Бунт олігархів проти відлучення від годівниці —

— Мабуть, це не ті слова — фурор, роззброїв чи щось у цьому сенсі. Але доповідь, справді, справила враження, хоч і тривала лише двадцять хвилин. Глава російської делегації Олександр Дзасохов — донедавна президент Північної Осетії, підійшов до мене і сказав: ви заглянули не в сам процес кризи, а в корінь проблеми, і саме це змусило нас переосмислити суть того, що діється в Україні. Турецький колега прокоментував мою інформацію так: не розітнувши скальпелем тіло, хірург не в змозі допомогти людині, а ви це зробили — з болем за державу, але так, як має робити хірург. Заступник спікера грузинського парламенту Міха Мачаваріані, котрий трохи ніяково почувався після зауваження, що троє грузинських депутатів, зрозуміло, що на замовлення БЮТ і «НУ» (він це визнав), поводилися на квітневій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи під час слухання українського питання не зовсім адекватно ситуації, вислухавши доповідь, підійшов і потиснув руку: «Я тепер тебе розумію. Ми в Грузії нещадно відділяємо і віддаляємо бізнес від влади, а у вас олігархія править бал. У цьому ваша велика помилка». Тож не в фурорі річ, я взагалі не люблю всіляких пошанувань і почестей, а в тому, що, мабуть, удалося справді розкрити механізми, що спричинили конфлікт в українській владі, назвати речі своїми іменами.

Як ми дійшли до життя такого

— Тоді, може, ви поділитеся і з нашими читачами тим поглядом на українську політичну ситуацію, який ви оприлюднили в Бухаресті.

— Охоче. З одним уточненням: я неминуче мушу його розширювати, оскільки виступав напередодні другого президентського указу про дострокові парламентські вибори. Про його підготовку я знав ще до від’їзду до Румунії, однак думалося, що Ющенко не піде на такий дешевий і не дуже розумний трюк, хоча й перший указ був і з політичного, і правового погляду нікчемний, але зараз не про те мова. Важливіше інше — показати, як ми дійшли до життя такого. До того, що Президент посягнув на Конституцію і хоче стати монархом.

— А як?

— З усією відповідальністю кажу: у нас і не конституційна, і не політична криза, і тим паче не парламентська — в класичному розумінні. У нас — криза олігархічна: за владу борються кримінально-олігархічні клани, які внаслідок політреформи 2004 року і виборів 2006 року відлучені від влади, а значить —бюджетної годівниці, і ось тепер вони збунтувалися, вимагають від своїх лідерів — Ющенка і Тимошенко — сатисфакції за вкладені у вибори гроші. Давай усе, як було, і ще більше.

— Але ж люди цього не розуміють. Їм забивають баки одним, як це робив Ющенко на мітингу опозиції 28 квітня, повторюючи раз у раз: є криза українського парламенту. Його аргументація була примітивна і доволі недолуга, але оплески йому вдавалося зривати.

— Про Президента потім, він у цій ситуації фігура і потішна, і трагічна водночас, хоча з усіх сил пнеться видаватися впевненим і рішучим. Ситуація змушує до демагогії. Кепські його справи, але кепські передовсім справи в державі.

— То це його вина?

— Давайте мислити не персоніфіковано, а системно. Так, вина персон є, і Ющенка теж. Він дуже часто закликає не оглядатися назад, а йти вперед, але, не осмисливши того, що відбулося в Україні за п’ятнадцять років незалежності, не можна зрозуміти того, що відбувається нині.

То що ми побудували в Україні? Типовий капіталізм компрадорсько-олігархічного штибу. Хто його будував? Олігархи, яких громадяни обирали у владу. А хто був провідниками капіталізму саме такого штибу? Кучма? Так. А Ющенко? У багатьох це запитання викликає шок. Але Ющенко як голова Національного банку був другою за значущістю фігурою в будівництві саме олігархічного капіталізму в Україні. Він був ідеологом монетаризму, стиснення грошової маси, яка саме й поклала на лопатки, а потім зруйнувала дві третини національної економіки. Він нібито боровся з інфляцією, але насправді вимивав кошти підприємств, і вони після цього безповоротно гинули. Про емісію грошей в інтересах вкладення їх в економіку, що не дало б змоги розгулятися інфляції, було просто заборонено говорити, як про подружній гріх у благородному сімействі. А що залишилося робити вітчизняному капіталові? Він присмоктався до бюджету і доїв (та й досі доїть) його із завзятістю, яку варто було б використати на благо народу, та ба... Юлія Тимошенко, колишня богиня ЄЕСУ, чи, як її називали, газова принцеса, плоть від плоті цього капіталу, свої статки накопичила саме на експлуатації ющенківської моделі стиснення коштів і теж має відповідати за її руйнівні наслідки.

У кризі бунтує кров капіталу

— Так, це дуже цікаво, але який стосунок має побудова в країні олігархічного капіталізму до того, що нині в ній відбувається?

— Пряме. У штучно створеній кризі бунтує кров капіталу, незадоволеного тим, що він опинився в опозиції. А Президент Ющенко — слуга цього капіталу.

— Чи можна трохи простіше?

— Простіше — будь ласка. У чому Ющенко побачив халепу у Верховній Раді? У тому, що з фракцій БЮТ і «Нашої України» йдуть депутати і входять до коаліції. Це не може бути підставою для розпуску парламенту, кожен, хто знає Конституцію, вам це підтвердить. Але я про інше. Ідуть якраз люди бізнесу, котрим в опозиції незатишно. Не треба їх за це хвалити, судити, виправдовувати. Вони — жертви того олігархічно-владного укладу, який не один рік будували Кучма, Ющенко, Тимошенко та їхні соратники. І коли Ющенко нібито хоче розрубати цей вузол, то він і лукавить, і експлуатує наївність людей, запевняючи, що нові вибори когось очистять. Лукавить, бо й сам стверджує, що новий парламент буде такий само. Ющенко не виконав і не міг виконати своєї головної обіцянки на президентських виборах — відлучити бізнес від влади. І він, так само як і Юлія Тимошенко, не зможе цього зробити, бо сам є і висуванцем, і рабом того капіталу, творцем якого як монетарист був і залишається. У Тимошенко та сама ситуація — 38 олігархів лише з першої сотні її виборчого списку (а вони є і в новому, тому що хочуть заново обиратися) вимагають соски до дійної корови бюджету.

— Але ж які високі слова кажуть вони з трибун! Уже знову всілякі Лілі і Параски називають Ющенка народним Президентом, а Юлю — душею нової революції.

— Усе це розраховано на наївних і на дурнів. Український капітал, який репрезентують Ющенко, Тимошенко і такі його нові слуги, як Луценко, що блазнює, і плутаник Катеринчук, витиснутий оточенням Ющенка у 2005 році з податкової адміністрації, народним не був, не є і не буде. Капітал може наблизитись до народу, лише коли він стане складовою частиною соціалізованої економіки. А поки що він наживається на народі.

Судіть не за словами, а за ділами

— У вас є якісь серйозні підтвердження того, що Президент і нинішня опозиція, закликаючи народ до нових виборів, сиріч, як ви не раз стверджували, до державного перевороту, продовжують курс на подальше кланово-олігархічне уярмлення України?

— Той, у кого є очі, бачить, той, у кого є вуха, чує. Давайте поглянемо на результати правління тих-таки Ющенка і Тимошенко за той час, коли вони повністю і реально керували Україною. Пам’ятаєте першу з їхніх штучно створених криз — бензинову? Тоді, аби вийти з тупика, в який завела Україну політика уряду леді Ю, було обвалено курс долара. Лише на двадцять копійок нібито, але тоді українські експортери втратили 8 мільярдів гривень прибутку, а бюджет — 2 мільярди гривень надходжень від податку на прибуток. А скільки втратили громадяни на заощадженнях, ніхто не знає, але вочевидь десь у межах 10—15 мільярдів гривень. Ми хочемо й далі такої політики, якщо леді Ю з допомогою Президента стане прем’єром?

Я не кажу вже про всім відому газову кризу. Сьогодні і Президент, і Тимошенко виступають у ролі борців за зниження житлово-комунальних тарифів, і можна було б підтримати їхню нинішню позицію, якщо не знати, що саме ці дві особи зробили все, щоб зруйнувати російсько-українські угоди про 50-доларову бартерну оплату російського газу за транзит, і всупереч, до речі, попередженню російської сторони наполягали на монетизації, тобто грошовій оплаті за газ. Народ прирекли на високі тарифи, зате на цьому нажилися ділки, близькі, як відомо, до Президента. І після цього — таке лукавство: вони — за народ, а коаліція — проти? Не згадую про афери з м’ясом, цукром та інші, які давали нажитися за людські гроші вірнопідданим леді Ю, котрі і нині є провідними в новому її списку. Легко прикидатися народним Президентом і прем’єром, але про посаду судять не за словами, а за ділами. Діла ж свої і Ющенко, і Тимошенко присвячують капіталові, а не людям.

Мета перевиборів — нажитися, накрасти

— То ви розцінюєте події у Верховній Раді як бунт капіталу, а указ Ющенка про розпуск парламенту як підігрування цьому бунту?

— Не треба все спрощувати. Капітал неоднорідний, і не варто про нього говорити завжди у негативному тоні. Капітал такий, яким його створила влада, але і в ньому є сегменти, які готові працювати на стабільність у державі. Залишення депутатами-бізнесменами опозиції було реакцією на той радикалізм, який насаджує Юлія Тимошенко, і на той безлад, який панує в «Нашій Україні». Юлія бореться за прем’єрство, а Ющенко — за повернення Кучминих повноважень у Центрі, бо в областях і районах його влада залишилася повністю, і значна частина олігархів та «любих друзів» їх підтримують, бо це повертає їх до бюджетної годівниці. Ці люди ніколи не сприймуть соціалізації економіки, бо вона забере в них значну частину доходів і розділить їх між найманою робочою силою, тобто між громадянами. Суть перевиборів, за які вони ратують, — поховати політреформу, повернути Ющенкові президентську корону і на цьому нажитися. Не дати змоги децентралізувати владу, бо тоді втратиться можливість «любим друзям» присмоктатися надійно до бюджету. Все просто, як сокира в борщі, а обставляється такою риторикою, що людям здається, ніби їх укотре рятують від світового потопу. Той, хто топить, той і обіцяє витягти з води за чуприну. Фарисейство, лукавство, а є ж ті, хто в це вірить.

— Та ще коли це одягається в національні строї, коли справляються за це молебні, хресні ходи...

— Ющенко це любить, ось хоча б трішечки такої любові до економіки, до життя людей. Фарисеї завжди багато моляться, але живуть не за Божими заповідями.

— Чого ж, дві з половиною години дітей у Мар’янівці під Васильковом учив уму-розуму...

— Іронізуєте? Менторство, резонерство очевидні. Але ж ми з вами говоримо про інше.

— Так, про інше. Ви ув’язуєте в одне хапальні рефлекси ющенківсько-тимошенківського олігархічного оточення і парламентські перевибори.

— А ви такого зв’язку не бачите? Ви вірите в казки президентського указу про якусь ревізію народного волевиявлення і цю його турботу про забезпечення такого волевиявлення? Ні, ні, Ющенку, як і його наставниці-суперниці Тимошенко, не болить доля народного волевиявлення. Йому болять економічні інтереси «любих друзів» і олігархів, які посадили його на трон. Бо від їхніх статків залежить і його доля.

У кого кишка тонка

— А очищення від політичної корупції, до якого закликає Президент?

— Йому б самому очиститися від неї. Корупційний скандал 2005 року його, як видно, нічого не навчив. І, до речі, де докази політичної корупції, про які твердить Президент? А втім, закликаючи інших до очищення, чому б не зробити до нього перший крок самому? Найперше — разом із народними депутатами і суддями зняти з себе недоторканність. А потім — гайда разом з іншими на перевибори. На президентські. Чесні, прозорі, на користь усім. І самому найперше.

— Ви це серйозно?

— Дуже серйозно. З однією поправкою. Я добре знаю Ющенка. Пам’ятаєте акцію «За Україну без Кучми»? Я був серед тих, хто від імені Майдану ходив до нього з пропозицією пристати до нас. Більш боязкішої поведінки в людини я не бачив. А потім ми дістали від нього, Кучми і Плюща ножа в спину — прізвисько фашистів у так званому зверненні трьох. Тож ні недоторканності він із себе не зніме, ні на дострокові президентські вибори добровільно не піде. Як кажуть росіяни, кишка тонка. Від цієї біди ліків немає.

— І знову винні олігархи?

— Та й «любі друзі» йому цього не дозволять зробити. А він — їхній заручник.

— Виходить, правду кажуть що влада найчастіше переходить з рук у руки, ніж із голови в голову.

— Не завжди правота за великими. У нашому випадку влада прийшла з голови Кучми до голови Ющенка цілком адекватно, як від батька до сина — саме так називав Віктор Андрійович їхні стосунки. Те, що зараз голова Ющенка не слухає голови нинішнього Кучми, абсолютно закономірно. Як говорив один мудрий німець, влада й істина не співвідносяться, і це гірка правда. Але вони сходяться на вищому, за їхніми уявленнями, рівні — порятунку себе.

Утім, той-таки Лец нагадував: Французька революція наочно довела, що програють ті, хто втрачає голову.

Не Ющенку розводитись про мораль

— Давайте все-таки спустимося на землю. Ви згодні з тим, що Ющенко видав другий указ, бо злякався вердикту Конституційного Суду, який, цілком очевидно, визнав би його неконституційність?

— Та це і їжакові, як кажуть, ясно, що ж ви мене про це запитуєте? Ви краще запитайте, чи він був самостійний у цьому рішенні? І я вам скажу, що ні. Ющенко надто залежний від своїх кумів, сватів, братів, «любих друзів». І, звичайно, від зарубіжних наставників. Зараз ним повеліває Балога — представник зовсім не політичного мукачівського угруповання. Повеліває як провінційним чиновником, бо у самого рівень мислення клерка із глибинки. Крім того, схоже, що в Ющенка почуття честі і гідності як державця, як носія інституту Президента атрофоване через надмірні уявлення про якесь своє чудне месіанство. Тому всі його розумування про мораль треба сприймати цілком окремо від його персони.

Та й скажіть, яка інтелектуальна персона могла запропонувати йому явно пришелепкуватий сценарій дискредитації Конституційного Суду? Тут же всі пальці знати. Після цього говорити про мораль — вершина святотатства.

— Подейкують, Ющенко десь сказав, що він не підписав би указ про розпуск Верховної Ради, якби його не мучила одна думка: як прибрати з української політики Олександра Мороза? Ця думка мучить і Юлію Тимошенко. При цьому вони завжди згадують два слова: мораль і зрада.

— Щодо моралі і зради, то не Ющенку і Тимошенко на ці теми розводитись. Хай подумають над своїми зрадами, а їх вистачає, і над своєю мораллю. Зосібна, й після відомих деяких родинних справ. А про деякі етичні речі, що дають право говорити про мораль, промовчу.

Стосовно зради народу, то тут теж не їм суд чинити: те, що вони дали народу, несумірне з тим, що у нього взяли і відібрали. А Мороз влітку 2006 року, по суті, врятував від них Україну. Тому їхня ненависть до Олександра Олександровича має такий зоологічний характер.

— Є думка, що і Ющенка, і Тимошенко до розпуску Верховної Ради змусили очевидні успіхи в економіці і соціальній сфері коаліції Партії регіонів, Соціалістичної і Комуністичної партій.

— Це цілком очевидно. Ви ж подивіться: економіка запрацювала, ВВП зріс на 8 відсотків. Верховна Рада й уряд уже двічі підвищували пенсії і зарплати. Ще один ривок — і що тоді робити Ющенку і Тимошенко? Балачками про імперативний мандат і президентські повноваження людей не нагодуєш.

Скинути бомбу на Хіросіму, видати указ — обов’язок?

— Усе-таки хотілося б, щоб ви зупинилися на правовій частині цих указів.

— Немає в них правової частини. Бо немає в указах опори на статтю 90 Конституції України, яка єдина дає право на дострокове припинення повноважень Верховної Ради. У другому указі, пославшися на пункт перший статті 90, Президент сам себе відшмагав: виходить, коаліція, яку він визнав, запропонувавши Верховній Раді кандидатуру Прем’єр-міністра, сьогодні для нього не існує? Потіха та й годі. Тож до чого тут право, до чого закон? Президент просто оголосив війну Конституції, а що водночас прикривається нею, то це роблять усі демагоги. Лопух для прикриття соромоти.

Що поведінка Президента в цій ситуації не чоловіча, що він, стверджуючи, що говорить «словами правди», давно забув, що воно таке — правда, ясно як Божий день. Але він стоїть на тому, що виконав свій обов’язок і присягу, а це вже аж надто цікаво. Виконав — перед ким? Перед народом? Але народові потрібні не перевибори, а краще життя. Перевибори його не дадуть. Краще життя може дати лише робота. Зокрема, й Президента. Від якої — конкретної — він тікає, як чорт від ладану, в постійні інтриги та кризи, які сам із своїми «любими друзями» і творить. Не ходять у Верховну Раду з примусу 190 депутатів — уже криза. Тікають від нього його соратники — теж криза. Але ж то, Вікторе Андрійовичу, твоя криза, а не України!

А стосовно обов’язку... У фільмі «Мертвий сезон» герой Донатаса Баніоніса казав: «Людина, яка скинула бомбу на Хіросіму, теж вважала, що вона виконала свій обов’язок». Що ж тут удієш, якщо президентство Ющенка стає вже в наші дні історичним анекдотом.

У кожного є мінімум влади

— Що ви порадили б нашим читачам, як діяти у цій ситуації?

— Зараз, коли олігархічні клани оголосили війну Конституції, — твердо стояти на грунті Конституції. І дурневі зрозуміло, що не перевибори цікавлять Президента, а похорон політреформи і необмежена влада задля наживи олігархів. Перевибори нікому не страшні, але якщо ми щоразу будемо виходити з рукотворних політичних криз на догоду їхнім творцям і олігархам перевиборами, ладу в державі не буде. І держава зникне! Вибори посилюватимуть хаос, і на кризах набиватимуть кишені олігархи, витрушуючи їх у рядових громадян. Вихід із цього — відлучити бізнес від влади. Перевибори цієї проблеми не розв’яжуть, а ось на наступних, конституційних, виборах її треба розв’язувати, і суспільство необхідно готувати до цього. Або ж на законній основі провести дострокові вибори і Президента, і парламенту, поправивши відповідні нормативні акти. Це й пропонує Верховна Рада у своїй постанові від 30 квітня. «Любих друзів» з мільярдними доходами і на крок не можна допускати до влади.

Хтось сказав: майже в кожного є мінімум влади. Ось цей мінімум треба зробити максимумом на чергових і президентських, і парламентських виборах, щоб до влади не проривалися більше такі демагоги, як Ющенко, й такі популісти, як Тимошенко, котрі є висуванцями не будівничого, а руйнівного олігархічного капіталу. Іншого, як кажуть, не дано, але це вже залежить від політичної грамотності кожного виборця і від чесності політичних партій. Чесності і перед собою, і перед людьми, і перед історією.

Кажу про це з пристрастю. Можливо, надмірною, але мимоволі вступаю в дискусію зі своїми опонентами, які хочуть очевидні речі видавати за щось неіснуюче, а власний інтерес — за інтерес держави і народу. Тим і пояснюється моя емоційність.