Село оточили жовніри і найперше взялися бити...

У спільній україно-польській історії чорних дат не бракує. 28 квітня — одна з таких. 60 років тому цього дня розпочалася операція «Вісла», що стала фіналом масштабної депортації українців з Лемківщини, Холмщини, Надсяння — етнічних українських земель, які за підсумками Другої світової війни стали територією нинішньої сучасної Польщі. У результаті депортації, що розпочалася 1944 року, з Польщі було виселено більш як 600 тисяч українців. Близько 150 тисяч примусово переселено до північно-західних територій Польщі.

Проте ця стаття не має за мету давати оцінки подіям 60-річної давнини. Це — нагадування. І не польським сусідам, а нашим вітчизняним можновладцям, які досі не спромоглися офіційно визнати факт депортації своїх співвітчизників. Які й досі наполягають, що вигнання українців з їхньої батьківщини було «добровільною евакуацією».

От розкажу вам два анекдоти. Це анекдоти, але вони дуже добре передають настрої того часу. Перед виселенням радянські війська ходили по хатах і намовляли, щоб люди їхали в Україну. От зайшли до діда і кажуть: «Їдь в Україну, бо ти українець». А дід: «Піду стару спитаю». Вертається з хати: «Я лишаюся в Польщі». А солдат: «Чому?» — «Бо в Польщі тепліше». — «Як тепліше? То ж та сама зона, континентальний клімат, як в Україні». А дід каже: «Але з України до Сибіру ближче».

А ще анекдот, як переселялися з України поляки. «Їдуть до Польщі також дідусь та бабуся. На кордоні прикордонник питає: «Де ж ви, дядьку, їде на старші літа?» — «Їду до Польщі.» — «А чого ж до Польщі?» — «Бо там добре». А той солдат: «Всюди добре, де нас нема». — «Отож я і їду туди, де вас нема».

— Тож наше село оточили жовніри і найперше взялися за побиття. І хоч в селі лишилися тільки ті, що задумали їхати в Україну, вояки їх дуже били. Наприклад, одного дядька, в якого брат був в УПА, ціпами молотили. Мого сусіда так били по руках, що руки спухли. Навіть не міг нічого собі до вуст донести. І потім наших людей у конвої завезли до Ярослава, потримали там зо два тижні й відправили в Україну. Але біля Львова люди збунтувалися: далі не поїдемо! Мені потім розповідали, що один чоловік, який служив у радянській армії, був поранений, зустрів радянського полковника і каже: «Я воював, а ви мене з моєї хати вигнали! Де тепер жити?» А він йому: «Там під Львовом є село Семенівка. В ньому багато поляків. Ви йдіть і скажіть їм, щоб вони їхали до своєї Польщі. І вам буде де жити». І що робити? Пішли туди люди, допомогли полякам зібратися, виїхати до Польщі, а самі в їх хатах поселилися. З наших українців у тій Семенівці поселилося 464 особи. То точно підраховано. Натомість на західні землі Польщі нас вигнали 548 осіб.

Коли везли українців на схід, то УПА зробила збори і сказала: «Тут вас мати родила, тут рідний «Отче наш» учила і тут ви повинні жити і померти. Не їдьте, бо там на вас лихо жде». А коли на захід вивозили, то повстанці казали: «Вже ми вас не охоронимо. Як можете, так самі себе захищайте».

— Як виселяли на західні території?

— Так само — під багнетами. Оточило військо село зусібіч, щоб ніхто не міг втекти. А ще приїхало польське НКВС. Ми його називали УБ (уряд безпеки). От почали з НКВС ходити по селу і людей відбирати... до табору в Явожно. Він аж у Катовицях. Забрали 24 особи. Решту також били, катували... Нас погнали до Гроджіска Дольного. Там було велике пасовисько, на якому нас поселили і два тижні тримали. Людей ще раз перебрали: одних — до тюрми, других — до того Явожна, а третіх завезли аж у Східну Прусію... Мабуть, виселення в Україну було легше, бо там люди хоч селилися поруч. Навіть приказка є, що між своїми людьми і смерть мила. А нас на західних землях селили так, щоб в одному селі було не більше 10. Приміром, моє село розселили по чотирьох повітах. Мої сусіди від мене жили і живуть досі за 50 км. Як я хочу з ними поговорити, то можу тільки зателефонувати. Або ж їхати треба.

А ще нас поселили в місця, де за часів війни були заміновані поля. Тож наші люди гинули ще й від мін. Наприклад, у моїх сусідів старший син загинув в УПА. А другий син, семилітній, загинув з батьком від німецької міни. Як я пішов дивитися, що там сталося, то бачив, як його жінка ходила і збирала в фартушок все, що від них залишилося. Найбільші частинки з її чоловіка, то були вухо і пасмо волосся. А з того хлопця — стопа до п’яти. Позбирали це в мішечок і поховали.

... Привезли нас у червні й до грудня 1947 року ми жили спокійно. Але в січні за нас знову взялися. Почали заарештовувати як бандитів. І місцевим полякам наказували нас стерегтися, бо ми, мовляв, бандити. Нас, молодих, загнали до тюрми. Усього — 34 особи. То двоє померло, троє втекло з тюрми, сімох звільнили, а двадцять двох засудили від 10 до 15 років. Але, щоб мати підставу засудити, то вигадали, що ми, молодь, зібрали збори і вирішили заснувати у Східній Прусії нову УПА.

Мені пощастило. Мене з тої тюрми визволив сусід поляк. Пішов до них, сказав: «Пустіть! Який же то бандит? Я йому золотий годинник підкладав, а він його не взяв».

Родину Олександра ВЕНГРИНОВИЧА депортували на схід, тобто в Україну. Нині він очолює всеукраїнське товариство «Лемківщина». Вважає, що найбільше в результаті переселення постраждали лемки. Нині культура цієї етногрупи на межі зникнення.

— Скільки вам було років, коли розпочалося переселення?

— П’ять з половиною. Моя родина мешкала в Краківському воєводстві, в місті Криниця. Нас переселяли 1945 року. Акція «Вісла», трагічну 60-ту річницю якої ми відзначаємо цього квітня, стала завершальним етапом депортації українців з їх автохтонних земель. Перші виселення розпочалися ще 1944 року. І з 1944 по 1946 роки українців депортували винятково в Україну. А вже під час операції «Вісла» — на західні землі Польщі.

— Якісь спогади про ті часи залишилися в пам’яті?

— Я чітко пам’ятаю дні, коли нас уже вивозили. Як ми тижнями просиджували на станціях. Два тижні були на станції в Польщі, потім півтора місяці їхали від Нового Сянча до Козови Тернопільської області. Їхали в товарних вагонах, де було діряве дно і не було даху. В Козові знову чекали два тижні. А то — осінь. Холод. Дощі. Ми жили під відкритим небом. Майже всі хворіли. Нас, дітей, у сім’ї було троє, то двоє захворіли. Мама зламала руку. Я пам’ятаю, що було не просто страшно, а дуже страшно.

— Багато людей в дорозі померло?

— Чимало. Але ще більше загинуло в Польщі. В 1944 році було депортовано близько 5 тисяч населення, але тоді переселяли людей з місцевостей, де йшли бої. Приміром, на Холмщині протистояння між польським підпіллям і УПА перетворилося на справжню війну. Тоді знищували цілі села, і українські, і польські. Саме розпочалася агітація за переселення в Україну. Тоді люди вперше почали покидати Лемківщину і Холмщину. Але в 1945 році українці вже не хотіли виїжджати. І тоді їх почали змушувати. Спочатку підкуповували, потім почали залякувати, вбивати. А в період акції «Вісла» гинули вже тисячі. Їх було розстріляно, вбито, закатовано. Під час депортації загинуло 66 священників. Знищено 260 церков. На західні землі Польщі українців часто переселяли через табір «Явожно» (це філіал Освенціма). Через ту каторгу пройшло 5—6 тисяч людей. А скільки сіл спалено. На початку 1947-го згоріло село Завадська-Морахівська. Там загинув і мій родич священник Венгринович. Це вже не банди підпалювали. Села оточували війська. На наші території запустили чотири дивізії.

— У Польщі боялися не так України, як Сибіру.

— Справді, як почалися репресії, багатьох з наших людей було заслано до Сибіру: за участь в УПА, політичну діяльність.

— Чи правда, що депортованим з Польщі в перші роки дозволяли селитися тільки в селах і не видавали паспортів?

— Це правда. Нас розселювали винятково по селах. До речі, розселення організовано не було. Кожен сам шукав собі домівку. Товарняки зупинялися на станції, і люди йшли шукати будинки, залишені поляками. Туди й поселялися. Ті будинки зазвичай були без вікон, без дверей. Цікавий факт. У нас в Тернополі відбулася науково-практична конференція, і там розглядалося питання, яка допомога надавалася переселенцям з боку держави. Адже уряд УРСР підготував документ про моральне і матеріальне відшкодування. Так от, згідно з даними, знайденими в архіві, по Тернопільській області було виділено аж 8 квадратних метрів скла. Ось такою була допомога.

Трохи легше стало в 50-х роках, коли почали видавати паспорти. Можна вже було організувати прописку, або переселитися кудись.

— Як вас сприймало місцеве населення?

— Я б не хотів сказати, що вороже. Але вони трохи боялися чужинців, бо довгі роки жили поруч з одними людьми, а приїхали інші. Люди були насторожені. Ми поселялися скупчено, хоча нас, особливо лемків, намагалися розсіяти по всій Україні. Найбільше було відправлено в східні області. Але звідти люди, як тільки випадала нагода, втікали. Бо там степи, а люди звикли жити в горах. Багато осіло в Тернопільській області. Сьогодні тут — близько 200 тисяч переселенців, кожен шостий.

— Поляки також не всі хотіли їхати в Польщу.

— Те, що їх багато залишилося в Україні, є фактом. І особливо у нас в Тернопільській області. Але зазвичай залишалися змішані сім’ї. Їх не дуже й змушували виїжджати. Ті, хто хотів залишитися, залишилися. Для них страшним періодом був 1939 рік, коли поляків з України масово депортували в Казахстан. Про це мені відомо з архівів. То була депортація за національною ознакою. І нас також депортували за національною ознакою — бо ми українці.

Замість епілогу

Концтабір Явожно існував до березня 1949 року. У ньому було ув’язнено майже 4 тисячі українців, у тому числі більш як 800 жінок і кілька десятків дітей. Про існування цього табору офіційно заговорили тільки 1992 року. Тоді в місті Явожно відбулася перша масова панахида в пам’ять за загиблими. Нині в Явожно встановлено пам’ятник жертвам концтабору.

2005 року обидві палати парламенту Польщі без бурхливих дискусій ухвалили закон «Про використання права на компенсацію майна, залишеного поза сучасним кордоном Республіки Польща». В Україні аналогічного закону немає.