Люди у віддалених поліських селах, потерпаючи від радіаційного лиха та соціальних негараздів, продовжують жити у звичному ритмі. Нарікають рідко. Народжують дітей, засівають поля, тішаться дрібними радощами... «Якби не радіаційна біда, — кажуть у Великих Озерах Дубровицького району, — ми були б щасливі. Земля у нас чудова...» Наперекір усьому цвітуть там сади, різко контрастуючи із мертвими забитими віконницями пусток, щебечуть птахи... От тільки лелеки, непокояться люди, чомусь уже кілька років обминають Великі Озера. Самотні лелечі гнізда тривожним смутком нагадують про нестерпний біль, якого після 26 квітня 1986 року зазнала прекрасна поліська земля...

Останній мешканець Закопані

...До найближчого населеного пункту — села Великі Озера Дубровицького району — п’ятнадцять кілометрів, до дороги — чотири. Трохи заболочена місцевість не привабила б сюди, якби на те була пора, ані ягідників, ані грибників. «Чи, бува, не заблукали?..» — подумалось. А шукали посеред неозорого поліського лісу не випадкового перехожого, а колись людне поселення. Дороги до нього немає, а лісова стежина поміж гущавини ледь вгадується...

Аж раптом крізь сосни блиснула галявина, хата, оддалік — друга, третя... Дерев’яні, добротні, просторі... На обійстях багато господарських будівель, поруч — великі сади. Такі собі багаті хутірські господи початку ХХ століття. Час тут ніби зупинився. Попри те, що хати роками не знали хазяйських рук, а лише обійми стихій, ще й тепер помітно, що зводилося все те на совість, для дітей і онуків...

Не знали люди, що чорнобильська біда вирве їхніх нащадків звідси з корінням. Адже ця територія постраждала від аварії на ЧАЕС найбільше на Рівненщині, була віднесена до другої зони радіоактивного забруднення, тобто обов’язкового відселення. Нині на колись людному хуторі Закопань, який був, радше, схожий на село, і, найімовірніше, з часом таки одержав би цей статус, лише одна жива душа — 90-річний Микола Жалко...

— Ой-ой, та що ж привело вас сюди, людоньки? — здивувався дідусь, вийшовши на поріг своєї просторої і міцної, але небіленої, як це заведено на Поліссі, хати. А дізнавшись, що цікавить минуле цієї благодатної землі та його самотнє сьогодення, скрушно похитав головою — не через себе, а через землю, котра настільки люба, як і знедолена.

Власне, саме через цю любов до рідного краю, яка в поліських людей особливо сильна, Микола Жалко і не покинув осиротілого хутора. Не може змусити його до цього ані чорнобильське лихо, ані інші негаразди. Увесь вік він прожив тут без світла, без телефонного зв’язку. Про інші блага цивілізації, зрозуміло, й узагалі годі й говорити. Єдиний зв’язок діда Миколи із зовнішнім світом — радіо. Якимсь чудом воно ще там працює. А ще — раз на три тижні приїжджає до нього хтось із рідних із Великих Озер. Привозять їжу, газети.

— Як же можете самоту таку терпіти?

— Мушу. Я ніде більше не зміг би жити, крім цього хутора. Тут і народився, звікував, виростив чотирьох дітей. Маю, до речі, тепер і вісім онуків та вісім правнуків. Та й праці скільки у це вклав (огортає поглядом обійстя. — Авт.). Колись був господар о-го-го. Дев’ять гектарів землі мав.

— Тепер, певно, нездужаєте працювати?

— Руки ще міцні. А от ноги — підводять. Та, дякувати Богові, даю ще собі раду — і в хаті натоплю, і їсти зварю. А два роки тому ще й корівчину тримав. Але ж, на біду, втекла до лісу. Хоч як шукав, марно...

Одна розрада нині для нього, зізнався дідусь Микола, — цигарка. А ще — спогади, які чіпляються за кожне довколишнє деревце, криницю, кліть, змайстровані колись власноруч старі ночви, ступу, скриню, діжки для зерна... Все те колись скроплено потом працьовитого поліщука.

Єдина школярка на хутір

Так само малолюдно, як і на хуторі Закопань, і в селі Різки Великоозерянської сільської ради. Розміщене воно теж за чотири кілометри від дороги, але з протилежного боку від прихистку діда Миколи. До 26 квітня 1986 року тут мешкало кілька сотень людей.

Були в селі початкова школа, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, жваво їздили до Різок автобуси. Тепер лишилися в Різках всього дві сім’ї: батько і син Барановські та родина Колядичів, у яких є ще й неповнолітня дитина.

— Як добирається до школи донька?

— Підводою або пішки ведемо кілька кілометрів лісом до дороги, а там — їде автобусом до Великих Озер, — розповідає мама Олена. — А переважно мешкає в цьому селі у родичів.

Виживає родина Колядичів з підсобного господарства — якусь картоплину на піску вирощує, з лісу припасає гриби, ягоди, а також із заробітків у світах. Від держави одержують лише 223 гривні допомоги. Так звані «гробові», які виплачуються дитині, становлять 3 грн. 34 коп. на місяць. Немов на глум. Зрештою, таке матеріальне забезпечення, як у родини Колядичів у майже вимерлому селі посеред лісу, є типовим і для переважної частини родин, що мешкають і в людніших населених пунктах Великоозерянської сільської ради, — це Великі Озера, Шахи та Великий Черемель. Наприкінці 1980-х ці села та ще Будимля сусідньої Перебродівської сільської ради, як мовилося, єдині в області одержали статус другої зони радіоактивного забруднення, тобто обов’язкового відселення.

— До того часу, — розповідає Великоозерянський сільський голова Михайло Рябий, — у населених пунктах нашої ради проживали майже три тисячі осіб. Нині — 1095, а ще п’ять років тому було 1200. Люди вже давно не виїжджають. Фактично й можливості для цього держава більше не гарантує. Причина зменшення населення — перевага смертності над народжуваністю...

Чимало людей звідти, відважившись виїхати на «чисті» території, з часом повернулися назад у Великі Озера. Рік тому зробив це Василь Костюкевич, трохи раніше — Єва Хоткевич, а до того — ще багато хто з великоозерян. Не прижилися на чужині...

Зняли тавро «мертвої» зони

Статус другої зони радіаційного забруднення свого часу фактично поставив хрест на будь-якому розвитку відповідних територій. Законом заборонялося вкладати кошти в будівництво в цих селах, реконструкцію установ соціальної сфери, ремонт доріг. Відтак школи, ФАПи, заклади культури поступово руйнувалися. Люди власними силами, як могли, все те латали. Але ж хіба подужати їм те самотужки? Одне слово, держава не змогла виселити великоозерян із зони, водночас — і жити там не давала, майже повністю відмежувавшись від їхньої біди...

— Тоді наші люди зібралися на схід села і поставили вимогу про переведення територій, де живуть, до третьої зони радіаційного забруднення. Тобто, вже не обов’язкового відселення, а гарантованого добровільного, — пригадує Михайло Рябий. — Таке рішення спершу прийняла сільська рада, потім — районна, обласна, а в лютому 2004 року відповідний закон ухвалила Верховна Рада України. Ми раділи. Адже це означало, що держава вже вкладатиме кошти в наші села, що з них знято тавро «мертвої зони».

Згідно зі згаданим законом Кабінет Міністрів України мав передбачити видатки на реабілітацію відповідних територій, розвиток їх соціальної сфери вже під час розробки держбюджету-2005. Та, як з’ясувалося, раділи люди передчасно: держава так і не повернулася до них обличчям. А в обнадіяних Великих Озерах навіть склали й перелік найболючіших проблем, на вирішення яких сподівалися одержати кошти. Вклалися в 21 мільйон гривень. Зважаючи на те, що десятиліттями в ці села не спрямовувалися фінансові ресурси, ця сума є значною лише на перший погляд. Просять великоозерянці мінімум: забезпечити нормальні умови для навчання дітей, медичного обслуговування тощо. Мріяли, що зможуть реконструювати меліоративну систему (через те, що вона вийшла з ладу, їхні поля незабаром перетворяться на болото), полагодити установи культури (бо ж і молодь у селах ще є), реконструювати лікарню, збудувати водозабірні свердловини, млин тощо. З-поміж іншого конче необхідно замінити шкільний дах у Великих Озерах.

— Інші ремонтні роботи, — каже директор школи Марія Харкевич, — вдається виконувати з допомогою батьків та благодійників. Чимало допоміг нам, зокрема, уродженець села Сергій Приступа, котрий нині є власником кількох суден промислового флоту в Японії. Живучи далеко, про рідне село він не забуває, хоча й родичів тут не має. Придбали за кошти, які він дав, музичне обладнання, гарно облаштували класи. А замінити дах нам не під силу. Болить і те, що пусткою стоїть поруч приміщення школи-інтернату. Там вийшла з ладу опалювальна система. А діти із навколишніх сіл тим часом змушені жити або в школі-інтернаті аж у Володимирецькому районі, або ж пішки за п’ять кілометрів добиратися до Великих Озер.

Усе, що спромоглася держава зробити за ці роки для знедолених великоозерян, — виділити дещицю на реконструкцію школи в селі Шахи, а також кошти для виготовлення проектно-кошторисної документації для проведення відповідних робіт у лікарській амбулаторії та школі у Великих Озерах. Поза цим, як і раніше, фінансувалася ще трохи реабілітація земель — перезалуження, вапнування тощо... До речі, всі ці землі сільська рада взяла на свій баланс і роздає людям стільки, скільки забажають. Ото й уся обіцяна допомога від держави.

Сільська рада одне за одним надсилає звернення до керівництва України з проханням виконати дані колись обіцянки. «Порушувалася ця проблема, — розповів голова Дубровицької райдержадміністрації Леонід Стрибулевич, — і на нещодавній зустрічі голів райдержадміністрацій з усієї держави з Президентом. Пропонувалося, щоб видатки на фінансування великоозерянських проблем були передбачені під час перегляду держбюджету-2007».

За потугами великоозерян врятувати своє село ревно стежать і мешканці сусідньої Будимлі, яка тепер єдина в області належить до другої зони радіаційного забруднення. Бачать, як важко долати їм стіну чиновницької байдужості. То й поки що утримуються і собі піти шляхом мешканців Великих Озер. Хоча і їм дуже хочеться жити на хай і обпаленій Чорнобилем, але рідній землі...

Фото Світлани ТУБІНОЇ.