Від узвозу до майдану

Двадцятидворічною дівчиною прийшла працювати у поштовий зв’язок тиха і сором’язлива Рая. Думала, ненадовго — поки син підросте. А залишилася на все трудове життя. Вже й дві доньки виросли, й онуки народилися, а вона ось уже 32 роки не розлучається з поштовою сумкою. Втім, поділилася Раїса Петрівна, свою службову сумку вона «недолюблює» і майже не користується нею. «Важка, — каже, — і незручна. Краще носити кореспонденцію у домашній, пошитій з матерії».

Ранок листоноші починається о 6-й. Впорається з хатніми клопотами і майже через півміста добирається до поштової сортувальної дільниці. Добре, що видають проїзні квитки на електротранспорт. Але скористатися ненав’язливим сервісом вдається зрідка — тролейбуси «ходять» вряди-годи. Тому часто доводиться витрачати власні гроші на «маршрутку».

Після сортування кореспонденції Раїса Петрівна поспішає на свою дільницю. У неї вона «найкрутіша». Крім центрального житлового масиву, листоноша обслуговує «Білий дім» — облдержадміністрацію та її управління, а також обласну раду. Тут усі знають ветерана зв’язку, шанують за сумлінність, обов’язковість і приязність.

Є на дільниці Матвієнко кілька вулиць з приватними будинками. «Морока з ними велика, — бідкалася Раїса Петрівна. — «Грибки» — колективні поштові скриньки — «металісти» поспилювали і поздавали на брухт. А нових поки що не ставили — грошей нема. Доводиться дратувати собак, догукуватися хазяїв, аби пошту забрали...»

Попри ці та інші прикрощі, роботу свою Раїса Петрівна любить. Не збирається поки що виходити й на заслужений відпочинок. Працюватиме, поки дозволятиме здоров’я. Шкодує лишень, що немає у їх поштовому відомстві «графи», яка б заохочувала за вислугу років ветеранів, відсутні й премії. А зарплата — близько 600 гривень. Що й казати, надто скромна винагорода за нелегку працю «солдатів поштового фронту»...

На знімку: листоноша Раїса Петрівна Матвієнко на своєму «маршруті».