй віддадуть 30 відсотків місць у виборчому списку. І якщо «Самооборона» Луценка не впадатиме в лівацький апломб. Це потрібно, за словами Юрія Костенка, не для них: саме така кількість — «необхідний для Президента баланс українських інтересів у державній політиці... Ми не хочемо виконувати роль... фігового листочка, яким прикриваються олігархи... щоб відстоювати потім свої інтереси». Все справедливо сказано. Одне тільки душу муляє. Згадаймо ту кількість голосів, яку набрала УНП рік тому, і прикиньмо, якого розміру чи, політкоректніше буде сказати, масштабу орган треба мати, щоб його закрив оцей «фіговий листочок»? Втім, це ще не найгірший варіант. Якщо в середовищі однопартійців Юрія Костенка переможе думка Василя Червонія: зі «Свободою» Тягнибока «Правиця» може йти на вибори самостійно, без «Нашої України», то маскувальний листочок скрутиться до фіги — зовсім не в біологічному значенні...А тепер про не зовсім красиві, хоч і корисні інколи фізіологічні процеси, до яких належать побічні дефекти пам’яті. Юлія Тимошенко принаймні саме на них покладає надії. На котромусь із мітингів вона відвела
«червоним» мізерні на перемогу шанси, бо «мало залишилося маразматиків, які забули про співпрацю комуністів з буржуями». Так само дісталося соціалістам, бо знову ж таки небагато склеротиків, котрі «забули про зраду в усіх її проявах». А мені здалося, що Юлія Володимирівна не зовсім тут має рацію: маразматиків значно більше, ніж вона думає. Коли натовп заскандував «Юля! Юля!...», то наче склероз замахав серед нього косою. Чомусь раптом усі забули, що голосування БЮТу за закон про Кабмін і був ознакою того явища, що є зрадою у проявах...А що відбувається на протилежному фланзі — поки що владному? Про це наступного разу.
