Знову звучить заклик: «Припинити наступ на українську мову». Вірна ознака того, що блок імені Юлії Володимирівни зробив фальстарт у позачерговому передвиборному забігу. Далі можна було б і не читати, бо набір штампів у захист «знищуваної генетичної ознаки» вже набив оскому: геноцид «української нації», параноїдальне прагнення російських царів і кремлівських вождів винищити «українську мову», неможливість існування «державної мови» у нестерпних умовах використання кимсь десь «російської», «п’ята колона російського шовінізму» і т. п. Неоригінальний і плач із приводу страждань українських дітей і молоді з одержання освіти державною мовою в будь-якому обраному ними навчальному закладі. Мимоволі згадуєш вікопомні часи, коли бачиш численні обвинувачення-доноси, що мають метою привернути увагу не стільки співгромадян, скільки компетентних органів. Полемізувати з авторами статті безглуздо. Однак деякі думки з приводу самої проблеми хотілося б висловити.

Державні діячі часто стверджують, що мовне питання в Україні піднімається штучно, винятково в популістських цілях в умовах виборчої кампанії. Судячи з появи вищевказаного листа-заяви, у цьому є частка правди. Разом з тим, наполегливе висування в центр передвиборних баталій ситуації з використанням тієї чи іншої мови говорить про те, що проблема реально існує. Більш того, можна стверджувати, що політика держави як мінімум не сприяє її розв’язанню. Отже, необхідно виробляти нові підходи до мовної політики. Вони повинні ґрунтуватися на об’єктивних потребах усього суспільства, а не на бажанні однієї його групи, навіть настільки шанованої, як україномовна інтелігенція.

Зрозуміла її постійна стурбованість ситуацією з використанням рідної мови, що породжує нескінченні заклики до її захисту. Але від кого захищати? Може, не від тих, хто також живе у своїй країні і бажає говорити на своїй рідній мові? А від тих, хто переносить дійсно гострі проблеми «рідної мови» у сферу політичних спекуляцій, що руйнують єдність суспільства. Хто самовіддану, подвижницьку працю з розвитку української мови підмінює більш легким і ефектним пошуком внутрішнього і зовнішнього ворога. Можна погодитися з тими, хто говорить і пише про те, що в Україні спостерігається тотальне незнання української мови. Але не можна погоджуватися з закликами вирішувати цю проблему через боротьбу з російською мовою і російською культурою.

Час припинити закривати очі на об’єктивний факт використання російської мови більш ніж половиною населення України і розуміння її практично всіма громадянами. Саме вона, а не державна мова, на сьогоднішній день реально виконує роль засобу міжнаціонального спілкування. Варто визнати, що за 16 років незалежності співвідношення між україномовним і російськомовним населенням практично не змінилося. Обидві громади, за винятком радикальних елементів, спокійно сприймають двомовність як історично сформовану реальність. Завдання політиків полягає в тому, щоб не ігнорувати чи, тим більше, не намагатися руйнувати її, а використовувати для блага країни і людей, які живуть у ній. Тим більше що доводи з радикальної зміни ситуації на користь української мови шляхом витискання російської, м’яко кажучи, непереконливі.

Довід перший полягає у вимозі суворого дотримання Конституції, що затвердила українську мову як єдину державну. Особливо щиро звучить вона з боку політичних сил, які давно вже знехтували Основний закон, керуючись не його змістом, а деяким містичним духом. Причому право нюхати залишають тільки за собою, заявляючи про намір ігнорувати навіть рішення Конституційного Суду, що суперечать їх смаковим пристрастям. Треба чесно визнати, що Конституція наша приймалася в 1996 році в умовах ультиматуму президента як компроміс між сторонами, що пропонували несумісні за змістом проекти. На очах у нас, при безпрецедентному тиску на депутатів, приймалися поправки до Основного закону, що підсилили суперечливість і неоднозначність багатьох його статей. Потрібна серйозна робота над Конституцією, у тому числі і над її положеннями, заснованими на уявленні про Україну як етнічну державу.

Преамбула Основного закону містить поняття «Український народ — громадяни України всіх національностей». Стаття 11 Конституції дає уявлення про структуру цієї поліетнічної спільності: українська нація, корінні народи, національні меншини. Звідси зрозуміло, до кого постійно звертається Президент України, повторюючи слова «моя нація». Зрозуміло, до українського етносу, проголошуваному нацією, а не до «нової історичної спільності» — Українського народу. У цьому зв’язку цікаве питання про перспективи розвитку цієї спільності. Чи не через асиміляцію в українській нації корінних народів і національних меншин, прийняття як рідних її мови, культури й історії? Не думаю, що в сучасному світі вирішення цієї задачі можливе в рамках демократичного розвитку країни.

Якщо вже ми наполегливо прагнемо в Європу, чи не варто взяти на озброєння інший, прийнятий в демократичних співтовариствах, зміст понять «народ» (people) і «нація» (natіon), як біологічної (кровно-родинної) і політичної спільності відповідно. І виходячи з цього відобразити в Конституції реальну етнічну структуру українського суспільства в такий спосіб: «український народ, корінні народи і національні меншини становлять українську націю». При цьому питання про те, які народи «корінні», а які ні, варто вирішувати виходячи з умов формування нинішньої території української держави і її населення. А до проблеми державності тієї або іншої мови підходити виходячи не з претензій однієї чи другої етнічної групи, а з реальних потреб суспільства. Не можна ж усерйоз сприймати твердження людей, що зараховують себе до інтелігенції, про те, що «націй з двома мовами не існує». Мабуть, вони ніколи не чули про такі нації, як бельгійці і канадці, благополучно представлені в Організації Об’єднаних Націй. Формула «дві мови — одна нація» більше відповідає реальностям сучасного світу, ніж середньовічне гасло «одна держава — одна мова», наполегливе впровадження якого явно не сприяло єдності і процвітанню як першої, так і другої Речі Посполитої.

Довід другий. Існування російської мови є загрозою для існування і розвитку мови української, неминуче веде до її витиснення і навіть зникнення. А як продовжує існувати українська мова і її носії в Америці, Канаді чи Аргентині? Відповідно до логіки авторів звернення українська мова повинна була зникнути вже в Російській імперії, а феномен Т. Шевченка, В. Винниченка, Панаса Мирного, Лесі Українки і десятків інших поетів і письменників є аномалією. Та й у радянський час, «коли українську національну інтелігенцію мордували, розстрілювали, гноїли, залякували, денаціоналізовували, русіфіковували», апріорі не міг розкритися геній П. Тичини, В. Сосюри, О. Довженка, О. Гончара і сотень інших майстрів слова.

Що ж заважає нинішнім чарівникам пера, яким більше не загрожують репресії за прихильність рідній мові, реалізовувати свої здібності? Невже те, що в Донецьку чи в Севастополі люди продовжують думати і говорити не на єдиній державній, а на своїй рідній? Виникає підозра, що творча безплідність нинішньої української творчої інтелігенції викликана тим, що весь її потенціал розтрачується не на створення свого, а на «знищення» чужого. Де вірші і проза, які можна зіставити за ступенем впливу на духовне життя суспільства з творчістю тих, хто творив у часи імперські? Де українські фільми і вистави, що стали подією в культурному житті хоча б нашої країни? Чому українці Роман Віктюк, Богдан Ступка, Володимир Бортко і багато інших здобули світову славу, працюючи не в рідній країні, а за її межами, в іншомовному середовищі? Може, бо рівноправне змагання мов більш сприяє їх розвитку, ніж бій без правил, де одному дозволяється все, а іншому нічого? Мені здається, що порочна сама логіка часів колективізації — біднякам живеться погано, бо існують куркулі. Куркулів ліквідували, але чи стали краще жити бідняки?

Довід третій. Російська мова є іноземною, а тому має стояти в одному ряді з англійською, німецькою чи китайською. Потрібно дуже не любити «Український народ», щоб називати іноземну мову, на якій, на відміну від англійської, думає, бачить сни і кричить у пологовому будинку значна його частина. У нашій країні російська мова така само «іноземна», як іспанська у Мексиці, англійська в Австралії чи Канаді, португальська у Бразилії. І епітет «імперська» не принижує її, бо імперська мова завжди велика і продовжує існувати сторіччями після падіння імперії. Латинь була мовою культурної Європи більше тисячі років після зникнення Римської держави. Мовою туманного Альбіону продовжує говорити населення десятків держав Британської Співдружності націй. У них не здогадалися виганяти її як імперську чи іноземну, не застосували «логіку» окремих наших співгромадян, відповідно до якої в Україні усі повинні говорити українською мовою (а в перспективі і «думати»), оскільки, мовляв, у Франції усі говорять французькою мовою. Тоді слід наказати в Бельгії усім говорити бельгійською, у Канаді канадською, у Гондурасі гондурасською.

Наступив час, коли ідеологічні конструкції минулого століття мають поступитися місцем тверезій мовній політиці, що поєднує країну. Держава надалі не повинна розділяти громадян на своїх і чужих, «наших» і «не наших», ставлячись до одних, як любляча мати, а до інших, як неласкава мачуха.

P. S. Свою нетерпимість до інакомислення і небажання уважно читати і думати над думками інших людей частина депутатів-«бютівців» продемонструвала навіть у своєму творі, на який доводиться давати цю одповідь. Ці «майстри пера», як завжди, усе перекрутили на догоду своїм особистим, нічим не обґрунтованим, амбіціям. Автори заявили про те, що вимагають зняти законопроекти від Партії регіонів, у т. ч. «...дев’ять законопроектів від члена фракції Партії регіонів В. Колесниченка, якими він усупереч Конституції пропонує надати російській мові статус офіційної у всіх сферах громадського життя». По-перше. Мною внесено 23 законопроекти в області захисту прав регіональних мов і врегулювання порядку використання російської мови. По-друге. У жодному з запропонованих мною законопроектів немає і натяку на надання російській мові статусу офіційної, бо рішенням Конституційного Суду України від грудня 1999 року така можливість була виключена в принципі. Я думаю, що такі навмисні перекручування суті питання в черговий раз характеризують сутність збанкрутілої політики войовничого націоналізму, неповаги до народу України і спроб його обдурення, а також ігнорування елементарних норм демократії.