«И самый страшный час в бою — час ожидания атаки!»

Торік Президент України удостоїв Володимира Володимировича найвищої нагороди Батьківщини — звання «Герой України». Церемонія нагородження пройшла скромно і майже непомітно, у стінах його рідної юридичної академії, яку він колись, серед інших студентів, відбудовував з руїн. Мені здається, що це була найсправедливіша нагорода. Нагорода, що шукала свого героя більш як шістдесят років.

— Мене призвали в армію в січні 1943 року, коли мені було всього 17 років, — почав розмову Володимир Володимирович. — В тім же січні 43-го став курсантом Вінницького піхотного училища, що перебувало в евакуації. А вже 23 лютого склав військову присягу. Проте стати випускником офіцерського училища не пощастило. У червні в сержантському званні був відправлений на Північно-Західний фронт.

— Пам’ятаєте свій перший бій?

— Ще б пак! 10 червня мені сповнилося 18. А за три дні до цього, 7 червня, я одержав подарунок до свого повноліття: піднявся перший раз в атаку, побачив своїми очима, відчув на своїй шкурі, що це таке — піхотна атака.

— І що таке піхотна атака?

— Що таке атака?.. Це коли після короткого бою третини твоїх товаришів нема в живих, решта поранені, і лише деякі або вривалися у ворожі траншеї, або ледь добігали до своїх під перехресним вогнем. Я ходив в атаки 28 разів, чотири з них закінчувалися рукопашним боєм. До атаки не можна звикнути. Найлегша з них — перша, тому що не знаєш, що це таке. Всі інші — це мороз по шкірі, криваве місиво, це словами не передати. Північно-Західний фронт — болотиста місцевість, в окопах води по коліна. Однак потрібно знайти в собі сили встати з цієї багнюки і під свистом куль рвонути в бруді, в кромішнім пеклі крику поранених, посічених на клапті товаришів, назустріч автоматному, кулеметному, мінометному вогню, коли тобі тільки вісімнадцять, коли все життя попереду, але найближче німецькі траншеї, з яких тебе поливають свинцем. І твоє завдання — добратися до цієї лінії ворожої оборони, впасти на голову ворогові й там уже діяти за обстановкою. Якщо тебе, звичайно, до того не вб’ють. Це завжди, як сказав поет Семен Гудзенко, «когда на смерть идут — поют, а перед этим можно плакать, и самый страшный час в бою — час ожидания атаки».

— Володимире Володимировичу, але ви не тільки майже три десятки разів ходили в атаку, ви, як комсорг батальйону, мали першим стати на повний зріст на бруствер окопа і підняти за собою товаришів.

— Починаючи з лютого 1944 року це була моя тяжка робота. Я вже був молодшим лейтенантом. Звання одержав за хоробрість у боях вже в 150-ій стрілецькій дивізії. Тій самій, яка відзначилася в Берлінській операції. Я її ветеран з першого дня створення і до мого останнього тяжкого поранення.

— А бували випадки, щоб вам, молодому хлопцеві, не підкорилися? Ну, скажімо, хтось замість атаки відсиджувався у відносно безпечному окопчику?

— Ні, такого не пригадую. Солдати заздалегідь саперною лопаткою підправляли сходинки, щоб нога не зісковзнула, щоб на першу команду рвонути в бій.

— Що рухало людьми? Страх перед командиром, відчай, бажання, щоб усе це чим швидше закінчилося?

— Військова дисципліна і солдатський обов’язок. Бажання швидше зустрітися з ворогом і вбити його. Ми були так виховані. Ми дуже хотіли визволити свою Батьківщину.

— Кажуть, солдатам перед атакою завжди видавали горілку або спирт — так би мовити, для хоробрості...

— Це неправда. Я ніколи не бачив, щоб в атаку ходили п’яними. Спиртне видавали солдатам тільки взимку, коли в окопах було дуже холодно. Ну і, звичайно, після бою. Старшина наливав тим, хто залишився в живих, і за тих, хто не повернувся з бою. Після важкого бою бійцям діставалася не одна, а дві, три, а то й чотири норми. Пом’янути товариша його останніми ста грамами — свята справа.

— Ваше завдання було піднімати в бій тільки молодих солдатів?

— Ні, всіх підряд. У моєму батальйоні молодих хлопців було якраз небагато. В основному люди у віці 30—40 років, були й 50-літні «діди», як ми їх називали.

— І вони беззаперечно виконували накази молодого лейтенанта?

— Ну звісно! Офіцер на війні не прикажчик, він такий само солдат, як і всі. Тільки обов’язків у нього більше і відповідальність лежить на ньому за життя підлеглих.

— У фільмах про війну солдати — такі собі браві хлопці, підтягнуті, всі груди в орденах і медалях...

— Та ні, все було трохи інакше. Правда лише те, що ми вимагали від солдатів постійно підшивати білі комірці й голитися. Це дисциплінувало. Нагороди почали з’являтися тільки під кінець війни. А в основному ми були обірвані, брудні, нас заїдали воші. Раз на два місяці нас відводили недалеко від передової і влаштовували нам лазню. Так називалася помивка гарячою водою просто на снігу. Ми одержували чисту білизну, але обмундирування залишалося те саме, брудне і з вошами.

— Вас командири просували по службі, присвоїли офіцерське звання, «діди» вас слухалися. Як можна заробити авторитет на війні?

— Тільки відвагою в бою, взаємовиручкою, самопожертвою. Нерідко доводилося робити марш-кидки, кілометрів 20—30 за ніч. Амуніція піхотинця — два з половиною пуди, а зі зброєю, боєприпасами — і того більше. Особливо важко було літнім солдатам. От молоді й звалювали весь їхній вантаж на себе. За це молодих завжди поважали.

— Я бачив якось ваше армійське фото. Ви чимось нагадуєте кіношного Шарапова. Які пільги були на війні в окопного офіцера?

— Та ніяких! Хоч ні... Нам видавали не махорку, а тютюн, трохи кращої якості. А з 1944 року — американські сигарети. Але курили ми їх усі разом. В окопі, у траншеї далеко не сховаєшся, та й не поділитися з товаришем пучкою тютюнцю — це розпослідуще діло. А те фото було зроблене в окопі, на партійний квиток.

— Курити навчила теж війна?

— Ні, закурив ще в школі. Коли мені сповнилося 15 років і я приніс похвальну грамоту. Отоді й оголосив батькам: усе, я вже дорослий, куритиму. Татові з мамою нічого не залишалося, як виділяти мені трохи грошей на цигарки. А кинув 12 квітня, коли Юрій Гагарін полетів у космос. У цей день мені, завідувачеві кафедри, вручили ордер на першу в моєму житті невелику квартирку. Ну як тут було не почати нове життя?!

— Війна скалічила життя вашого покоління...

— Але вона нас, тих, хто вижив, зробила й справжніми людьми. Ми не раз дивилися смерті в очі. Ми навчилися перемагати, дорожити життям, дружбою. Тільки у нас в юридичному інституті вчилося шість Героїв Радянського Союзу, а викладало 69 фронтовиків. Тепер залишилося тільки троє. Перед одним з них, професором Колею Страховим, я завжди низько схиляю голову. Тому що вперше я його побачив на вокзалі покаліченого, неходячого, у драній формі, він там заробляв на шматок хліба і чарку горілки тим, що чистив взуття. Умовили його з товаришами вчитися. Сьогодні він доктор, професор, член-кореспондент, лауреат Державної премії.

Розумієте, ми сьорбнули такого, що навіть згадувати страшно. Бої були до того жорстокі, що ми не встигали поховати товаришів. Та й як їх можна було поховати в болоті? Ми настільки звикли до смерті, що часом навіть не звертали на неї уваги. Ось тому, певно, тепер так любимо життя, дорожимо фронтовою дружбою. Адже нам треба жити і за тих хлопців, які залишилися там назавжди...

— Як закінчилася для вас війна?

— Останній бій був на території Латвії. Німці постійно йшли в атаку. З командного складу батальйону, крім мене, нікого. З батальйону в живих — лише 50—60 чоловік. Врятувати могла тільки контратака. В рукопашному бою звалив трьох фашистів, оглянувся, а навпроти — німець з кулеметом. Як зараз бачу його обличчя. А за мить — черга впритул. Коли опритомнів, перше, що зробив, — дотягнувся до пістолета. Але потім усвідомив, що ще живий, що ноги є, виходить, ще можу повоювати — і не став стрілятися.

Витягали мене з поля бою дівчата-санінструктори на возику з собачками. У медсанбаті глянули і відразу ж доповіли командуючому, що комсорг — не жилець. Усе тіло перебите кулеметною чергою. Але той ховати мене передчасно не став, а прислав по мене кукурузника. Загорнули в шинелю, поклали, прив’язавши, на крило літака і скомандували пілотові: «На зліт, у госпіталь!»

— Чому на крилі?

— Тому що ні в якому іншому положенні транспортувати не можна було. В госпіталі лікарі зробили все можливе, але ніхто не сподівався, що паралізований солдат зможе коли-небудь стати на ноги. Проте, як бачите, я зараз непогано ходжу — як для людини, у хребті якої відтоді сидить куля і майже два десятки осколків.

— Якби не те ваше тяжке поранення, може, ви б були серед тих, хто брав Берлін, хто встановлював червоний прапор над рейхстагом...

— Так, адже я був комсоргом саме того батальйону, чиї бійці підняли Прапор Перемоги.

— Останнім часом з’явилося чимало публікацій про те, що і рейхстаг штурмували не ті, і прапор підняли інші бійці. Може, що-небудь проясните, адже ви добре знали цих людей?

— Так, я не раз зустрічався після війни і з командиром полку Зінченком, і з командиром дивізії Шатиловим, які брали участь у битві за Берлін, прославилися взяттям рейхстагу.

— Чи знали ви Єгорова, Кантарію? І чи правда, що Прапор Перемоги їм було доручено підняти над куполом рейхстагу тільки тому, що один був представником російського народу, а другий — грузинського?!

— На війні ми не зустрічалися, вони служили в інших підрозділах. А ідеологічне підґрунтя — все це, мені здається, пусті вигадки. Яка рознарядка? Що можна було зрозуміти в тім пеклі? Хто перший добрався, той і підняв. Хоча, наскільки мені відомо, спочатку червоне полотнище з’явилося над фасадом, а тільки потім уже — над куполом.

Зі слів генерала Шатилова, події розгорталися так. Коли тільки підійшли до рейхстагу, три дивізії готові були піти на штурм і підняти прапор. Його як такого не було, шматки червоної матерії, кожній дивізії — по одному полотнищу. У нашій дивізії Шатилов віддав цей шматок матерії в наш полк, 756-й стрілецький. Чому в 756-й, а не в 469-й чи 684-й? Тому що наш полк зазнав найбільших втрат при взятті Берліна, от командир полку Зінченко викликав двох розвідників, Єгорова і Кантарію, які були поруч з ним, і дав їм шматок тканини. Потім вони знайшли якусь палицю — і так вийшов прапор. Повісили вони його над входом до рейхстагу. Проривалися туди за підтримки нашого старшини Іллі Сьянова.

Коли рейхстаг було взято, усі про цей прапор забули. У червні Сталін наказав провести Парад Перемоги. Було вирішено винести прапор — символ Перемоги. Почали шити оксамитне знамено, золотом оздоблене. Але Жуков сказав: «Ні, винесімо саме той прапор, що був над рейхстагом». Насилу його знайшли, від нього вже хтось відірвав на пам’ять стрічку. Потім її дошили. От він у такому вигляді і висить у Москві, в музеї Радянської Армії, справжній прапор, що майорів над рейхстагом. Цікаво й те, що кожен підрозділ за допомогою своїх штабних художників зафіксував на ньому назву своєї військової частини. У червні прапор з почестями привезли в Москву, але на Парад Перемоги його так і не винесли через його непоказний вигляд.

А перше повідомлення про взяття рейхстагу передала наша радистка Вірочка Клим’юк, вона зараз живе в Дніпропетровську. Кантарію, Єгорова і Сьянова було нагороджено орденами бойового Червоного Прапора. Їхні командири удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Кантарія, до речі, після війни повернувся на Кавказ на шахту, тягав на собі вугілля, там одержав орден Леніна за доблесну працю. А потім хтось спохопився: а де ж ті, хто підняв прапор? вони ж не Герої! І тільки в 1946 році Кантарія, Єгоров, Сьянов і ще два командири батальйону були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

— Коли ви дізналися про Перемогу? В госпіталі?

— Так, у госпіталі. Був салют. А от коли після госпіталю приїхав додому й по радіо передавали репортаж з Параду Перемоги, заплакав. Диктор говорив: «На Красній площі — 756-й стрілецький полк. Його воїни несуть Прапор Перемоги».