Нещодавно у Чернігові встановили невеличкий пам’ятничок на честь чотирьох підпільників, загиблих 22 березня 1942 р. Про це я написав інформацію, яка була надрукована у «Голосі України». Хоча минуло 65 років з часу загибелі антифашистів, залишилися свідки їх страти. Наш читач з Ізмаїла Одеської області Юрій Борисович Шкуратов відгукнувся на повідомлення з Чернігова розлогим листом про пережите, побачене. Йому тоді було 17 років. Якраз напередодні показової страти підпільників Юрія та його товариша Івана Прихно заарештував на вулиці поблизу базару німецький офіцер, оскільки у них не було ніяких документів. Він запідозрив, що це були партизани.

«Нас довго допитували, били до крові, цькували німецькими вівчарками і знову допитували, — пригадує ветеран. — Фашисти вимагали зізнатися у тому, що ми партизани, і допитувалися, де розташований наш партизанський загін. Після допитів нас, заюшених кров’ю, покусаних собаками, кинули до тюрми. Такі допити продовжувались кожного дня. Поліцаї погрожували нас повісити, якщо ми не зізнаємося, де знаходиться штаб загону».

22 березня хлопців разом з іншими ув’язненими вивели з тюрми і повели під посиленою охороною на вулицю Шевченка, де стояли обгорілі чотириповерхові будинки.

«Біля них зібралося чимало людей, — далі пише автор листа. — На двох балконах другого поверху були підвішені чотири петлі. Невдовзі сюди під’їхали дві автомашини, в кузовах яких перебували есесівські кати та чотири цивільні чоловіки зі зв’язаними руками. То були червоні партизани. Всі вони були страчені через повішення. Стояла страшна тиша, і тільки один із партизанів встиг кричати: «Да здравствует коммунист тов...» У нас похололо на душі, бо і нас обіцяли повісити. Але врятував мене та Івана від страти мій батько. Він у березні 1938 року був заарештований сталінськими чекістами як «ворог народу». Того само року його і розстріляли у Чернігові. Але про це мені стало відомо тільки через 62 роки. До того ми отримали брехливу відповідь від генпрокурора СРСР А. Вишинського від 1939 року про те, що батька вислали на «север» на 10 років.

Моя мама протягом декількох днів шукала мене і тільки через тиждень дізналась, що я заарештований німецькою поліцією і мені загрожує страта. Вона пішла до начальника поліції з вищезгаданою відповіддю генпрокурора і сказала, що сталінські чекісти безвинно засудили мого батька, а тепер німецька поліція хоче стратити сина. Німці змінили свої наміри, і мою страту замінили каторжною роботою в кам’яновугільній шахті Рурського басейну».

Про лист з Ізюма я повідомив відомого чернігівського краєзнавця Геральда Кузнецова, який написав книгу про окупований гітлерівцями Чернігів. Його доповнення, сподіваюся, буде цікаве й іншим читачам.

— На страту зігнали примусово людей, які були на базарі, — повідомив він. — Я, хоч і був тоді у місті, але не знав про цю акцію. Про неї розповів мені друг. Побачив повішених лише наступного дня. Вивчаючи пізніше історію чернігівського підпілля, я дізнався, хто був страчений. Серед повішених були начальник відділу кадрів фабрики музичних інструментів Микола Лукич Галанов, комсомолець Андрій Євсеєвич Терейковський, Петро Васильович Сірий і ще один невідомий патріот. Це були люди підпільної групи Галанова, яка, маючи радіоприймач, інформувала населення листівками про ситуацію на фронтах. Вони також збирали зброю, готували для весняного рейду партизанський загін. Андрій Терейковський, до речі, за завданням підпілля пішов працювати у поліцію. Підпільники, потрапивши у німецьку катівню, нікого не видали. Тому загін продовжував діяти.

...А пам’ять про незламність чернігівських патріотів, як бачимо, і досі живе.

На знімку: страта підпільників групи Галанова 22 березня 1942 р.

Фото з книги Геральда Кузнецова.