Рядовий «чаклун» Великої війни

Те, що вони, ветерани минулої війни, повернулися з боїв живими, — уже чаклунство долі. Але для Михайла Єгоровича Овчиннікова «чаклунство» було його воєнною професією, з якою він пройшов ледь не з першого дня війни аж до Берліна. Був чотири рази поранений, пізніше переніс сім операцій, нагороджений багатьма орденами і медалями, але при цьому жодного разу не націлив зброю в людину. Чаклун та й годі.

Для повоєнного покоління назва ця мало про що говорить. Зате фронтовики добре знали, що за цим словом приховувалися шифрувальники. Через них проходили всі військові секрети, вони першими дізнавалися про думки і плани найвищого командування, вони берегли таємницю, котра робила операції успішними і рятувала життя сотням тисяч наших солдатів. Щоправда, тоді не думали про це. Цифра, буква, слово, і знову цифра, буква, речення — так записувалася хроніка боїв, перемог і втрат.

Як лейтенант штаб урятував

У 41-му, на другий день війни, отримуючи диплом випускника Київського інституту кінематографії, новоспечений кіноінженер навряд чи міг уявити, що таке війна. Але коли отримав документи — одразу з друзями до військкомату. А вже за два тижні він — курсант при військовій академії тилу. Щоправда, академічні науки довго освоювати не довелося: фашисти швидко просувалися територією України, і невдовзі курсанти опинилися на фронті. А Михайлові Овчиннікову доля приготувала іншу дорогу: вручили пакет і наказали доставити його в ... Іран.

Пізніше, не раз перечитуючи воєнні спогади полководців, історичні підручники та енциклопедії, Михайло Єгорович так і не знайшов детальної інформації про те, які завдання виконувала 47-ма радянська армія в Ірані. А тоді розбиратися не було ні часу, ні можливостей. Просто хлопчина у курсантській формі сам однісінький віз таємний пакет через Тбілісі, Єреван, Джульфу-радянську і Джульфу-іранську до мусульманського Табризу, де був розташований штаб армії. На заході вже повним ходом ішла війна, всі кордони було зметено, а тут, щойно потяг перетнув кордон, усі вікна враз закрили шторками. Залізна завіса продовжувала працювати за інерцією. Які накази курсант привіз разом із пакетом, він так ніколи й не дізнався. Але невдовзі армія знялася зі свого місця, перейшла кордон і дислокувалася на Керченському півострові. Туди лейтенант Овчинніков прибув уже шифрувальником штабу армії.

На передову «чаклуни» не виходили. Сиділи у секретних землянках і шифрували накази для своєї та сусідніх армій. Здавалося, нічого з того, що відбувалось у той момент на фронті, вони не могли пропустити. Але одного разу сталося так, що штаб разом із командармом прогледіли, як мало не опинилися в оточенні ворога.

Того дня Овчинніков вирушив за кілька кілометрів у тил по шифрувальне приладдя. Але що далі йшов, то дивнішою видавалася ситуація: замість того, щоб віддалятися від бою, здавалось, іде в саму його гущу — солдатські ланцюги, трасуючі кулі, і дедалі частіше слово «німці». Спочатку не міг цьому повірити. Коли второпав, що фашисти прорвали оборону і зайшли з тилу, миттю кинувся в штаб. Він був першим, хто повідомив командарму про оточення і загрозу знищення армійського штабу. Якби це сталося, хто знає, яка доля чекала б на всю армію. Та й сам Овчинніков ішов по лезу бритви: слова «паніка» і «панікер» дорівнювали тоді словам «трибунал» і «розстріл». Утім, доля і правда врятували його.

Буквально в лічені хвилини штаб знявся з місця. Армії довелося залишати півострів. А трьом «чаклунам» передали по рюкзаку із шифрами, пляшці пального та коробці сірників. Завдання — зберегти таємницю і дістатися нового штабу. В разі небезпеки всі папери спалити, а самому — застрелитись.

Відступ завжди страшний і безжальний. За кілька днів відступу Овчиннікова було контужено й поранено, він загубив двох своїх колег (хто знає, може, назавжди), так втомився, що викинув із кишені дрібні мідяки, які видавалися стопудовими.

Було, коли над секретними документами зависла рука із пляшкою пального. Фашистські танки гуркотіли уже за кілька десятків метрів. Ще трохи — і не було б ні шифрів, ні шифрувальника. Але саме цієї миті танки відхилилися на кілька градусів і пішли іншою дорогою.

Пізніше Михайло Єгорович отримає чимало нагород, серед яких три ордени Вітчизняної війни, ордени Богдана Хмельницького та Трудового Червоного Прапора, медалі «За відвагу», «За оборону Кавказу», «За визволення Варшави» та «За взяття Берліна», але та перша медаль «За бойові заслуги» стала найдорожчою. В час відступу мало кого нагороджують, частіше — розстрілюють.

До генералів — без доповіді

У «чаклунів» були свої привілеї: вони, передаючи шифровки, могли заходити до командармів у будь-який час і без доповіді. Не дивно, що Михайлу Овчиннікову довелося побачити чимало славних полководців минулої війни. Пригадує, що переважна більшість із них були уважними, інтелігентними і розумними людьми, хоча інколи й доводилося чути слівце з перцем. Але справжнім льодом страху облило шифрувальника, коли приніс шифровку для самого Кагановича. Без особливої потреби ніхто не хотів потрапляти йому на очі. А тут — термінове повідомлення для нього. Овчинніков, здавалося, зробив усе, як годиться: передав шифровку, отримав від Кагановича іншу — людина, як людина, наче геть не страшна. Аж тут бачить, командарм, який був поруч, весь зблід і кулаки стиснув. Коли Овчинніков відійшов, побачив, що з одного чобота у нього видніється онуча.

Уже наступного дня його викликали до штабу: як міг з’явитися на очі високого начальства у такому вигляді? А що він міг відповісти? Зносилися чоботи, нових не видали. Тоді вмить наказ полетів до інтендантської служби, і зі складу шифрувальник вийшов у добротних англійських чоботях. Щоправда, були вони вишневі та на кілька розмірів більші, але ж це вже дрібниці.

Тоді не думав Михайло Єгорович, що через два роки після закінчення війни цю історію він розповідатиме самому... Кагановичу. Той уже очолював ЦК КПУ. А Овчинніков був призначений начальником обласного управління кінофікації. Сталося так, що з молодою дружиною та двома маленькими синами він не мав, де притулитись. От і написав листа першому секретареві, згадавши, як вони зустрічалися на фронті, попросив допомогти. Навряд, чи той пригадав їхню зустріч, але з квартирою таки допоміг. Міське начальство допомагало вибирати житло. Та й як інакше, коли поклопотався сам Лазар Мойсейович.

Сьогодні Михайло Єгорович, котрий стоїть на порозі дев’яностоліття, не чорнить і не білить минулого життя. Всяке було. Траплялося, що кати допомагали, а друзі — не шкодували.

Досі в душі живе страх, який відчув одного разу, коли згубився невеличкий шифрувальний блокнотик. Серед десятків інших раптом не знайшли оті кілька аркушів. У залізній шафі, де зберігалися документи, перевернув усе, а блокнотика немає. Тоді вперше відчув, що ті кілька сторінок можуть коштувати життя. Коли із шафи витягли всі документи, він у розпачі поклав руку на поличку і раптом відчув, що під паперовим покриттям щось є. Блокнотик нікуди не щез, він просто прослизнув під папір. Так доля вчила, випробовувала і рятувала свого «чаклуна».

Тим добрим стосункам і теплим почуттям, які подружжя Овчиннікових пронесло упродовж 61 року свого спільного життя, може позаздрити і повчитися будь-хто. Такі слова, як любов, порядність, чесність і висока відповідальність, воєнному «чаклуну» не доводилося шифрувати. Для них у нього свій шифр — у самому серці. Може, саме він приніс родині Овчиннікових таке довге і красиве життя. Попри всі труднощі, воно завжди залишалося чистим і світлим.