У селі Білорічиця, що в Прилуцькому районі на Чернігівщині, кілька днів тому, на День Перемоги, біля сільського монумента визволителям молодий хлопчина співав пісню фронтового шофера. Земляки йому за ту пісню особливо аплодували. Й особливо там, де звучали заримовані слова про те, як хвацько той шофер об’їжджав на дорозі вирви та ямки після вибухів. Чому саме ця пісня лягала тут на душу людям? Бо співав той хлопчина, з’ясовується, не про далеке минуле, а про недавнє теперішнє для білорічинців.

Від основної траси вбік до їхнього села — лише якихось два десятки кілометрів. Але що то були за кілометри! Люди не без трагедії та нальоту фантастики про те оповідають. Скажімо, долаючи ту «дорогу життя», особливо в сутінки, не один велосипед там зламано й не один ніс розбито. Якої тільки ненормативної лексики наслухались придорожні верби! Автівки — особлива тема. Хто насмілювався їхати — лишав за собою то шматки спойлерів, а то й цілі секції вихлопних труб. Дійшло до того, що в глибоких ямках на тій дорозі після талої води почала риба нереститися. Водії ніжинських автобусів оголосили бойкот і навідріз відмовились заїжджати в Білорічицю. І все через ту жахливу дорогу.

А що ж тамтешні люди? Сказати, що вони приречено сиділи, відрізані від світу, і в жодні двері не стукали — неправда. Стукали, просили. І багато хто їм обіцяв. Обіцяв не рік і не два. Й особливо ті, кому те за посадами належить. Тільки слова стрясали повітря, лягали на папір і навіть скріплювалися печатками, але в ямках на дорозі лише підростала риба, і нічого не мінялося, аж поки не з’явився випадково чоловік у тих краях, якого і просити дуже не довелося. Йому пожалілись, не вельми сподіваючись, а він узяв і зробив. І був то народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко Олег Ляшко (на знімку). Це він знайшов докази та аргументи саме на користь цього малого шматка дороги, неремонтованого по-людськи ось уже 37 років, відколи, власне, той асфальт і був там покладений. Це він, Ляшко, знайшов рядок у бюджеті та близько 800 тисяч живих гривень, щоби чернігівський «Облавтодор» за місяць, якраз до Дня Перемоги, влаштував людям справжнє свято і на їхній вулиці.

Через те в День Перемоги в Білорічиці Олега Ляшка по-особливому чекали та приймали. А він замість вислуховувати довгі панегірики й слова подяки, підійшов мало не до кожного гурту, погомонів з людьми душевно і просто привніс, казали жінки, приємну ауру, якої тут «давно вже не літало». А до всього ще й тим здивував, що разом з місцевим завклубу став перед сільчанами та заспівав «День Победы». Чим зірвав шалені овації і подивування в кулуарах, де його приземленість і мудру простоту протиставляли непоодиноким зразкам місцевої начальницької пихатості.

Проте все те скоро забулося, бо всіх закликали на солдатську кашу із димком. Каша вийшла на славу. Підкріпившись і користуючись нагодою, люди заговорили про своє. От би до церкви газ провести! А літня жінка просила депутата, щоб той допоміг стару велетенську липу спиляти, бо, мовляв, ні від кого не дочекає помочі. Всі ті дивовижні прохання й накази виборців Олег Ляшко терпляче вислуховував, а його помічниця — скрупульозно занотовувала до записника. А я собі думав про те, що скільки в нас десятків тисяч таких сіл з їхніми липами, де Олег Ляшко або хоча б трохи схожий на нього ніколи не побуває, а тим людям у селі так треба, щоб їх хоча б уміли вислухати. А ще, до чого тут і звідкіля воно взялось, це поєднання — липи й депутати?! І чи скоро прийде той день, коли український парламент просто по-законодавчому творитиме, а липи просто цвістимуть?!