— з гіркотою жартує херсонець Володимир Луценко. Його кредитна історія сумна й повчальна — тільки щоб ніхто не опинився в такій ситуації.

Володимир Павлович — звичайний пересічний громадянин, з яких на дев’яносто відсотків складається наше суспільство. Живе з сім’єю у невеличкому будиночку неподалік Дніпра, котрий збудував років двадцять тому. Працює на одному із місцевих заводів. Діти виросли, позаводили сім’ї, онуків 47-річному дідусеві вже приводять. Зібрався Володимир Павлович у домі капітальний ремонт зробити. Але ж грошей необхідних сім’я не має. Вирішили взяти кредит. «Помоніторив» чоловік місцеві газети, знайшов привабливу пропозицію. Спілка «Житловий домострой» (назву змінено) привабила невисоким відсотком за необхідну суму. Розказав Володимир Павлович про свій намір рідним, друзям. «Дивись, — попереджали його, — не «лохонися», бо дармовий сир тільки у мишоловці!».

Підходив чоловік до справи дуже обережно. Кілька разів відвідав офіс, котрий кредитна установа орендує в солідному будинку в центрі міста. Люб’язна дівчинка запевняла, що він отримає бажані 25 тисяч гривень у кредит на 7 років, переплатить за цей час тисяч п’ять-шість, не більше, розповідала привабливі історії таких само пересічних українців, як і Луценко, сипала цифрами, що мали переконати потенційного клієнта. І переконала. Володимир Павлович заплатив перший внесок у сумі майже дві тисячі гривень. Натомість дівча видало йому договір і сказало, що чекати доведеться два місяці. Звичайно, кілька аркушів, списаних дрібнесеньким шрифтом, були малозрозумілими, отож Володимир Павлович не зміг знайти в них відповіді на найголовніше питання: коли ж він отримає кредит? І сім’я стала чекати. Через місяць прийшов лист з пропозицією внести ще близько чотирьохсот гривень. Внесли. Через місяць — знову такий само лист. Знову внесли. «То хто кого кредитує?» — запитував себе дедалі частіше Луценко. Знову поїхав у високоповажний будинок на проспекті Ушакова.

— Коли ж я отримаю кредит? — з порогу запитав.

— А це не наша компетенція, все вирішується в Києві, — бадьоро відповіла симпатична дівчина.

— То що мені, до Києва їхати?

— То ваша справа.

Поїхав! Узяв на роботі відгул, квиток туди-назад, і на «відірвані» від сім’ї кошти подався до столиці. За означеною адресою справді знайшов потрібні двері. Але знайшов там й інше: десятка півтора таких невдах, як і сам! Люди розповідали, що вже й рік, і півтора чекають, а бажаних грошей нема. Натомість щомісяця вносять платежі. «Чекайте, коли випаде ваша черга отримувати!» — ото й усе, що почув у столиці наш земляк-херсонець. «А чи можемо розірвати угоду про таке «кредитування?» — запитували ходоки. «Можете, і гроші вам повернуть. Але крім першого внеску і ще двох наступних».

Почухав потилицю чоловік: що тут поробиш? Сам довірився, ніхто не примушував. Та й розпрощався зі своїми грішми й сподіваннями на відремонтований будинок.

— Розкажіть у газеті, щоб інші повчилися на моєму гіркому досвіді, а я готовий сісти під пам’ятником Тарасу Шевченку й усім надавати безкоштовні консультації, як не звабитися дармовим сиром, — невесело жартує чоловік. — Хто збирається у «Житловий домострой», хай приходить до мене, адже газети продовжують рекламувати цю установу»...

P.S. Відвідали ми й юриста. «Це щось на зразок «чорної каси», котрі раніше були в трудових колективах, — пояснив він, вивчивши договір, який надав у редакцію Володимир Луценко. — Щомісяця кілька осіб вносили гроші, а за жеребом розігрували, кому їх віддати...»

Матеріал підготовлено в рамках конкурсу Національної спілки журналістів України та журналу «Журналіст України».