Володимир ЛИТВИН: «Коли виконуватимуть Конституцію, у нас не буде Майданів, не буде протистоянь»

В чомусь я міг би сьогоднішні події порівняти з тодішніми. Що я маю на увазі? Люди, які тоді мали всю повноту формальної влади, виступали приблизно з таких позицій: «Ми захищаємо інтереси людей. Ми — виразники інтересів людей. Лише ми маємо право на істину. Лише ми говоримо з державних позицій. А ті, що не при владі, так би мовити неформальні організації та політичні партії, які почали з’являтися, виступають з вузькопартійних егоїстичних інтересів». Була демонстрація впевненості: ми все тримаємо під контролем, а потім в один день все обвалилось. Подібну картину сьогодні я спостерігаю в Україні.

— Володимире Михайловичу, відомо, що інформація, аналіз вищому керівництву країни надходить з декількох джерел. Виходить, що тодішнє КДБ обманювало ЦК КПРС?

— Мені знову-таки важко судити. Я не читав документів, які надходили від тодішніх спецслужб. Але, очевидно, якби давали реальну картину, їх би запитали: що ви робите для того, щоб нейтралізувати тенденції, які йдуть урозріз із загальнопартійною лінією? Мені здається, що тоді всі почувалися приреченими, оскільки система віджила. Це був логічний процес, як процес старіння в організмі людини, а свіжої крові влито не було.

— Коли було проголошено утворення Державного комітету з надзвичайного стану, ви бачили, як події розвивалися в Україні, зокрема в ЦК КПУ?

— Я тоді був у відпустці. Мене відкликали, коли ЦК Компартії України було вже опечатано. Потім я безпосередньо брав участь у підготовці пленумів ЦК Компартії України, оскільки Леонід Кравчук сказав Лісовенку Василю Тимофійовичу, секретарю ЦК: «Ви повинні провести пленум сьогодні, оскільки наступного дня або після того, як пройде пленум, я підпишу відповідну постанову про призупинення діяльності Компартії України».

Підготовка до нього здійснювалася у готелі «Жовтневому» (тепер він називається «Національний») у номері одного з перших секретарів обкому партії. Всі були так налякані тим, що все і вся прослуховувалось, що навіть писали записки про те, куди потрібно їхати на пленум. Про це може дуже добре розповісти Георгій Корнійович Крючков, який був «мотором» підготовки та проведення цього пленуму. Нас посадили писати відповідне рішення. Але скажу відверто: мій внесок незначний, оскільки у мене був невеликий досвід формулювання партійних документів.

А після цього всі перемістилися у провулок Рильський, де було старе приміщення Вищої партійної школи. Там і відбувся пленум Центрального Комітету партії.

Після його закінчення мені довелося відвозити на своїй машині, «Жигулях», секретарів ЦК Компартії України, бо у них уже не було автотранспорту. Усе було заблоковано. Ми поїхали на вулицю Аїстова, де жила більшість з них. Проте, мені здається, вони там зібралися, щоб продовжити розмову про те, як далі жити.

Можу тепер розповісти про такий епізод. Коли ми близько 21-ї години опускалися по Володимирській вниз, транспорту вже не було. Це був кінець серпня, та й автомобілів у Києві було менше. Усі боялися, що за нами стежать. Раптом хтось із секретарів, здається покійний Савченко, каже: «За нами якась машина їде». Я, пам’ятаючи деякі прочитані книги, в яких описувалося, як треба відірватися або перевірити стежать чи ні, біля Оперного включив поворот направо, а сам повернув ліворуч. А ця машина поїхала прямо... Ось які моменти запам’яталися...

— Володимире Михайловичу, а що було далі?..

— ...Коли призупинили діяльність Компартії України, а потім взагалі закрили її, вибірково були опечатані кабінети приміщення ЦК. Був опечатаний і мій кабінет. Напевне, це пов’язано з тим, що я був заступником секретаря парткому апарату ЦК КПУ.

Тривалий час не дозволяли навіть забирати особисті речі. Коли дозволили, була жорстка перевірка речей, які забирав. Навіть зараз пам’ятаю хто перевіряв: народний депутат Лариса Скорик, депутат Київської міської ради, представник прокуратури, представник міського управління внутрішніх справ, а також представник управління справами ЦК Компартії України. Перевірили і особистий телефонний довідник: чи не виношу я щось заборонене. Чи немає у мене документів, речей, які можуть скомпрометувати, очевидно, партію, а не особисто мене, як працівника її апарату.

Після того було дуже складно влаштуватися на роботу. Оскільки люди, яких я навіть дуже добре знав, з якими, здавалося, приятелював, дивилися на мене як на «комуняку».

Спочатку я влаштувався працювати сторожем. А в середині вересня звернувся до ректора університету, і він своїм наказом зарахував мене на посаду доцента історичного факультету. Оскільки не було й мови, щоб повернутися на цю посаду за конкурсом. Виникло б багато запитань на тій хвилі, що люди хотіли комусь адресувати своє невдоволення. Звісно, тоді всі претензії, всі звинувачення висували Компартії України. Тоді була дуже модна теза: «Комуняку — на гілляку». То був дуже складний період, гадаю, для багатьох людей.

Зверну увагу і на таке: під час роботи ліквідаційної комісії у декого був спрощений підхід щодо можливості швидко відповідно до закону перереєструвати Комуністичну партію з тим, щоб зберегти структуру партійних комітетів. Така думка побутувала серед групи ентузіастів. Однак, висловлю своє розуміння ситуації, деякі секретарі ЦК «заховалися», щоб принаймні самим не наражатися на якісь незручні моменти.

Я тривалий час ходив у ліквідаційну комісію, як на роботу. Пам’ятаю, як підвозив одного з керівників тодішньої Компартії України. Він мене попросив зупинитися за декілька кварталів від його будинку: мовляв, далі піде пішки, бо не хоче, щоб на моєму автомобілі порізали резину...

— Ви повернулися в політику в 1994 році...

— Я б так не сказав. Скоріше, це було повернення на державну службу. Це не можна назвати політикою, оскільки апарат адміністрації Президента — декілька сотень людей — не політики, а держслужбовці, які забезпечують діяльність глави держави. У той час я навчався в докторантурі, і оскільки дисертація була майже готова, то для мене не складало труднощів, щоб довго роздумувати над цією пропозицією.

— А хто вас запросив?

— Фактично запросив Леонід Кучма. Але пропозиція про зустріч і офіційну розмову з Леонідом Даниловичем пролунала від покійного Олександра Разумкова, який тоді був призначений на посаду першого помічника Президента України.

Президент слухав усіх і давав можливість усім висловити свою точку зору

— Як ви познайомилися з Леонідом Даниловичем?

— Після 1991 року, оскільки це був складний період, особливо складно було у 1992 році, він був голодним для багатьох людей, я сказав би й так, мені довелося працювати на різних посадах: був сторожем, писав різного роду аналітичні матеріали, які, очевидно, цікавили зарубіжні країни, зокрема фонди і центри. Але я писав такі матеріали на прохання людей, які, мабуть, виступали посередниками або працювали у фондах. Вони платили за це готівкою певні суми. Скажімо, від 200 марок до 50—100 доларів. Їх цікавила оцінка перспектив розвитку політичної системи в Україні, багатопартійності. Окрім того, виступав на зібраннях, які також вряди-годи проводилися під егідою таких фондів. На той час платили також непогано. І почав писати свої роздуми, публікувався в пресі («Киевские ведомости», «Українська правда», «Киевские новости»).

— Саме тоді ви почали друкувати в одному із видань свою книжку «Леонід Кравчук — шлях на Олімп», яка вийшла потім під іншою назвою.

— Багато хто тоді звинувачував мене у тому, що я підіграю Леоніду Макаровичу Кравчуку і виконую замовлення його політичної команди. Думаю, коли ця робота вийшла, і ті, хто побачив її в повному вигляді, зрозумів, що там є ряд моментів, які, можливо, не сприймаються Леонідом Макаровичем. І не сприймалися.

Її ідея виникла спонтанно, коли я працював в архівах. Скажімо, працюючи в Чернівцях, в колишньому обласному партійному архіві, я почав знайомитися з документами в історичному архіві, з тими матеріалами, які були пов’язані з діяльністю Леоніда Макаровича. Свого часу він очолював партійну організацію тамтешнього технікуму. В архіві колишнього ЦК Компартії України я знайшов масу матеріалів, які давали можливість вийти на відповідну роботу. І це не книжка про Леоніда Макаровича. Вона про те, яку складну епоху пережив народ. Я думаю, що це перша робота, з усіма своїми недоліками, в якій політичні події показуються крізь призму людини. Бо наша історія була знелюднена в силу тих обставин, того історичного шляху, який нам довелося пройти. Я маю на увазі радянським людям.

— Як відбувався процес зближення з Леонідом Даниловичем?..

— Виключно через роботу...

— Які напрями його діяльності ви готували? Які документи вами були підготовлені, що вирішували долю країни?

— Одразу було сформовано групу помічників і радників, яку очолив Разумков, і власне адміністрацію Президента. І з першого дня почалася жорстка конкуренція між ними за першість. Я вважаю, що це нормальний процес. Вона спершу мала латентний характер, а потім вийшла на поверхню. По суті справи, ця конкуренція йшла по лінії: «Хто забезпечуватиме інтелектуальну діяльність Президента».

Частина людей пішла з адміністрації. Спершу Разумков, потім — Гальчинський... Це був конфлікт... Оця конкуренція була виведена на конфлікт по лінії «Разумков—Табачник». На той час переміг Табачник...

Повинен сказати: група помічників і радників вносила левову частку в підготовку документів. До речі, з перших днів розпочалася підготовка послання Президента, яке отримало назву «Курсом радикальних реформ» і було виголошене у жовтні 1994 року.

— Це ще до відставки трьох...

— Так... Я повинен сказати: це була цікава робота. Президент у той час демонстрував відкритість, демократичність. Він, як губка, вбирав у себе нові ідеї. Слухав усіх і давав можливість висловити точку зору всім. Хоча, цілком зрозуміло, зі збільшенням проблем, зі збільшенням навантаження у нього залишалося все менше й менше часу для того, щоб вести такі дискусії, брати участь у таких зібраннях, де кожен демонстрував своє бачення тої чи тої проблеми.

Мені дуже імпонував процес підготовки доповідей, виступів та офіційних документів. Оскільки це було справою не однієї людини, а була діяльність великих колективів, у тому числі із залученням науковців.

Думаю, попри всю критику на адресу Леоніда Кучми, називати його епоху словом «кучмізм» не можна. Якщо підняти всі офіційні документи та публічні виступи, жоден політик в Україні за рівнем осмислення проблем, за рівнем логіки цих документів та рівнем літературної обробки не може «тягатися» з періодом, про який ми говоримо.

Якщо ти впевнений, що це потрібно країні, треба йти вперед

— Після його виступу «Шляхом радикальних економічних реформ» про свою опозицію до Леоніда Даниловича заявили комуністи. Водночас почалося жорстке протистояння з боку Верховної Ради...

— Я щасливий, можливо, через те, що, по-перше, не був посвячений у ті політичні розбірки, а, по-друге, деякий час не надавав їм великого значення. Це має свої плюси та мінуси. Хоча плюсів я бачу більше. Якщо ти впевнений у своїй позиції, якщо ти знаєш, що це потрібно країні, не сьогодні, а завтра дасть користь, потрібно йти вперед і не відволікатись на певні дискусії. На жаль, саме такими взаєминами фактично займався глава адміністрації Президента.

Очевидно, проблеми взаємин з політичними силами та Верховною Радою були предметом уваги і Ради національної безпеки і оборони. Тоді її секретарем був Володимир Горбулін. На мою думку, пізніше РНБО не підіймалася до такого рівня, на якому вона була на той період. Тому що завжди застосовувався інтелектуальний штурм під час підготовки будь-якого питання.

Частково вів цю тему Олександр Разумков. А справа помічників полягала в тому, щоб забезпечити виключно діяльність глави держави. А ви розумієте, що з самого початку була велика ейфорія, намагання «затягти» президента на будь-які зустрічі, провести дискусії, консультації тощо. Тому ми час від часу здійснювали підготовку таких заходів.

Окрім цього, для Президента викликом були тодішні події в Криму, пов’язані з «мєшковщиною». Використавши усі можливості, швидко було відновлено конституційний порядок в країні.

— Багато хто з політиків собі приписував подолання «мєшковщини».

— Я не хотів би сьогодні обговорювати такі дії. Головну роль у цьому зіграла максималістсько-безкомпромісна позиція, якої дотримувався покійний Олександр Разумков.

— А СБУ?

— Тоді вони працювали разом. Безпосередньо в позитивному плані зіграла свою роль така риса, яка була йому притаманна, — романтизм. Але ця риса у нього поєднувалася з непоступливістю, коли рішення було прийнято. Він там був на прямому зв’язку. Безпосередньо перебував у Криму. Президент був. Слава Богу, вийшли з честю з тієї ситуації. А щодо лаврів... Історія розсудить.

— Володимире Михайловичу, починається конституційний процес. Була прийнята Конституційна угода...

— Цей процес перебував під кураторством Дмитра Табачника як глави адміністрації. Я маю на увазі, що стосується і Конституційної угоди, і проекту Конституції, який пропонував Президент України.

Ми також готували певні пропозиції стосовно Конституційної угоди. Були різні підходи до цього документа, але цілком очевидно, що ініціатива була на боці Президента України. Дії чинилися шляхом переконання, вмовляння і тиску.

Для прийняття Основного Закону застосовували метод «пряника і батога»

— Але виникало запитання: був готовий проект Конституції, який пропонували винести на референдум, підготовлений Верховною Радою першого скликання, але він не набрав достатньої кількості голосів.

— Щодо конституційного процесу також діяв метод «пряника і батога». З одного боку, підштовхування до прийняття Конституції, а з другого, якщо хочете, — політичний шантаж проведенням відповідного референдуму.

Але чому так прагнули прийняти Конституцію? Тут спрацювала наша стара звичка. Конституція потрібна не для того, щоб чітко окреслити правове поле і визначити правила гри загального стратегічного характеру, а для того, щоб будь-якою ціною виконати зобов’язання перед Радою Європи. Тим паче що загнали себе в глухий кут: Конституційна угода діє протягом року, а за цей час буде прийнято Конституцію. За великим рахунком, її можна приймати лише тоді, коли суспільство буде більш-менш усталеним, коли стане на рейки необоротного цивілізованого розвитку. А це призвело до того, що Основний Закон був би зроблений на десятиріччя. І не було б потреби зі зміною політичного режиму, бо вона асоціюється зі зміною глави держави, переписувати черговий раз Конституцію. Можна сказати, що намагання прийняти було для антуражу, щоб показати: ми —держава, у нас навіть Конституція є, а не зафіксувати те, що відстоялось, продемонструвало свою життєспроможність і визначити контури розвитку суспільства.

— У той час команду Леоніда Кучми залишили три ключові гравці — Олександр Разумков, Дмитро Видрін і Аркадій Гальчинський. Їх вважали «партією миру» в оточенні Президента. А хто входив до «партії війни»?

— Я не солідаризуюсь з точкою зору, що в адміністрації була «партія миру» та «партія війни». Ми всі були єдині в тому, щоб забезпечити реалізацію позицій і бачень розвитку суспільства і політичних процесів, які сповідував Кучма. Тоді боротьба відбувалася за вплив, за те, хто відіграватиме визначальну роль у команді Леоніда Кучми. Ця боротьба позиціонувалася фактично по лінії «Разумков—Табачник».

Вона мала глибше коріння, якщо бути відвертим, ніж бачення організації роботи адміністрації. Вона проходила і по лінії їхніх особистих стосунків, їхніх особистих взаємин... Але я не хочу розшифровувати цю тезу, бо тут є делікатний момент. Можливо, саме це дало підстави говорити про «партію війни» і «партію миру». Хоча, цілком очевидно, що можливостей у глави адміністрації було більше, аніж у першого помічника і групи помічників. Вони могли працювати лише мізками, а на боці глави адміністрації були різні важелі впливу...

— Але ж це не могло тривати нескінченно...

— Коли конфлікт досяг апогею, відбулася зустріч у Президента України. Він намагався пригасити це протистояння. У процесі цієї зустрічі дехто почав висувати свої якісь претензії. Стратегічні моменти подекуди з боку окремих учасників цієї зустрічі були підмінені дріб’язковими питаннями. Це дало підставу Леоніду Кучмі жорстко казати: «Якщо вас щось не влаштовує, можете шукати іншу роботу».

Коли було прийнято рішення і підписано відповідний указ, мене вразило те, що ті люди, які не знали, які епітети сказати Дмитру Табачнику, які твердили «шеф завжди правий», перші прибігли до нього в кабінет, щоб опечатати сейф та вилучити з нього всі документи, на чолі відповідно створеної комісії.

— 1996 рік. Прийняли Конституцію. Щасливі депутати йдуть у відпустки. І раптом тодішній голова адміністрації Президента заявляє те, що Президент має право розпустити Верховну Раду. Хто був ініціатором тодішньої заяви нині покійного Кушнарьова?

— Я не пам’ятаю такої заяви. Можливо, це було навіяно новою Конституцією, а, можливо, Верховною Радою було допущено певні технічні помилки. Якщо ви маєте на увазі...

— Вони не закрили сесію.

— На мою думку, це потрібно розглядати як перевірку на мобільність Верховної Ради України. Оскільки з прийняттям Конституції Леонід Кучма отримав ті повноваження, про які він думав. За винятком одного, про що потім він весь час говоритиме, — розширення підстав для розпуску Верховної Ради.

— Вибори 1998 року. Їх вважають найбруднішими парламентськими виборами в Україні. Адміністративне втручання відчувалося на кожному кроці. Чи втручалася адміністрація Президента в їх проведення? І в який спосіб?

— У той час я ще не був главою адміністрації Президента. І ще одне. Леонід Кучма відчув і зрозумів, що мені не подобаються специфічні дії, пов’язані з плануванням і реалізацією тієї чи іншої кампанії специфічного характеру.

Хочу сказати: на якій би посаді я не працював в адміністрації Президента, жодного разу відповідних доручень ні від кого мені не надходило. Тому я щасливий, що завжди займався інтелектуальним забезпеченням діяльності Президента.

— Але ж, мабуть, про щось знали...

— Повірте, я був дуже далеким від усього цього. З плином часу я міг би розповісти, міг би продемонструвати велику обізнаність і присутність свою у явних і відкритих діях, але...

— Олександр Разумков, який повернувся на посаду заступника секретаря РНБО, опікувався проектом «Європейський вибір», Наталією Вітренко, появою ПСПУ.

— Я дуже добре пам’ятаю повернення Разумкова. Знаю, хто це ініціював. Знаю те, що він відчував значний дискомфорт, оскільки з відходом від адміністрації він не зміг реалізувати свої плани. Попри все це, я вважаю, що він був надзвичайно перспективним політиком. Якби він був живий, я думаю, він відіграв би одну з ключових ролей в українській політиці.

Але коли він повернувся, це вже була зовсім інша людина. Він зайняв осібну позицію, ходив у кабінет тільки Леоніда Кучми. І в нього зразу виникли специфічні стосунки з секретарем Ради національної безпеки та оборони. Понад те, візьму на себе сміливість стверджувати, що Володимир Павлович дізнався про його призначення заступником лише з офіційних повідомлень. Тоді в нас почали з’являтися заступники секретаря РНБО, яких я й досі не знаю. До десятка, мабуть. А раніше заступників не було.

Так, справді, я знаю, що він вів ряд виборчих проектів, у тому числі активно контактував із Наталією Вітренко. Гадаю, є підстави сказати, що для неї смерть Разумкова була великою втратою. Думаю, що вона непідробно показала своє горе під час прощання з Разумковим...

...А тоді був ще один проект — Народно-демократична партія.

Леонід Кучма міг сам зателефонувати людині, яка перебувала на посаді на десять щаблів нижчій

— У 1998 році виникло ще одне незрозуміле питання. Хто був розробником сценарію «спікеріади» і з чим він пов’язаний?

— На мою думку, активну роль тут відіграв Олександр Волков, який був у Верховній Раді... А якщо й не був...

— Ні, його ще не було в парламенті. Народним депутатом його обрали пізніше.

— В усякому разі він був помічником глави держави. Але я знаю, що він брав активну участь у тих подіях. І, до речі, він знаходив аргументи, щоб провести лінію, яка була потрібна Леоніду Кучмі.

— Леонід Кравчук тоді казав, що Леонід Кучма його особисто умовив балотуватися на посаду Голови Верховної Ради України.

— Я не був присутній при цій розмові. Мені важко давати якісь коментарі з цього приводу. Але можу додати наступне. Якщо прочитати виступи одного і другого, то в них можна побачити певну специфіку. І при цьому вони демонструють зразки взаємин між державними діячами та політиками, які, незважаючи на всі розходження, залишаються людьми.

— Наступний крок. Обрання Головою Верховної Ради Олександра Ткаченка. Український дім. «Оксамитова революція». Хто це все ініціював?

— Завершилися президентські вибори. Леонід Данилович сказав, що потрібен посол у Москві (це повинна бути людина, яка має авторитет і є його довіреним представником). Свій вибір він зупинив на Білоблоцькому Миколі Петровичу. Його направили до Москви на роботу в посольство й одночасно присвоїли ранг Надзвичайного та Повноважного Посла. Навіть стояло питання про те, щоб він мав статус заступника міністра.

Після цього Леонід Кучма сказав: я не можу не запропонувати тобі очолити адміністрацію. На це я відповів згодою.

Якщо бути відвертим, мабуть, я зрозумів із запізненням, що між посадами першого помічника та глави адміністрації є велика різниця. Глава адміністрації не повинен займатися паперами, а повинен займатися організаційною та кадровою роботою, для того щоб забезпечити реалізацію кадрової політики Президента.

Отож події, які стосувалися Українського дому, «оксамитової революції», певним чином пройшли повз мене. Можливо, тому, що я тільки обійняв посаду.

А потім я втрапив до лікарні — мені зробили операцію. І вранці мені подзвонив Олександр Миколайович Ткаченко і сказав: «Що ж ви робите? Ви робите переворот і відключили в мене вдома весь урядовий зв’язок!» Для мене це була велика новина. Він додав: «У нас же є діти. Нам ще доведеться в житті спілкуватися». Я відповів: уперше від нього чую. І не маю уявлення, що відбувається. Про це я розповідаю відверто (думаю, факт цієї розмови не буде спростовано, а, навпаки, Олександр Миколайович підтвердить).

Після цього я поцікавився, що відбувається. У відповідь мені сказали: тобі туди не потрібно втручатися. Є люди, які цим питанням впритул займаються.

— Звідки витоки цих подій?

— Цілком очевидно, що без доручення глави держави на такі кроки ніхто б не пішов, не ризикнув. Крім того, розрахунок був на те, що Європа сприйме це спокійно: прибрали від влади комуністів — ну й добре.

— Хто був ідеологом обрання Олександра Ткаченка на посаду Голови Верховної Ради України?

— Це була домовленість із Президентом України. У них відбулася зустріч...

— А хто був посередником?

— На мою думку, роль зв’язкового в цій ситуації відігравав Олександр Волков. Хоча вони могли спілкуватися безпосередньо. Характерним для Леоніда Кучми було те, що він сам міг зателефонувати людині, яка стояла на десять щаблів нижче від його посади. Певно, він відчував задоволення, коли людина безпосередньо дізнавалася, що з нею говорить Президент. Тому, можливо, вони домовлялися напряму.

Хочу сказати, що я намагався тоді робити так, щоб було порозуміння Леоніда Кучми з Головою Верховної Ради та Прем’єр-міністром. І запропонував практику «спільних обідів» для того, щоб вони могли обговорювати всі проблеми та знімати між собою якісь непорозуміння, а не виносити їх на публічний розгляд, щоб вони не обмінювалися репліками через засоби масової інформації.

— Коли припинилась ця практика?

— Тоді, коли Олександр Миколайович сказав, що він не перший і не другий. Це був дуже гострий подразник для Леоніда Кучми.

На мою думку, Олександр Миколайович — людина досвідчена, яка пройшла насичене життя. Він намагався Верховну Раду зробити дійсно Верховною Радою. І навіть вивищити її роль. Цілком очевидно, що це не могло сприйматися спокійно.

Для того, щоб більш-менш толерантно розвивалися стосунки, повинна бути вибудована ієрархія не тільки відповідно до Конституції, а й відповідно до того, хто погодиться бути другим чи третім номером.