Трон для Сталіна

70 років тому на Вінниччині почали будувати «сталінську» дорогу. Вона мала стати частиною стратегічного автобану між тодішнім Ленінградом і кордоном з Румунією. Жахливу історію будівництва цієї траси переповідають донині — вона лежить на кістках каторжан.

Територією шести районів Вінниччини пролягла «сталінка» — з Житомирщини через 160 кілометрів виходила на кордон з Молдовою у місті Могилеві-Подільському. Таке враження, що проектанти, ніби під лінійку, відводили лінію траси. На ній нема жодного крутого повороту. Лише в кількох місцях треба злегка повернути кермо. Решту відстані шлях нагадує стрілу. Щоправда, із узвозами і підйомами. Від того траса ніби пливе під колесами авто. Ще одна особливість — дорога оминає майже всі населені пункти. Зате проходить неподалік великого залізничного вузла —міста Жмеринки. Все це свідчить про стратегічний характер «сталінки». Ця назва говорить сама за себе: трасу проектували і прокладали за вказівкою вождя напередодні Великої Вітчизняної війни. Вона мала з’єднати Ленінград з румунським кордоном, що тоді проходив по Дністру, зокрема, в районі Могилева-Подільського на Вінниччині.

Будували трасу тюрмарі. Це слово я почув від 90-літньої Олександри Бідули з хутора Дем’янів Млин. «Сталінку» бабусі видно з вікна її оселі.

— Замолоду я жила по той бік траси, на хуторі Ленінка, це біля села Телиленці, — каже Олександра Севастянівна. Присутній при розмові зять Микола Семенович, в оселі якого мешкає бабуся, каже, що у тещі — стопроцентна пам’ять і гарний слух. А ось зір... І ноги вже не слухаються. Не встає з ліжка.

— Мій чоловік, — згадує співрозмовниця, — був комірником у тих, хто охороняв тюрмарів. Видавав їм усе, що треба було для роботи. Склад був у церкві в селі Кацмазів, це недалеко звідси за горбком. За цим селом стояв табір. Ще один був ближче до нас, у Слободі Носківецькій. Як повернути з траси, є тупик. То там вони й квартирували. Спочатку у палатках, а потому зліпили якісь бараки. Чоловік у них довго не працював, бо його забрали в армію. Але коли в нас було весілля, то він домовився з начальниками охорони, щоб дали музикантів. Пам’ятаю, як заграли музики на подвір’ї. Я чоловіка не раз питала, нащо їм ті музики. А він сміявся, щоб ліпше працювали. А праця була каторжна. Все вручну. Техніки — жодної. Тачками землю возили. Лопатами вкопувалися там, де було м’яко і треба було трамбувати насип. Оці труби, що стоять у вихилах, то ще вони поклали. Цілий рік рили землю, як ті кроти.

Охорона близько нікого не підпускала. Але хлоп’ята все одно якось пробиралися. На дерева залазили, щоб хоч щось побачити. Казали, що дуже страшні були дядьки з тачками. Худі, як патики. Марію Басисту брали туди їсти варити. Вона бідкалася, що такою баландою лише худобу годувати. Краще не могло бути. Де на таку тьму харчів набрати. Тюрмарів були тисячі. Казали, що повиймали їх з-за грат хтозна-звідки і кинули сюди. Ой, скільки їх тут лишилося! Летять тепер машини по їхніх кістках.

«Зеківські» табори стояли по всій трасі. У Привітному Мурованокуриловецького району селяни переповідають, що ув’язнених утримували в бараках з дощок. У Романкові (нині Українське) теж показують місце, яке було тоді обтягнуте колючим дротом. Ні в цих селах, так само, як і в уже згаданих — Кацмазові, Носківцях, Слободі Носківецькій, не пам’ятають, щоб хтось із старожилів розповідав про похорони тюремників. Де падали, там і залишалися назавжди. Так припускають жителі сіл, прилеглих до «сталінки». Можливо, з часом ця «біла» сторінка зацікавить когось з істориків і вони з документами у руках проллють світло на будівництво цього об’єкта військового призначення.

З того місця, де поворот на Слободу Носківецьку, мов на долоні, видно величезний насип. Він має форму великого крісла. Навіть виділяються підлокітники. Масивна спинка впирається у підвищення улоговини, де спорудили «трон». Цей «об’єкт» найбільше оповитий серпанком таємничості. Всі називають земляну споруду троном або кріслом для Сталіна. Насипали його з однією метою: піднести сюрприз для вождя. Раптом він виявить бажання проїхати по дорозі...

Моя співрозмовниця, як і багато інших мешканців навколишніх сіл, тримає в пам’яті той факт, що землю для цього насипу в’язні носили у... кашкетах. З тачками на «трон» не можна було. Якби таке хтось допустив, залишився б без голови. «Крісло» вийшло вдалим і дуже надійним. 70 років минуло відтоді, а йому — нічого. Тільки берізка виросла і декілька кущів...

— Знав би вождь, яке місце вибрали для нього, мав би Берія роботу!..

У навколишніх селах — Телиленці, Носківцях та Слободи Носківецькій — цю улоговину називають турецькою фортецею. Назва давня. Ніхто й не пригадає, звідки вона взялася. Люди переповідають, що на тому місці, де нині сталінський «трон», є стара могила. За однією з версій, у ній поховані дівчата. Щоб не здатися в полон туркам, вони наклали на себе руки. Насип на могилі використали за основу для крісла.

Це дуже страшне місце. На ньому загинуло багато людей. Там сич кричить уночі — луна йде така, що волосcя на голові піднімається. Як почнеш блукати — до ранку дороги не знайдеш. Добре, якщо це станеться влітку... Шоферам уночі, буває, ввижається однакове видиво: дівчина в білому у вінку. Якось, коли ще не було асфальту, один загруз на молоковозі і задрімав у кабіні. А коли вночі прибіг додому, то його не впізнали — обличчя було перелякане.

— Це місце мені теж запам’яталося, — каже 46-річна жителька Телиленець Валентина Бідула. — Коли помирала моя мама, попросила, щоб діти зібралися біля неї. Сестра живе у Жмеринці. За нею поїхала донька. Повіз її хлопець на мотоциклі. Була осінь. Смеркало рано. Коли вони поверталися назад, саме в цьому сталінському вихилку їх вдарила фура. Шофер навіть не зупинився. На щастя, слідом їхали добрі люди. Дочка тоді 13 днів пролежала в реанімації. Була на волосині від смерті. До лікарні потрапив і її хлопець. Але найважче від удару була травмована сестра, якій пошкодили хребет. Дякувати долі, помаленьку вибралися з біди. Але скільки напереживалися — мама в труні, діти й сестра — в лікарні...

Навпроти «крісла» на протилежній стороні дороги — невеликий пам’ятний знак з написом: «Подзигун Олександр Никифорович, трагічно загинув 30.04.1990 р.». Трохи далі — стела з чорного мармуру. На ній — чотири портрети ще молодих офіцерів міліції. У той надзвичайно дощовий вечір 11 липня 1998 року заступник начальника ДАІ підполковник міліції Сергій Берчук, а також капітан Леонід Матяш, два старші лейтенанти Сергій Сергієв та Віктор Франчук поверталися до Вінниці із Могилева-Подільського після виконання складного завдання. На зустрічну смугу несподівано виїхав великоваговий автомобіль, який виконував обгін. Усі четверо в міліцейських «Жигулях» внаслідок лобового зіткнення загинули на місці аварії. Нещодавно на цьому місці «сталінка» забрала ще одне життя. Водій легковика врізався ззаду в автобус. Від отриманих травм загинув на місці.

Як несподівано почали будувати «сталінку», так само несподівано і припинили роботи. Сталося це наприкінці 1940 року. Дехто з істориків пояснює це тим, що нагальна потреба в ній відпала після перенесення кордону з Румунією з берегів Дністра на береги Пруту. Такі зміни в територіальному поділі відбулися після входження до складу СРСР Бессарабії.

36 років траса чекала завершення робіт. В’язні зробили тільки основу і грунтовий насип для твердого покриття. У 1976 році вінничани взялися довести справу до завершення. Штаб з будівництва очолив тодішній заступник голови облвиконкому Микола Тунік. На будівництві він виявив свої найкращі якості керівника. І невдовзі, на початку 80-х, по «сталінці» відкрили рух.

Особливо зручною стала нова траса для жителів тих районів, через які вона проходить. Майже на 50 кілометрів скоротилася відстань між обласним центром і Могилевом-Подільським. Поближчав до Вінниці райцентр Муровані Курилівці.

Тоді дорога мала статус республіканського значення. А це значить, що її утримували за кошти бюджету. Але за часів незалежності «сталінку» «порвали на шматки». Саме так висловився один з фахівців Вінницького «Облавтодору» Григорій Сорока. Тоді, наприкінці 70-х, він працював керівником цієї організації, яка виконувала основні роботи. Середину траси — від перехрестя, що веде на Бар, і до того місця, де вона перетинається з трасою Вінниця-Хмельницький, — виокремили і віднесли до категорії доріг місцевого значення. Решта шляху має статус державного значення. Це одразу позначилося на фінансуванні. На державну частину шляху перепадає більше коштів. Вінничани намагаються переконати «Укравтодор» у нелогічності такого кроку. Співрозмовник каже, що останнього листа з цього приводу відправили до Києва наприкінці минулого року. Але поки що їх не беруть до уваги.

На знімку: 90-літня Олександра Бідула, чоловік якої видавав в’язням знаряддя праці.

Фото автора.