Там судьбы жестокий произвол,

Бой неравный с фронтовым отходом.

В тыл врага пошел Сафронов Федор,

Храбрый, боевой наш брат пошел...

Ці рядки білоруський поет-фронтовик Микола Теличко написав про херсонця, ветерана Великої Вітчизняної війни Федора Феопонтовича Сафронова (на знімку).

— Війна застала мене 16-літнім хлопчиною в Москві. Сонячного червневого дня я йшов у магазин, і по репродуктору на вулиці оголосили про напад ворога. Прийшовши додому, я розповів матері, вона розплакалася. Батько пішов на фронт у перші дні, а я працював на заводі Міхельсона, верстатником. Як тільки сповнилося 18 років, у травні 43-го, пішов до військ-комату: «Хочу на фронт!» Та коли військком почув, з якого я заводу, не став навіть розмовляти: «Йди працюй, а то мені самому попаде». Але я наполягав на своєму: все одно втечу! І таки вмовив суворого полковника.

Начальник цеху, якому я показав повістку, відразу її порвав: «Іди працюй, а то в тюрмі сидітимеш!»

Однак я був настирливий і незабаром став курсантом Тульського кулеметного училища. А через три місяці вийшов з нього сержантом. Через рік я вже був командиром мінометного взводу.

Перший бій, моє бойове хрещення, відбувся на І Прибалтійському фронті, в операції «Багратіон». Ворог чинив запеклий опір, тоді загинуло багато моїх товаришів, але нам удалося відвоювати ріку Німан. Після цього мене підвищили в званні. На фронті ж як було? Повоюєш, залишишся живий і одержуєш чергове звання.

Йшли далі, на Німеччину. В одному бою ворог відрізав нас від техніки, гармат. Командир питає: хто піде? Оглянувся я на інших офіцерів — той жонатий, у цього сім’я. І вийшов наперед: давайте я, усе одно холостяк. Ось тут бойовий друг, білорус Коля Теличко, і написав того вірша.

...Багато було боїв, багато було перемог, багато поразок, а найгіркіше — багато втрат. Але я був везучий, мабуть. Після одного з боїв командир зняв із себе орден, щоб нагородити мене. «Не візьму, — сказав я, — казатимуть потім, що з когось зняв і собі начепив».

Перемогу зустрів у Польщі. Ми йшли на Берлін, але нас розвернули. Коли прийшла звістка про капітуляцію, ми раділи, обнімалися, випили по сто грам, стріляли в повітря. А наступного дня оголосили: тривога, ворог поруч! Останній бій був не такий страшний, як бувало нерідко, але вже ніхто не хотів умирати, усі хотіли додому.

До Херсона потрапив аж у грудні 45-го. Спочатку в Цюрупинськ, у Збур’ївку. Прибули ми вночі, холоднеча надворі. Хлопці пішли на поле пошукати, чим би зігрітися. Нарили багато коріння, сухого, гарного для багаття. Грілися й усе дивувалися: чому місцеві жителі досі не використали його для опалення? А наступного дня командир вишикував нас, і голова місцевого колгоспу пояснив нам, що це за дрова і скільки ми знищили виноградних плантацій.

Що найбільше запам’яталося? Війна — це тяжка робота без дотримання правил техніки безпеки...