19-річна Олена Варшавська та 24-річний Степан Хапікало, які покояться в центрі Таллінна, — з Полтавщини
Події в естонській столиці у зв’язку з перенесенням пам’ятника Воїну-визволителю на військове кладовище, а згодом і останків 12 похованих там радянських вояків викликали осуд у суспільстві. Втім, лише Росія заявила офіційний протест проти демонтажу пам’ятника та ще й у найбільш неприйнятний для цього час — напередодні 62-ї річниці Перемоги над фашизмом.

Офіційна Україна промовчала, а наші політики здебільшого обійшлися дискусіями, зокрема в телепередачі «Свобода слова». Деякі з них ще й звинуватили нашого північного сусіда в подвійних стандартах, мовляв, у Росії теж демонтують пам’ятники без згоди родичів полеглих, котрі під ними покояться. Хоч як дивно, чомусь про похованих у Таллінні українські політики говорили лише як про полеглих радянських вояків — так, ніби вони не мають національності. До речі, Посольство України в Естонії теж чомусь не поцікавилося, чи є українці серед похованих у центрі Таллінна...

Уповноважена Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова провела власне розслідування. З’ясувалося, що серед 12 похованих радянських солдатів у центрі Таллінна — двоє українців. Це — старшина медичної служби 19-річна Олена Михайлівна Варшавська та гвардії старший сержант 24-річний Степан Іларіонович Хапікало. Обоє з Полтавщини: Олена з Михайлівки Диканьського району, а Степан з Ново-Полтави Новосанжарського району. Це й про них прем’єр-міністр Естонії після демонтажу пам’ятника заявив, що під ним поховані п’яні радянські солдати, котрі потрапили під власний танк.

Ніна Карпачова попросила МЗС України доручити Посольству України в Естонії провести моніторинг дій естонських властей на відповідність їх нормам міжнародного гуманітарного права та встановити, чи порушувала естонська сторона перед Україною питання про повернення на Батьківщину останків українських вояків у п’ятирічний термін, як передбачено відповідними угодами.

Чому — що живих, що мертвих, героїв, чи тих, хто виконував клятву, обов’язок, або просто потрапив у складну ситуацію, не захищає наша влада? Чому політики, навчившись говорити слова про довічну пам’ять та вдячність полеглим у боях за рідну землю, свободу та людську гідність, не бачать за ними однієї конкретної Олени Варшавської чи одного Степана Хапікала? Навіть тоді, коли цю пам’ять паплюжать. Не має значення, де — вдома чи в іншій державі. Допоки наші керманичі, але передовсім ми самі залишатимемося сліпими й глухими? Невже такі впевнені, що подібне не станеться з нами?