В одному з інтерв’ю журналісти попросили мене висловитися на актуальну тему «бідних і багатих», розповісти про катастрофічне зубожіння народу, зростання кількості людей, відкинутих далеко за межу бідності. Водночас попросили поділитися своїми поглядами і про тих, хто досяг успіхів у нових умовах, «зробив себе» і став на ноги. У результаті цих міркувань і народилася ця стаття.

Так, нам дуже боляче усвідомлювати, що 1991 року з політичної карти світу, з однієї шостої частини суші зникла могутня і сильна наддержава — Союз Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого входила Україна. Програно важливий класовий бій, але не багатовікову боротьбу трудящих за гуманне і справедливе суспільство.

З одного боку, розвал соціалізму в СРСР — це не поразка нового суспільного ладу, а наперед відоме його зрадництво Горбачовим і деякими іншими керівниками. З другого боку, були і серйозні реальні й об’єктивні труднощі його будівництва і внутрішнього, і зовнішнього характеру.

Мине час і правда про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, про радянський соціалізм посяде гідне місце не тільки в нашій, а й у світовій історії. Адже саме досвід соціалізму в СРСР засвідчив, що за комуністів, в умовах соціалістичного ладу, навіть за великих помилок ми досягли колосальних успіхів в економічних і соціальних сферах, у науці, культурі й освіті, найбільшого підйому якості життя народу, героїчно відстояли свою свободу і незалежність у вогненні роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн.

Сьогодні ми з гордістю говоримо, що практично за всі роки існування СРСР темпи розвитку його народного господарства були найвищими у світі. У біографію нашої країни назавжди ввійшли такі історичні події, як індустріалізація, колективізація, культурна революція, підкорення цілини, освоєння космосу...

СРСР як одна з провідних світових наддержав позитивно впливав на еволюцію всього людства, був зразком для більшості народів планети, що бачили в соціалізмі своє світле майбутнє.

Звичайно, це не давало спокою імперіалістичним державам. Світ великого капіталу робив підступні кроки до руйнування Радянського Союзу. Після закінчення Другої світової війни і цілковитого розгрому фашистської Німеччини директор ЦРУ США Аллен Даллес проголосив так звану нову доктрину підривної діяльності проти СРСР. Ось про що він казав:

«Закінчиться війна, все якось утрясеться, улаштується. І ми спрямуємо все, що маємо, все золото, всю матеріальну міць на обманювання й обдурювання людей!

Людський мозок, свідомість людей здатні до змін. Посіявши там хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві і змусимо їх у ці фальшиві цінності вірити. Як? Ми знайдемо своїх однодумців, своїх союзників у самій Росії.

Епізод за епізодом розігруватиметься грандіозна за своїм масштабом трагедія загибелі найнескоренішого народу, остаточного, необоротного вгасання його самосвідомості. З літератури і мистецтва ми поступово витравимо їхню соціальну сутність, відучимо художників, відіб’єм у них бажання займатися зображенням... дослідженням, чи що, тих процесів, що відбуваються в глибинах народних мас. Література, театри, кіно — все зображуватиме і прославлятиме ниці людські якості. Ми усіляко прославлятимемо, підтримуватимемо і підноситимемо так званих художників, що почнуть насаджувати і утовкмачувати в людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зрадництва — одне слово, всякої аморальності. В управлінні державою ми створимо хаос і плутанину.

Ми будемо непомітно, але активно і постійно сприяти самодурству чиновників, хабарників, безпринципності. Бюрократизм і тяганина будуть зводитися в чесноту. Чесність і порядність осміюватимуться і нікому не стануть потрібні, перетворяться на пережиток минулого. Хамство, нахабність, неправда й обман, пияцтво і наркоманія, звірячий страх один перед одним і безсоромність, зрадництво, націоналізм і ворожнечу народів, насамперед ворожнечу і ненависть до російського народу — все це ми будемо спритно і непомітно культивувати, усе це розцвіте махровим цвітом.

І лише деякі, далеко не всі, здогадуватимуться чи навіть розумітимуть, що відбувається. Але таких людей ми поставимо в безпомічне становище, перетворимо на посміховисько, знайдемо спосіб їх оббрехати й оголосити покидьками суспільства. Вириватимемо духовні корені, спотворюватимемо і знищуватимемо основи народної моральності. Ми розхитуватимемо в такий спосіб покоління за поколінням. Братимемося за людей з дитячих, юнацького років, головну ставку завжди робитимемо на молодь, почнемо розкладати, розбещувати, розтлівати її. Ми зробимо з них циніків, паскудників, космополітів.

Ось так ми це зробимо».

Отже, Україна, як і інші країни на пострадянському просторі, ввійшла в ХХІ століття розореною, приниженою й ображеною. Унаслідок антикомуністичного перевороту наш народ має наругу і свавілля продажного буржуазного режиму, що відкинув країну за багатьма економічними показниками на кілька десятків років тому, а за деякими навіть на початок минулого століття.

Фактично ми нині живемо на спадок, що дістався нам від Радянського Союзу, самі поки мало що зробили. Наші заводи, наші залізниці, наші трубопроводи, наше житлово-комунальне господарство — все це спадок Радянського Союзу. А в суспільстві маємо глибоку соціальну прірву, що розділила його на невелику купку багатих і абсолютну більшість бідних.

Зрозуміло, у цьому форматі немає можливості перелічити всі складові, тобто розкрити всю фундаментальну повноту проблемної і резонансної теми «бідних і багатих», тому зупинюся тільки на окремих базових «моментах і згустках істини», що концентровано висвітлюють і за формою, і за змістом нашу серйозну стурбованість станом, тенденціями і перспективами розвитку сучасного суспільства в Україні, порушують питання посилення відповідальності держави і суспільства за стан справ у країні, ініціюють конкретні дії і нині, і в стратегічному майбутньому.

Життя ще раз переконливо підтверджує правоту класиків марксизму-ленінізму: «буття визначає свідомість». І тим самим визначає характер і боротьбу комуністів, усього трудового народу України за наше щасливе майбутнє.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс у «Комуністичному маніфесті» заявили, що вся історія людства була історією боротьби класів. Вони трактували класи як великі групи людей, що відрізняються своїм місцем у суспільному поділі праці в економічній системі.

Чітке визначення того, що таке соціальний клас у марксистській теорії, дав В. І. Ленін: «Класами називаються великі групи людей, що розрізняються за їхнім місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їхнім ставленням (здебільшого закріпленим й оформленим у законах) до засобів виробництва, за їхньою роллю в суспільній організації праці, а отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яку вони мають. Класи — це такі групи людей, з яких одна може собі привласнювати працю іншої завдяки різниці їх місця у визначеному укладі суспільного господарства».

В Україні історична ситуація склалася так, що вона у мирний час без якихось соціальних і природних потрясінь відкинута далеко назад, у напівколоніальне феодально-капіталістичне минуле з властивою йому політико-соціальною системою, матеріально-економічною базою, суспільним світоглядом і культурою.

Усе це розбалансувало соціально-класову структуру суспільства. І якщо в радянський період воно складалося з робітничого класу, колгоспного селянства і народної інтелігенції, то нині ці класи певною мірою неповноцінні, розмиті і роз’єднані, поки ще не усвідомили своїх інтересів у нових умовах і не ведуть за них організовану боротьбу.

Це допомагає нам глибоко і всебічно аналізувати нову соціально-класову диференціацію суспільства, розкривати об’єктивні інтереси соціальних груп, по-науковому прогнозувати розвиток політичних і соціально-економічних процесів і на цій основі розробляти стратегію і тактику своїх дій, що ведуть до встановлення в країні справедливих і демократичних відносин.

В Україні здебільшого сформувалися соціальні групи і прошарки, що становлять політичний спектр суспільства: це буржуазія, яка захопила владу і власність і править у країні; середній клас, що формується; пролетаріат, котрий продає свою робочу силу капіталістам; селянство, позбавлене права на володіння землею; інтелігенція, яка обслуговує потреби правлячого класу.

Велика буржуазія й олігархи величезні капітали одержали шляхом неприкритого і нахабного грабежу національного багатства і найжорстокішої експлуатації трудящих у процесі контрреволюційних перетворень. Цей шар буржуазії невеликий за чисельністю, але має величезну силу і можливості. Він розділений на клани, що ведуть між собою боротьбу за владу в країні, за переділ награбованої власності і сфери впливу, а також за право на необмежену експлуатацію трудового народу.

У свою чергу ці клани розділилися на дві частини. Одна з них орієнтована на співробітництво з Росією і країнами СНД, друга — на співробітництво з країнами Західної Європи і США. Гостра боротьба між ними загрожує самому існуванню України як унітарної держави. Водночас представники цих кланів негайно об’єднують свої зусилля, як тільки доходить до протидії трудящим, і виступають при цьому єдиним фронтом.

Середня і дрібна буржуазія, що сформувалися з представників інтелігенції, робітників, частково селян, і нині становлять так званий середній клас. Вони також неоднорідні за своїм складом і прагненнями. Представники цього шару прагнуть збільшити свої капітали і вийти на вищий рівень, однак наражаються на опір великої буржуазії.

Пролетаріат значно скоротився за кількістю, жорстоко експлуатується буржуазією, катастрофічними темпами втрачає професіоналізм і кваліфікацію, керівну роль у житті держави, позбавився багатьох прав, які мав за соціалізму, його життєвий рівень істотно знизився.

Боротьба з наявним буржуазним режимом зазвичай ведеться епізодично, зводиться до висування економічних вимог. Отож усвідомлення пролетаріатом своїх класових інтересів на цьому етапі невелике і його політична активність низька, він ще не став гробарем буржуазії.

Основна маса селян прагне вижити в цих умовах за рахунок використання присадибних ділянок. Фермерські господарства через відсутність серйозної державної підтримки не мали широкого поширення.

Необхідно врахувати, що селяни є власниками земельних наділів і, що особливо важливо, — як вони розпоряджаються своєю землею. Одні здають її в оренду сільськогосподарським підприємствам, інші — фермерам, треті намагаються обробляти свої наділи самі.

Для того, щоб краще уявляти сучасне народне господарство, розглянемо, як розосереджені працівники за видами економічної діяльності: у сфері матеріального виробництва, тобто в промисловості, будівництві, транспорті і зв’язку, а також у сільському господарстві, працює 10 млн. 420 тис. осіб. А в нематеріальній сфері — в освіті, охороні здоров’я, торгівлі, державному управлінні, фінансовій діяльності, операціях з нерухомістю —10 млн. 260 тис. чоловік.

Крім того, у структурі народного господарства останніми роками значно зросла питома вага осіб, що працюють у галузях, котрі надають послуги населенню, і знизилася питома вага осіб, що працюють у сфері матеріального виробництва. Ці дві сфери народного господарства практично зрівнялися за кількістю працюючих у них людей. А це означає, що істотно змінився соціально-психологічний тип найманого працівника. Що, у свою чергу, потребує від нашої партії нових підходів в ідеологічній, пропагандистській і агітаційній роботі, особливо в передвиборний період.

Незважаючи на багато раз повторювані заяви про наші нібито відкритість і демократичність, насправді українське суспільство нічого не знає про структуру соціальних груп за доходами, особливо про найбагатших, про розміри їхнього багатства. Йдеться про нагальну потребу суспільства знати реальний стан речей, якщо це суспільство хоче мати майбутнє. Тому важливо знати структуру майнових груп, що якісно відрізняються. Необхідно чітко виділити найбагатших, багатих, заможних, середніх, бідних і жебраків.

Щоправда, визначити критерій виділення якісно різних майнових груп також непросто. Немає особливих труднощів лише з виділенням груп с низькими доходами, тобто виділення злиденних і бідних. Так, в Україні державою встановлюються мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, прожитковий мінімум. Виходячи з цих критеріїв, виділяють жебраків — тих, хто має прибуток нижче прожиткового мінімуму, бідних — що мають дохід, близький до прожиткового мінімуму.

Більшість населення країни є бідними людьми. За даними Держкомстату України, у 2005 р. 64 відсотки населення мали середньодушові грошові витрати нижче прожиткового мінімуму. А на селі частка такого населення становила 79 відсотків. Нагадаємо, що 2005 р. прожитковий мінімум становив 423 грн.

Отже, в Україні за останні 15 років установилися капіталістичні порядки, й у соціально-політичній сфері відбулися різкі класові зміни. У результаті чого українське суспільство фактично розколото на дві непримиренні частини — трудящих і буржуазію, тобто на бідних і багатих.

Отож на закономірне запитання «Кого і як мають намір підтримувати і захищати комуністи?» дам таку відповідь.

В антагоністичному суспільстві, суспільстві соціальної несправедливості і нерівності, створеному в Україні після кримінальної контрреволюції 1991 року, коли багаті багатіють, а бідні — убожіють, наша класова позиція чітка і принципова: ми у своїй політичній боротьбі виступаємо на боці соціально принижених, ображених, на боці бідних і найманих працівників, тобто тих людей, хто своїми потом і кров’ю добуває шматок хліба собі і своїм дітям.

Так звані націонал-демократи, що прорвалися до влади, разом з колишньою радянською партгоспівською номенклатурою, що змінила забарвлення, захопили всі державні керівні місця, узурпували у своїх руках власність і фінансові потоки і тим самим здійснили різкий перехід країни з однієї в іншу історичну реальність — від соціалістичного шляху розвитку в недорозвинений, дикий феодально-капіталістичний лад.

Отож якщо тезисно позначити цей процес тяжкого становища країни і народу як надзвичайну соціальну ситуацію, котра щороку, щомісяця тільки поглиблюється і ускладнюється, то на тлі незміцнілої економіки і падіння виробництва ми маємо колосальне матеріальне розшарування суспільства, інфляцію, що галопує, зростання цін, масове безробіття, бідність, погіршення життя людей, хвороби, демографічні проблеми, значне підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги і транспорт, платну освіту і медицину, зростання корупції, відсутність законності і порядку.

І тепер ми за рівнем життя на останньому місці не тільки в Європі й у Північній Америці, а й навіть порівняно з розвиненими країнами Азії й Африки. Люди живуть в умовах убогості і розрухи, тяжких лих, що у цей непевний час обрушилися на нашу країну. Вони скоріше виживають, аніж живуть повноцінним життям. Дослідження показують цілий «букет» тривожних настроїв, страхів і побоювань населення стосовно свого майбутнього.

Результати соціологічних опитувань свідчать, що бідними в Україні вважають себе 90 відсотків населення. Більш як 80 — відчувають власну безпорадність і розпач через те, що вони не в змозі вплинути на перебіг подій. 90 відсотків сказали соціологам, що постійно зіштовхуються з несправедливістю, що «так більше жити не можна».

Сьогодні держава до найменш забезпечених відносить тих людей, хто має середній рівень грошових доходів нижче прожиткового мінімуму, тобто сюди автоматично потрапляють безробітні, абсолютна частина пенсіонерів, інвалідів, багатодітні і малозабезпечені родини, одинокі матері, сироти.

І якщо раніше за радянських часів ми з гордістю говорили, що діти в нас — найпривілейованіший клас суспільства, і це справді так було, бо для них робили все можливе — численні посібники, дешеві одяг, взуття і харчування, дитячі дошкільні заклади, санаторно-курортне лікування, піонерські табори, безплатна освіта. Сьогодні багато чого вже немає, а те, що ще залишилося, — тільки за великі гроші, яких у людей просто бракує.

Усе це призвело до того, що останні 15 років кількість народжених дітей різко зменшується і цей рівень депопуляції населення сигналізує про демографічну катастрофу, яка насувається.

Для прикладу візьмемо чисельність сільського населення, тим більше, що село по праву вважається колискою України. У народі правильно кажуть: буде село — буде й Україна. Водночас за 1990—2005 роки сільське населення зменшилося майже на 2 млн. людей, або на 11,3 відсотка, кількість народжених — на 58,2 тисячі, тих, що вмерли — зросла на 168,5 тисячі осіб. Упродовж 2001—2005 років у 3,6 тисячі сіл (12,5 відсотка загальної кількості) не народилося жодної дитини, а в трьох тисячах не було дітей віком до п’яти років.

Крім того, ми ще і старіюча нація, причому старіння у нас відбувається навіть вищими темпами, аніж в Європі. Починаючи з 60—70-х рр. ХХ століття, пенсіонери, як соціальна група, ввійшли до найчисельніших у нашій країні. 2005 р. у нас було 14 млн. 50 тис. пенсіонерів, у тому числі: за віком —10 млн. 596 тис. осіб, по інвалідності — 1 млн. 650 тис. чоловік. І сьогодні це вже найбільша соціальна група суспільства (згадаємо, що в матеріальному виробництві працює 10 млн. 420 тис. осіб). Це люди, що мають великий життєвий досвід, які зробили величезний внесок у розвиток країни, у її обороноздатність. Зрозуміло, що без них не було б сьогоднішньої незалежної Української держави.

Однак у нинішній важкій ситуації старше покоління перебуває в найтяжчих соціальних умовах. Більша частина належить до групи бідних. Середній розмір пенсії 2006 р. становив 442 грн. Серед пенсіонерів найбільша кількість хворих людей, і водночас вони найменшою мірою, через низький рівень свого матеріального становища, можуть придбати медикаменти, одержати елементарну медичну допомогу, що, практично, вся стала платною. А значна частина сільських пенсіонерів, до того ж, не має доступу до медичних установ через їхню надто далеку розташованість. У селах проживає 4 млн. 677 тис. пенсіонерів, що становить 35 відсотків усіх пенсіонерів країни.

На жаль, життя свідчить, що довгожительство пенсіонерів для капіталістичної держави політично і фізично недоцільне. У зв’язку з цим для суспільства гострим стає питання, як забезпечити рівень життя і врахувати інтереси пенсіонерів, наших батьків і дідів, як забезпечити їм справедливість, забезпечити виплату пенсій з урахуванням реальної інфляції і зростання цін на основні харчові продукти, лікування, товари першої необхідності, тарифів на житлово-комунальні і транспортні послуги.

Пенсіонери — не тільки найбільша, а й найнужденніша соціальна група в Україні. А найбідніші завжди, у всіх суспільствах є найбільш невільними. Цю якість такої групи намагаються використовувати на виборах буржуазні політичні партії. Одні з них апелюють до минулого досвіду старшого покоління, інші намагаються їх підкупити жалюгідними подачками, треті обіцяють поліпшити після виборів їхній побут і добробут і т. д.

Але найголовніша проблема пенсіонерів полягає в тому, що в них не розвинуте розуміння власних групових інтересів, не розвинуте почуття солідарності і вони слабко організовані в боротьбі за свої заслужені права.

До бідних з повним правом можна віднести і тих, хто має дуже погані житлові умови, які вони змінити не можуть. Тут є два критерії. Перший — коли на одну людину припадає менше житлової площі, аніж передбачено обліковою нормою, тобто в квартирі не повернутися. Другий — поганий благоустрій житла, коли в ньому немає або електрики, або каналізації, або холодної води, або системи опалення. Таке життя в тісноті й нестатках.

Отож за цими основними показниками, тобто за низькими доходами і за житловими умовами, у нас більша половина населення є дуже бідна.

До класу бідних можна також віднести і тих людей, які мають середньодушові доходи вище прожиткового мінімуму, але нижче відновлювального споживчого бюджету, що становить приблизно два прожиткові мінімуми. Вони також не можуть назбирати грошей на нову квартиру чи побудувати будиночок у селі.

Кажуть, що ринок як системостворююча категорія економіки сам розставить усе по місцях. Але тоді чому дотепер не розставив? Скільки можна чекати?

І народ уже зрозумів, що не можна покладатися на власну державу і чекати від неї захисту своїх прав на працю, зарплату, житло, освіту, охорону здоров’я. Опитування свідчать, що більшість громадян уже не «чекає ласки» від чиновників і природи, а спирається на власні сили. Люди всіма силами прагнуть поліпшити своє матеріальне становище, знайти джерела додаткового доходу за рахунок сумісництва і т. д.

Згідно з останніми статистичними даними, частка зарплати і соціальних витрат у структурі собівартості продукції становить сьогодні трохи більше 8 відсотків. Це один з найнижчих показників у Європі, що свідчить про різке посилення експлуатації праці в нашій країні й економічно необґрунтований, умисний, занижений рівень заробітної плати. Одна з основних причин низької зарплати —це прагнення приватного капіталу збагачуватися не за рахунок упровадження нових технологій і підвищення продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуатації робітників. Якщо порівняти Україну з іншими країнами, в Росії продуктивність праці в 2,2 разу вище, у Німеччині — в 6,3, у Франції — в 7,6, у США — в 9 разів.

У результаті заниженої частки зарплати в структурі витрат виробників Україна стає донором робочої сили не тільки для Європи, а й для Росії, де середня зарплата вже вдвічі вище, не кажучи вже про західні країни. Отже, наша держава утрачає конкурентні переваги на вітчизняному ринку праці, кваліфіковану робочу силу, систему її підготовки.

Як бачимо, проблеми бідності, визначені головною суперечністю між працею і капіталом, а також інші класові суперечності капіталістичної системи в Україні породили цілу низку соціальних питань. Назвемо тільки деякі з них.

Перше. Низький рівень доходів населення різко знижує його споживчі потреби. Практично 70—80 відсотків сімейних витрат йде на харчування, тоді як у розвинених країнах — тільки 15, тобто наші люди не інвестують розвиток вітчизняної економіки, втрачається економічний базис незалежності.

Друге. Утрата кваліфікованої робочої сили. Сьогодні Україна є основним постачальником на світовий ринок дешевої робочої сили: за кордоном працює 7—7,5 мільйона наших співвітчизників, тобто кожен шостий — по суті, це головна стаття українського експорту. Виганяючи в пошуках роботи таку кількість робітників за кордон, режим знижує рівень соціальної напруженості в Україні, тому що повернення цих трудових мігрантів на Батьківщину призвело б до дуже різкого підвищення безробіття (за даними держстатистики, 2005 року в країні налічувалося 1,6 мільйона безробітних), а отже, до катастрофічного зубожіння народу. Крім того, третина наших співгромадян готова залишити Україну в пошуках кращої долі, що може призвести до захоплення внутрішнього ринку транснаціональними компаніями і знищення вітчизняного виробника.

Третє. Ще не так давно ми були одним з найосвіченіших народів. Тому технократична культура, інтелектуальна складова нашого суспільства були набагато вище, ніж у країнах, де не було обов’язкової середньої освіти.

Але тепер ситуація в освітній сфері різко змінилася, причому в гірший бік. Можна зазначити нерадісну тенденцію: вихідцям з родин з невисоким рівнем «культурно-освітнього капіталу» дедалі важче вирватися з замкнутого кола і закінчити вуз, знання для них стали товаром. Отож освітні шари населення поступово стають замкнутою «кастою». Ми, комуністи, вважаємо, що навчання в вузах за державний рахунок має бути доступне всім, хто цього хоче і має необхідну підготовку. Крім того, держава повинна гарантувати молодим фахівцям роботу.

Одним із проявів бідності в країні є відплив інтелекту, маю на увазі докторів і кандидатів наук. Такої масової втечі «мізків» не знала навіть фашистська Німеччина. Усе це негативно позначається на якості науково-теоретичного поповнення, перспективах відомих у світі наукових шкіл. У результаті Україна практично випала зі світового науково-технічного прогресу, безповоротно втрачені сучасні високотехнологічні галузі виробництва, стрімко руйнується створений за радянських часів потенціал, країна стала постачальником сировини, споживачем низькопробної продукції і дешевої робочої сили.

Четверте. Бідність загострила одну з найболючіших проблем — житлову. Третя частина мешканців країни живе в незадовільних умовах. Держава фактично відмовилася від будівництва соціального житла, а населення нездатне його придбати чи побудувати власним коштом.

П’яте. Саме бідність породила небувале зростання захворювань, у тому числі і професійних, епідемії туберкульозу, СНІДу, гепатиту, а також алкоголізму, наркоманії, проституції, а звідси — розпад родин, скорочення народжуваності, зростання смертності, скорочення середньої тривалості життя.

Отже, ризик утратити здоров’я — це дуже великий страх. Похвалитися «відмінним» станом здоров’я можуть лише 35 відсотків населення. 60—70 відсотків тих, що потребували медичної допомоги, не змогли її одержати тільки тому, що в них не було грошей. Сумна статистика: за роки незалежності населення країни зменшилося на 6 млн. осіб. Організація Об’єднаних Націй вже офіційно заявила, що Україна приречена на вимирання.

На жаль, проблеми можна ще перелічувати. Гірко про це казати, але тотальна бідність населення — це дуже велика трагедія України. Кому і в якому страшному сні могло приснитися, що на початку третього тисячоріччя в центрі Європи, у так званій демократичній, правовій, соціальній державі без війни і глобальних катаклізмів абсолютна більшість населення перебуватиме за межею бідності? І це уже визнає Світовий банк й інші міжнародні фінансові організації.

Хіба цього хотіли українці, голосуючи за незалежність 1991 року? І чому мовчать ті націонал-горлані, які і тоді, і потім обіцяли народу манну небесну, а сьогодні «забули» про те, що бідний не може бути вільним і незалежним?

Цей кричущий розрив між бідністю і багатством стане ще більше з останнім драконівським, нелюдським підвищенням тарифів на житло, комунальні, транспортні та інші послуги, хоч би чим цей злет пояснювали і виправдовували. А субсидії, що їх подають як несказанне благодіяння, нічого реального людям не дають, це не більш ніж знущальна милостиня, подачка громадянам однієї з потенційно найбагатших країн Європи і світу.

Ось це і називається «поділилися» по-українськи багаті з бідними. Чи, точніше, з бідних по нитці — багатому сорочка.

Щоправда, і нині, під час передвиборних кампаній, політичні сили, що висловлюють інтереси великого капіталу, постійно кидають привабливі заклики: «Усі на боротьбу з бідністю!», «Багаті допоможуть бідним!». Але після виборів все залишається, як і раніше — ситуація на краще не змінюється, помітних зрушень у рівні життя більшості громадян не відбувається. Люди вже втомилися чекати, їм набридло бути піддослідними кроликами для шокових терапевтів на кшталт Кравчука, Кучми, Ющенка і їх бездарних команд-мародерів.

Отже, проблема бідності, як результат реставрації капіталізму, руйнування братерських зв’язків слов’янських народів, злочинних політичних, економічних і соціальних реформ досягла такої межі, за якою не сьогодні-завтра може серйозно загрожувати національній безпеці України: епідеміями, техногенними катастрофами, вимиранням села, збезземелюванням селян, утратою території існування українців.

Бідність — це сьогодні найголовніша, найсерйозніша, найнебезпечніша загроза національній безпеці України.