Довіра, добра воля і демократична законність — запорука злагоди у суспільстві

Крім того, підписуючи цей «доленосний» документ, Президент мав би знати, що його функціонування не тільки не зніме напруження в суспільстві, а й негативно вплине на соціально-економічне становище держави та на мікрофінансову ситуацію кожного пересічного громадянина. Отже, є реальна загроза, що намічені плани соціального характеру буде дуже важко виконати, оскільки атмосфера стабільності та плідна робота Верховної Ради України, яка є безперечною умовою поступального розвитку держави та послідовного виконання визначених пріоритетів, може бути паралізована.

Протистояння розпочалося після створення в парламенті антикризової коаліції, коли опозиційні сили, програвши фактично боротьбу за владу, зажадали реваншу.

Щоб дестабілізувати роботу Верховної Ради України, так звана опозиція спочатку вдалася до блокування парламентської трибуни, виведення з ладу енергетичних комунікацій, намагаючись у такий спосіб перешкодити більшості народних депутатів прийняти необхідні державі закони економічної та соціальної спрямованості. А згодом вдалася до радикальніших дій — відмовилася від участі в роботі парламенту, залишивши демонстративно сесійну залу.

Наступальна боротьба опозиціонерів за підтримки гаранта Конституції привела країну не тільки до політичної, а й до урядової кризи.

Щоправда, сьогодні давати правову оцінку президентському указу, який своїм юридичним пробуксовуванням поставив нашу демократію у скрутне становище, справа невдячна. Залишимо вирішення цього питання на розсуд Конституційного Суду України.

Краще подивимося на ситуацію, що склалася в парламенті та в суспільстві, з точки зору демократичної законності та демократичних імперативів (довіра, добра воля, ідеалізм).

У Конституції є норми, які уповноважують Президента України та його оточення, незалежно від займаних посад та партійної приналежності, керуватися їх вимогами, а також дотримуватися правил моралі та не використовувати свого статусу всупереч законним інтересам суспільства, громадян, держави.

Тим, хто через недалекоглядність своїх закликів про дострокові парламентські вибори створює напруженість у суспільстві, слід усвідомити, що народна воля завжди висловлювалася шляхом парламентської демократії та виявляла себе в формі загальнодоступних законів та конституційних положень.

Виходячи з цього, пересічні громадяни вправі вимагати від політиків суворого дотримання чинних законів та припинення державної сваволі під час їх застосування.

Участь громадян у політичному житті завжди розширюється тоді, коли занепадають здобутки демократії та громадянства в соціальній сфері, коли поглиблюється розчарування у політиці, коли відчувається втрата контролю за економічними і політичними чинниками, що визначають їхнє життя. Холодна війна між різними гілками влади лише налаштовує людей на ворожнечу та нетерпимість.

Ці аргументи вимагають від політиків здатності передбачати у своїх рішеннях не тільки насущні потреби сьогодення, а й нагальні потреби майбутнього. Ті, кому народ довірив владу, можуть і повинні схилятися до розв’язання конфліктів без застосування сили і змінити конфронтацію на загальне порозуміння. Вони мають навчитися слухати один одного, сприймати почуте, бути завжди готовими до напрацювання спільної думки.

За іронією долі, наявність такого протистояння справляє на тих, хто цього не розуміє, скоріше негативний, аніж позитивний ефект. Потреба здобувати прихильність відповідної частини населення у наступних президентських або парламентських перегонах має відштовхнути будь-які політичні сили від агресивних та словесних реверансів.

Сьогодні перед опозицією і Президентом має стояти два питання: або продовжувати ігнорувати легальну роботу парламенту і вчиняти з цього приводу деструктивні дії, або сідати за стіл переговорів і домовлятися, використавши цей процес як один із важливих елементів агітації в майбутніх передвиборних перегонах.

Зрозуміло, що бойкот офіційних інституцій — це шлях у нікуди. Опозиційні сили можуть вже скоро переконатися у безплідності такої витівки, втративши своїх прибічників.

Наші громадяни не люблять революції. Будь-які заколоти, навіть якщо вони нашпиговані реформами, народу нічого не принесли, крім лиха та злиднів.

Час зрозуміти, що сьогодні настрої в суспільстві вже зовсім інші, аніж 2004 року.

Хоча б такий штрих: одним із головних лозунгів «помаранчевої» революції був — чесна і справедлива влада, підвищення добробуту нашого населення. Люди виходили на майдан з надією на те, що духовні пастори виведуть їх нарешті на світлий шлях правди і свободи. Проте цього не сталося. Тактика блокування роботи державних установ та заклики до населення відповісти «на турботу про національні інтереси» масовими виступами протесту нічого не дали. Крім добрих намірів та взаємних звинувачень всіх і вся, від цього великого політичного шоу майже нічого не залишилося. Ще тоді для багатьох пересічних громадян стало зрозумілим, що намагання зробити їх заможними і щасливими через підвищення зарплат і пенсій за відсутності реальних грошей — ідея дещо популістська. Без системного підходу в реформуванні економіки та політичної системи в Україні, а тим більше без стабільності в суспільстві важко було думати про реальність здійснення будь-яких перетворень.

Сприймаючи демократію як необмежену можливість окремих осіб в задоволенні людської зажерливості, суспільство почало поступово віддалятися від держави і жити окремо одне від одного. Наші люди стали покладати надії не на державний бюджет, а на ті гроші, які вони заробляли в неофіційних умовах. За таких обставин в Україні розрив між бідними та багатими перетворився на провалля, а сама ідея соціальної справедливості через непопулярні кроки влади стала викликати у людей підозру, вони активно реагували на все це громадянським невдоволенням.

Відродження демократичного громадянського суспільства потребувало вже на той час не так звичних вузько партійних дебатів з агресивними протиправними намірами, як діалогу, в процесі якого потрібно було радитися одне з одним і знаходити компроміс без спроби дискредитувати Конституцію України.

Зрозуміло, що підкорятися силі Основного Закону не завжди приємно навіть її гаранту. Але саме в цьому полягав єдиний, надійний і несхибний спосіб захисту від демагогії та влади тих лозунгів майдану, які себе вже дискредитували.

Що й бачимо, поглянувши на сучасну Україну.

Конституція і закони у тих само високих посадовців і сьогодні не в пошані — їх засуджують, нехтують, намагаються тлумачити на власний розсуд, щоб захистити свою безпорадність.

Факт занепаду Конституції негативно відбивається на авторитеті права, на її практичному застосуванні. Ця правова пустка, в якій будь-хто може безперешкодно змінювати свої позиції, де правилом гри стала примха, особливого негативу набула в суспільстві за час політичної лихоманки з приводу розпуску парламенту.

Упродовж кількох місяців тривали тяжкі, безперспективні переговори між Президентом і парламентською коаліцією. Ультиматуми на зустрічних курсах залишили переговорний процес у безвиході.

Немає сумніву, цьому сприяли керівники так званих демократичних сил, які у такий спосіб намагаються взяти реванш за раніше втрачені ними владні позиції.

Іншими словами, меншість, яка не повинна володіти перевагами над більшістю, стала безперешкодно диктувати свої умови. Особливо це виявилося в парламенті після створення коаліції депутатських фракцій.

У зв’язку з цим Верховна Рада України не стала тим місцем, де вирішуються або щонайменше пом’якшуються всі політичні конфлікти, що є в суспільстві. Гострі та затяжні суперечки, що ми часто спостерігали у сесійній залі між політичними силами, позначилася не тільки на ефективності законодавчого процесу, а й на стабільності в суспільстві. Такі протистояння психологічно вплинули навіть на тих народних депутатів з опозиційних фракцій, які мали намір продуктивно працювати, але через примхи своїх партійних вождів були змушені відсторонитися від законодавчої роботи. А ті парламентарії, які через глибокі внутрішні переконання та певну власну позицію вийшли із опозиції, перетворилися на анахоретів. Саме їхня думка стала наріжним каменем під час вирішення питання про розпуск парламенту.

Всі ці внутрішні та зовнішні конфлікти, небажання опозиції знаходити з коаліцією порозуміння можуть негативно вплинути на економіку держави, її безпеку і на суспільство в цілому.

Однак така ситуація склалася не тільки через згадані вище обставини, а й через недосконалість процедурних функцій Регламенту, що не могли спрямувати парламентське обговорення на розв’язування конфлікту і досягнення компромісу. Неабияку роль в цьому відіграла відсутність закону про опозицію або відповідних положень в Регламенті, які реалізували б пріоритети більшості та забезпечували їм такі умови роботи, за яких вона могла б безперешкодно приймати відповідні рішення.

Іншими словами, меншості необхідно було б надати право володіти голосом під час прийняття законодавчих актів, розглядати в установленому законом порядку ініційовані нею законопроекти, проте не давати перевагу над більшістю, інакше це підривало б демократичні засади парламентаризму.

Відсутність згаданої правової бази, нездатність діяти в ім’я загальної мети не дали можливості депутатам ефективно обговорювати питання державної політики, стосовно яких у більшості та меншості різні бачення і підходи, а також зосереджуватися на способі досягнення консенсусу, який сприяв би прийняттю будь-якого рішення. Парламентські дебати зводилися до гучних заяв, суперечок та взаємних звинувачень. І ніхто з депутатів, які вдавалися до блокування парламентських засідань, навіть не збагнув, що час парламентської роботи — занадто цінний, щоб його марнувати, а законодавство є занадто важливим, щоб дозволяти затяжну та безплідну балаканину.

А стосовно опозиційних порушників Регламенту, тут мав би бути врегульований механізм впливу, щоб їх поведінка не заважала законотворчій роботі та не підривала авторитет парламенту.

Це могло б бути: позбавлення представників меншості керівних посад в комітетах, порушення питання про поведінку депутата в Комітеті з питань Регламенту та депутатської етики, притягнення до відповідальності в цивільно-правовому порядку за заподіяння матеріальної шкоди тощо.

У цьому контексті необхідно наголосити й на інших моментах, які б могли вплинути на стабілізацію в сесійній залі.

Основним гарантом запобігання будь-яких суперечок в парламенті є Голова Верховної Ради. Він веде засідання і в разі порушення законодавчої процедури закликає депутатів до порядку.

Надійним помічником спікера в повсякденній роботі парламенту є голова регламентного комітету, який в складній ситуації виступає арбітром у суперечках між політичними партіями і вживає відповідних заходів щодо негативних проявів з боку народних депутатів.

Можливо, для наведення порядку серед войовничо налаштованих депутатів є сенс створити інститут парламентських приставів. Подібна форма захисту президії і технічних пристроїв від нестриманості окремих осіб та підтримання порядку в парламентських приміщеннях є в сенаті США, Швейцарії та інших державах.

Однак недосконалість внутрішніх парламентських процедур — це лише краплина в створенні опозиційними силами правового та політичного хаосу спочатку в парламенті, а згодом і в суспільстві.

Недалекоглядність президентської раті, що піддалася спокусі окремих амбіційних політиків, для яких демократія стала ідеологією конфліктів і знаряддям для задоволення особистих апетитів, призвела до територіальної ворожнечі та громадянського протистояння.

Такі необачні кроки може робити лише той, хто свої дії, вчинки і думки неспроможен юридично обґрунтувати, хто схильний робити хибні висновки щодо можливих їх наслідків. Наш здоровий глузд повинен знаходити порозуміння у дискусіях та домовленостях. А тому довіра, добра воля та демократичний ідеалізм мають стати ключовими практичними ресурсами. Довіра виникає тоді, коли люди збираються разом для спільного обговорення та обмірковування тієї чи тієї проблеми і знаходять правильне рішення. Добра воля дає змогу всім тим, хто задіяний в конфлікті, розпочати діалог: слухати і говорити, краще розуміти розбіжності у своїх поглядах і точки зближення. Це, у свою чергу, зміцнює міжпартійні зв’язки, підвищуючи імовірність та ефективність подальшої співпраці та повагу до закону.

Демократична законність — це, з одного боку, юридичні процедури, а з другого — категорія, яка вбирає в себе етичні та моральні переконання стосовно понять честі, справедливості, порядності, зла.

Якщо сьогодні в державі немає законності, то немає і бути не може демократичного життя, демократичного вдосконалення, демократичного суспільства, демократичної спадщини.

Григорій ІЛЛЯШОВ, голова Комітету Верховної Ради України з питань правової політики.