Гнат Юхимович пережив дві війни, партком і три тещі. Виходить, тільки для того, щоб його допитували у власній хаті хлопаки в чорних масках. На столі остигав кинутий на першій ложці куліш і невипита чарка. Принесений з льоху первак на теплому склі створював ілюзію дідової сльози, що накочувалася на око проти волі, по старості.
Гаспиди кляті, згадав, як усе сталося. Щойно взявся за обід, як вікна і двері розлетілися на друзки під вагою двох лобуряк без облич і з автоматами. Стріляло б їм довіку в попереку! До цього він таке бачив тільки по телевізору. Кіно матеріалізувалося. Один писав протокол. Другий, шепелявлячи, чіплявся до нього, як до терориста: пашпорт, пропишка, мішше роботи... Гнат Юхимович подумав було, що чує цей голос не вперше, самісінько так шепелявив і агітатор, який розносив позавчора партлітературу. А, може, то був хтось на п’ятому каналі... Але згадувати ніколи, ледь устигав відповідати, вживаючись у роль головного підозрюваного: жонатий, тутешній, стрілочник...
Еге ж, чергував на переїзді саме тоді, коли навернувся експрес Дніпропетровськ—Київ. Ні, чогось підозрілого під час чергування не чув і не бачив. А що столичний експрес повезе людей на дострокові вибори у парламент, теревенили не того дня, а раніше, на Паску. Тільки не на переїзді, а біля церкви. Ваша правда, могло комусь спасти на думку влаштувати диверсію, адже тарифи за проїзд якраз підняли. Тільки ж невідомо, який саме експрес пускати під укіс... І хтозна, чи обійдеться все одним... Виборців зараз, самі знаєте, як гороху. Уява Гната Юхимовича намалювала раптом замість сучасного експреса паротяг часів перших п’ятирічок з великою зіркою і плакатом
«Усі на вибори!». Незрозуміло тільки, під парами чи на ходу. До аварії чи після. Люди вщерть забили вагони, а дехто навіть сидів на даху...До дійсності повернув черв’ячок у череві, сухість у роті і шепелявий:
— Ваші політишні шимпатії?
— А змочити горло дасте? — перехопив ініціативу Гнат Юхимович.
Закусивши огірком заплакану чарку, він продовжував:
— Які в старого симпатії? Ви спитайте краще в молодих, які бігають на танці. А я своє відбігав після війни...
— Ти, діду, мабуть, гуморист, — натиснув на баси писар. — Тебе питають, симпатизуєш коаліції чи опозиції?
— А кому треба? — спитав після паузи, в якій так і не вмістилися синьо-білі, помаранчеві, червоні й геть зовсім безбарвні. Усі з ангельськими обличчями і розпростертими обіймами. Оконфузитися через власну політичну незрілість перед цими хлопаками стрілочник не хотів, а нічого кращого за кіношне на думку не спадало, і він бовкнув, тримаючи порожню чарку, як мікрофон:
— Білі прийшли — грабують, червоні прийшли... А крайній завжди стрілочник.
— Голосувати ходиш?
— Аякже. У нас як не проголосуєш десяткою, то до району пішки не дістанешся...
— Ми питаємо, за яку силу голосував на виборах?
— Відомо, за яку — нечисту! Бо вже й не пригадую, за кого власне. Дах їде. І в тієї бісової дитини, що сповила залізничну стрілку, він їде. І в того міністерського начальника поїхав, що списав скоєне на диверсію. Тоді в диверсанти треба записувати мало не весь список виборців. Першим — мого кума, який у квітні не встиг сісти на цей поїзд: не заробив на київських протестах і схуднув на сім кіло. Далі — невістку, котра впевнена, що залізниця знімає з пасажира останню сорочку. Ще далі — цілий кущ біляшатників, які сплять і бачать, як торгують перепічками на пероні, розташованому якраз на місці аварії. Не сумнівайтеся, дах їде в них усіх. А хіба по собі ви цього не відчуваєте?
— Ти, діду, очевидно ще не второпав, хто ми такі, — змінив писар бас на тенор, стягуючи з голови чорну колготу. І додав геть зовсім людяну ноту:
— Може, і нам капнеш зі своєї піпетки?..
Наступна година промайнула зі швидкістю експреса. Сало різали просто на протоколі. Сміялися до сліз, коли Гнат Юхимович порівняв оперативників зі
«Смершем». Крізь розбиті вікна сполохані галасливою компанією сусіди бачили, як дебелої статури чоловік мирно кричав на вухо Гнатові:— Я тобі скажу, як стрілочник стрілочнику...
