Уже сама назва Кам’янсько-Дніпровського району в пересічних запоріжців викликає цілу гаму почуттів: від щирого захоплення незвичайною працьовитістю тутешнього населення до іронічного співчуття мученикам «балаганів», як зневажливо називають теплиці. Територія й справді має специфіку, що вимішувалася століттями. Важко сказати, який вплив нині справляють на менталітет його жителів залишки городища царських скіфів, знайдені поблизу райцентру, але те, що це благословенна земля, принадами якої гріх не скористатися, відомо ще з козацьких часів. Саме тут, у зоні дніпровських плавнів, як на півдні Запорізької області, так і на Херсонщині, здавна процвітало овочівництво, а смак кам’янських помідорів та огірків легко розпізнавали колись на просторах Радянського Союзу.

Давалася слава місцевому люду не тільки потом і мозолями, але й поневіряннями. Через великі трудові затрати овочівництво не любили ні в колгоспах, ні в радгоспах, тому ця галузь там ніколи високорентабельною не була, зате в приватному секторі вона, при великому старанні, давала значні прибутки. Але ж успіхи індивідуальних товаровиробників суперечили офіційному курсові на тотальне усуспільнення виробництва, за що їх дуже не любила соціалістична держава і як могла боролася з приватно-власницькими інстинктами. Мало того, що люди, котрі до півночі горбилися на власних ділянках, вдень десь працювали, щоб їх не записали в дармоїди, влада ще й усіляко знущалася з них: прагнення заробити побільше грошей висміювалося, а щоб мрія про них не здавалася такою солодкою, заборонялося мати теплиці висотою понад 70 сантиметрів і торгувати овочами на ринках за межами району.

Та й тепер кам’янці продовжують з недовірою ставитися до влади, хоча саме вона подбала про їхнє процвітання. Звичайно ж, мова йде не про відміну всіляких заборон — вони відпали, як грязюка від колеса, ще на початку довгого шляху реформування економіки. Значно важче було створити сприятливі умови для розвитку головної галузі території, а саме це покладено в основу діяльності районної ради та райдержадміністрації після здобуття Україною незалежності. У дев’яностих роках тут газифікували всі села, практично до кожного двору підвели технічну воду, створили торговельну мережу, де продається все необхідне для ведення тепличного господарства. Тому, незважаючи на те, що радгоспи давно розпалися, загальні обсяги виробництва овочів, особливо ранніх, продовжують зростати. У домашніх умовах кам’янці вирощують високоштамбові помідори голландських селекцій, огірки та іншу городину за індустріальними технологіями і з кожного квадратного метра теплиць збирають їх у 4—5 разів більше, ніж у недалекому минулому.

Якщо раніше державна статистика відстежувала кожен кілограм сільськогосподарської продукції, виробленої в громадському та приватному секторах, то тепер такого прискіпливого обліку не ведеться. Ні до чого він, якщо в бюджет надходять кошти не від товарообігу, а від символічного земельного податку. Але ж економічний потенціал території потрібно знати, і прикидки на око засвідчують, що середньорічний валовий збір товарної городини тут становить не менше 130 тисяч тонн залежно від кон’юнктури ринку. Але це далеко не межа.

Для переважної більшості жителів Кам’янсько-Дніпровського району вирощування овочів є основним видом добування засобів до існування, адже із 23500 чоловік працездатного населення постійну роботу мають усього лише чотири тисячі. Звідси — проблеми з наповненням бюджету. Та є ще одна, куди важливіша. Стихійне виробництво надзвичайно вразливе, бо не має стабільних ринків для збуту продукції. Це розуміє влада, для якої проблема трудової зайнятості населення є чи найболючішою, однак наростаючої загрози з боку конкурентів не хоче усвідомлювати територіальна громада, котру роз’єднують суперечливі приватні інтереси дрібних товаровиробників.

— Не знаю, як і назвати таку пасивність: чи феноменом, чи нашою спільною бідою, — каже голова районної ради Олександр Дорошенко. -Ми прагнемо згуртувати людей в асоціації товаровиробників, котрі б проводили єдину маркетингову політику і співпрацювали з крупними оптовими покупцями на внутрішньому і зовнішньому ринках. Проте як тільки доходить до діла, виникають якісь непорозуміння — наприклад, підозра щодо лобіювання чиїхось комерційних інтересів або небажання «ходити під кимсь» чи працювати на когось. Звичайно ж, це нерозуміння того, що вітчизняні ринки потрібно захищати від навали імпортної продукції, а зарубіжні — завойовувати. Заради стабільності економічного розвитку необхідно йти на компроміси й чимось жертвувати. Щоб працювати з постійними оптовими покупцями, доведеться і ціною поступатися, і чітко виконувати договірні умови, що нині багатьом не подобається. Та й, будемо відверті, поки що кам’янцям щастить і вони без особливих проблем швидко спродуються біля автотраси, куди приїжджають хури з Сумської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей. Але ж може статися так, що завтра ці хури хтось по дорозі перехопить, і тоді що робити?

Уже не перший рік на Запоріжжі говорять про налагодження тісних економічних зв’язків з Російською Федерацією та відновлення втрачених ринків збуту сільськогосподарської продукції. Однак далі демонстрації намірів ця справа не посувається, хоча росіяни ще пам’ятають смак кам’янських помідорів та мелітопольських черешень. І винні в тому не стільки політики, скільки ми самі. Не раз бувало, приїдуть у Кам’янку-Дніпровську москвичі, поп’ють горілки, подивляться, а тоді й питають: «То з ким же будемо домовлятися про поставки десятків тисяч тонн продукції, невже з оцим базаром?» Та й не голодні вони, щоб гнати хури за тридев’ять земель, якщо московські ринки переповнені від оптових поставок першокласних овочів з Краснодара й Астрахані, Азербайджану, Туреччини й Ізраїлю. Тільки до нас це ще ніяк не доходить. Тому й пишаємося своєю надзвичайною мудрістю та працьовитістю. І з насолодою слухаємо легенди про те, як колись наші прадіди годували Європу, а батьки — мало не весь Радянський Союз, хоча самі вже давно наминаємо дешеву американську курятину та польську свинину.

Запорізька область.

Фото автора.