Олександр ТкаЧенко: «Той заколот — чорна пляма в історії України»

«Канівська четвірка» мала бути «трійкою»

— Отже, тертя з Леонідом Кучмою розпочалися тільки під час передвиборної кампанії 1999 року. Це сталося, коли виникла «канівська четвірка»?

— Так.

— А кому спало на думку її створити?

— Мені. Але спочатку йшлося не про четвірку, а трійку. Я пам’ятаю, як повертався із зустрічей у Кіровоградській області, і думав: треба вигадати щось незвичайне. Наприклад, провести якусь політичну акцію, яка привернула б увагу українського народу. І не до особистості Ткаченка, а до групи політиків, яким український народ повірив би. Бо до Кучми вже зароджувалася недовіра і висувалися серйозні претензії. Люди бачили, що він більше переймається особистими справами, особливо питаннями приватизації. Бачили, що Кучма, розваливши оборонний комплекс, взявся за АПК. А це — продовольча безпека України. Саме Кучма підписав незаконний указ про розпуск колгоспів і радгоспів. Саме він і його сателіти, такі, як Медведчук, незаконно прийняли Земельний кодекс. Прийняли не в сесійному залі, а в кабінеті одного із заступників Голови Верховної Ради. Ті люди не розуміли, що, розвалюючи великотоварне виробництво, вони розвалюють економіку країни. Та продукцію, яку виробляє і переробляє агропромисловий комплекс, становила 70—75 відсотків обігу в торгівлі України. Але, як я вже казав, Кучма цього не хотів розуміти. І його головна помилка була в тому, що не підібрав людей, які б усім цим займалися. А часта зміна Кабінету Міністрів вела до розбалансування економіки України...

А щодо «канівської четвірки»... Мені спало на думку об’єднати три політичні партії: Селянську, Соціалістичну і Комуністичну. Ми думали ще про «Громаду», але вирішили: це несерйозна політична сила, тоді це була кабінетна партія. Я був переконаний, коли Симоненко, Мороз і Ткаченко об’єднаються, ми в першому турі виграємо. А потрібно було вигравати саме в першому турі. Бо Кучма, будучи при владі, зробить все, щоб перемогти в другому турі. Тому я, повернувшись з Кіровограда, підготував разом із Олександром Морозом і Петром Симоненком звернення до українського народу трьох політичних сил, щоб нас підтримали на виборах і одного з нас обрали Президентом України.

— І хто це мав бути?

— Я мав на увазі себе. Не тому що Мороз чи Симоненко не могли бути президентом. Могли. І той, і той, безперечно, гідні. Але найбільший досвід управління державою мав я. За радянської влади виріс до першого заступника Голови Ради Міністрів. І за нової влади пройшов від рядового депутата Верховної Ради спочатку до першого заступника, а потім до Голови Верховної Ради. І порівнюючи свої можливості (в той час і за тієї політичної системи) я вирішив, що міг би найбільш кваліфіковано розпорядитися долею українського народу. А щодо інших учасників трійки, планувалося, що один стане Головою Верховної Ради, а другий —Прем’єр-міністром.

— Хто саме — Головою, а хто — прем’єром?

— Нічого конкретного я не міг пропонувати. Але сказав, що один з них буде на цій посаді, другий — на іншій. А хто на якій — це вже життя покаже. І якщо вони мене підтримають, гарантую на сто відсотків, що дотримаюся обіцянки.

— А як бачили розстановку сил Мороз і Симоненко?

— Ми провели переговори. Вони спочатку погодилися, а потім — ні. Першими передумали комуністи. Вони вважали себе самодостатньою політичною силою, яка може боротися за посаду Президента самостійно. Так зробили і соціалісти. Я думаю, що ми тоді мали всі можливості виграти президентські вибори. На жаль, цього не сталося.

— А коли ви вирішили залучити Євгена Марчука?

— Коли відмовився Петро Миколайович і Компартія, ми залишилися з Олександром Морозом. Тоді Мороз запропонував запросити Марчука. А коли ми вже приїхали на Чернечу гору, щоб там підписати свого роду клятву на вірність народу, до нас приєднався ще один з кандидатів Володимир Олійник (він тоді був головою Черкас і балотувався в Президенти)... Четвірка вийшла вже на Чернечій горі.

Мене вразило, що Президент не знайшов сміливості зі мною зустрітися

— Мабуть, під час президентської кампанії уже розроблявся сценарій «оксамитової революції». Ви знали, що Президент збирається ставити ультиматум парламенту?

— Думаю, якби такі плани були, до мене чутки дійшли б. Бо я теж був поінформований відповідними органами. Я вважаю, що той заколот не Кучма вигадав, а його оточення, в тому числі Віктор Ющенко. Він тоді був прем’єром. Безпосередню участь у цьому брали Віктор Медведчук і нинішній міністр з питань регіональної політики Володимир Яцуба (тоді він був міністром Кабінету Міністрів). Усі документи готувалися в Кабінеті Міністрів. І вони прекрасно розуміли, що Верховна Рада не прийме рішення про моє звільнення, бо для цього не було жодних підстав.

— З вами переговори не проводили щодо цього?

— Жодної розмови не було. Все готувалося підпільно, примітивно: на рівні СБУ, Кабінету Міністрів і адміністрації Президента. Вся підготовча робота велася у Кабінеті Міністрів.

— В одному з інтерв’ю читала, що вам також свого часу пропонували замінити на посаді Голови Верховної Ради Олександра Мороза.

— Ні. Цього хотіли Чорновіл та інші його соратники, Кучма і його оточення. А мені пропонували, щоб я, порушуючи Регламент, провів голосування у Верховній Раді. Але я відповів однозначно: цього не буде, порушувати закони і Конституцію України мене ніхто не примусить.

— Отже, спроби Президента зняти Голову Верховної Ради були й раніше?

— Були, але, як кажуть, через другі руки, не напряму. Він знав, що ніколи не погоджуся. Я не та людина. І ціную порядність Олександра Мороза. Думаю, всі чотири роки він працював добросовісно. І я працював разом з ним. У нас проблем не було. І сьогодні немає.

— Коли відчули, що планується щось серйозне?

— Днів за два-три. Мене вразило одне: моє оточення мовчало. Мені було відомо, що мої помічники теж знали. Перші, хто зрадили, — це керуючий справами Верховної Ради Василь Ткачук і його заступник Микола Супрун... Думаю, багато хто в секретаріаті знав. Коли вони хотіли сфальсифікувати документи, їм потрібна була печатка. А вона — в мене в сейфі. Тоді вирішили виготовити дублікат. Це було пряме порушення Регламенту. Але мене ще не це вразило. Кучма, будучи Президентом, не знайшов сміливості зі мною зустрітися, сісти і поговорити, як нам далі працювати. Справді, я був кандидатом у Президенти і він був. Якщо він переміг, це ж не означає, що ми не могли працювати разом. Я ніколи не думав, що він піде шляхом перевороту в парламенті. І робили це в музеї В. І. Леніна, бо знали, що законно з дотриманням Регламенту зняти мене в стінах Верховної Ради не вдасться. А Голову Верховної Ради згідно з Конституцією обирають лише в стінах парламенту. Для того щоб обрати Голову Верховної Ради на вулиці чи десь в іншому місці, потрібно рішення парламенту більшістю голосів. Навіть коли проводиться інавгурація Президента, згідно з Конституцією, це має відбуватися тільки в стінах парламенту. Для того, щоб провести інавгурацію Кучми в Палаці «Україна», Верховна Рада приймала спеціальне рішення. І це було не обрання, а просто проведення урочистої частини. Тому всі рішення того зборища в музеї Леніна були неконституційні, їх ніхто не мав визнавати. Тим паче що тоді за Івана Плюща проголосувало лише 172 депутати. Він не набрав навіть простої більшості. Голосували руками, підписами. Нібито голосували навіть ті, кого там взагалі не було. Тому я, коли мене і Адама Мартинюка (з посади Першого заступника Голови Верховної Ради) відсторонили, звернувся до Конституційного Суду. А він через півтора-два місяці розглянув це питання і прийняв «соломонове», м’яко кажучи, рішення: з вісімнадцяти чоловік дев’ять проголосувало, що переобрання Голови — правильне, вісім —неправильне і одна людина — утрималась. 50 на 50. Тобто тиску Кучми піддалася тільки половина суддів КС. І тоді прийняли рішення, що розгляд цього питання входить до компетенції не Конституційного Суду, а Господарського. Після цього я сказав, що в Господарському суді за свою посаду судитися не буду.

Повторюю, той заколот — чорна пляма в історії України. Вона залишиться на совісті Кучми і тих, хто його оточував. І сьогодні ви бачите, що відбувається в залі. Парламенту не дають працювати ті самі люди, той саме Рух, Юля Тимошенко (вона була головою бюджетного комітету). Юля теж брала участь у заколоті разом зі своєю депутатською групою. Вона тоді не мене підтримала, а Кучму. А потім минув час, і ці самі люди почали кричати: «Кучму геть!».

— На вашу думку, яка мета стояла за тими січневими подіями?

— Була проста мета: привести до влади в парламенті тих людей, які не пройшли на виборах керівництва Верховної Ради під час спікеріади. Того само Івана Плюща. Адже Плюща фактично Леонід Кучма призначив. Його не обирали і ніхто його серйозно не сприймав, бо всі знали, що Плющ обраний незаконно. Він як Голова був нелегітимний. І якби Господарський суд сьогодні переглянув цю справу, то довелося б скасувати всі закони, які було прийнято під час його головування. Адже їх підписував нелегітимний Голова Верховної Ради.

Гадаю, моя програма не втратила актуальності і сьогодні

— Якщо підсумувати два роки вашого головування, чим ви пишаєтеся і про що шкодуєте?

— Безперечно, справ багато, але я зроблю акцент на декількох з них. По-перше, пишатися мені не потрібно, тому що бути Головою Верховної Ради — це величезна відповідальність перед народом. У своїй роботі я намагався бути самим собою і разом з депутатами виконувати покладені на нас обов’язки. Найголовніше, безперечно, що вдалося знайти взаємозв’язок з радами всіх рівнів. Коли був Головою Верховної Ради, ми створили при парламенті Координаційну раду місцевих рад. Вона збиралася щомісяця. Ми виїжджали на місця. І на засідання виносили різні питання. Зазвичай розглядали ті проблеми, які найдоцільніше розв’язувати в області, де ми збиралися. Засідання тривали два-три дні. Запрошували депутатів сільських рад (яких, до речі, мало хто збирає), районних, міської, обласної. Вирішували, чи варто це питання виносити і законодавчо розглядати у Верховній Раді... Це давало можливість зрозуміти, які питання визрівають у низах. На ті засідання виїжджали голови фракцій, профільних комітетів, народні депутати з регіону. Це був найдемократичніший підхід у широкому спілкуванні з депутатами місцевих рад. І вони відчували, що потрібні, до них прислуховуються, їхні проблеми виносяться на найвищий рівень. Це по-перше.

А по-друге, це давало мені можливість найбільш об’єктивно планувати роботу Верховної Ради, оцінити, що головне, а що другорядне. І, безперечно, визначити пріоритети розвитку держави: продовольча безпека, енергетика і наука. Бо я вважав тоді і сьогодні вважаю, що ця концепція розвитку —абсолютно правильна. Пізніше я з групою товаришів підготував книгу «Феномен України». На мій погляд, до мене і після мене ніхто нічого подібного за ці 15 років не написав. В книзі нема жодного домислу чи вимислу. Все — в документах. А в її основу лягла написана мною концепція програми розвитку держави, з якою я виступав під час передвиборної кампанії. Думаю, що ця програма не втратила актуальності і сьогодні. Я хотів би, щоб нинішнє керівництво осмислило, що Україна — унікальна держава за своєю природою й економічними можливостями.

І третє, що мені вдалося, — це не допустити прийняття закону, щоб земля стала товаром. Ось висить карта. Там чітко визначено, яку площу в нашій країні займають чорноземи. Гляньте: Україна — це тільки 0,4 відсотка суші. І на цю територію припадає 27 % світових запасів чорноземів, 4,75 — корисних копалин... Може така земля бути товаром? Думаю, ніколи. Ось чому фракція Комуністичної партії в парламенті твердо стоїть на позиції, що земля України — це всенародна власність, що і підтверджується 13 і 14 статтями Конституції України.

Якщо відповісти на ваше запитання про що шкодую, скажу коротко і відверто: недолугий переворот в парламенті в 2000 році не дав мені змоги до кінця розкрити можливості удосконалення законотворчої роботи, спрямованої на економічний розвиток України. І особливо — не допустити руйнування агропромислового комплексу і занепаду села як основи буття нашої держави.