якщо ми не припинемо вимирати та покидати рідний край

Бажання переміни місць в українців просто фантастичне. На яких лишень континентах їх не зустрінеш і де тільки вони не залишили свій слід! Насамперед, звичайно, за Дунаєм. Та є і в Забайкаллі місто з дивною назвою Чита. Виявляється, колись їхали наші козаки за наказом цариці поселитися на березі далекосхідної річки, чомусь збилися зі шляху. Річка серед тайги і безкраїх степів таки була відшукана, але чи та, до якої мали вийти, ніхто й досі не знає.

Зазвичай великі переселення «хохлів» та «русинів» здійснювалися добровільно і за царя, і за панської Польщі, і за радянської влади, хоча було всякого (як після голодного бунту в 1934 році, коли всю українську Кубань за одну ніч пересадили в теплушки й розвезли по безкраїх просторах СРСР). Не можна скидати з рахунку й оспівану романтику комсомольських будов та бажання заробити грошенят і «побачити світ», однак основним мотивом того, що наш люд покидає рідні краї, були і є пошуки кращої долі.

Мабуть, вони її там таки знаходили, бо не всі мігранти радянських часів повернулися додому після здобуття Україною незалежності. Але рідна земля не всіх дітей зустріла привітно, бо в колись відносно благополучній союзній республіці розігралася гостра економічна криза. І вже після перших розчарувань «дим Вітчизни» багатьом став гірким, тому потік тих, хто виїжджав з України, почав наростати. На Запоріжжі перший спустошів Степногірськ, де закрили нову марганцеву шахту. Тоді до вихідців з України у близькому зарубіжжі не особливо прискіпувалися, тому більшість степногірських шахтарів влаштувалися на будівництво нових ліній московського метрополітену. Нині, звичайно, «хохлів» там не дуже жалують, особливо після виходу нового міграційного законодавства, але, незважаючи навіть на це, московські поїзди у нас завжди переповнені.

За оцінками українських учених, Запорізька область за своїм природним та промисловим потенціалом посідає п’яте місце в рейтингу регіональної привабливості після Києва, Харківської, Київської та Дніпропетровської областей. Але чи всім від цього добре живеться? Якщо звернутися до офіційної статистики, то і в 2006 році кардинальних змін у демографічній ситуації не відбулося. Міграційне сальдо продовжує залишатися від’ємним (833 людей проти 1201 у 2005 році). Тобто і нині число людей, котрі виїхали з області, перевищує кількість тих, хто приїхав сюди на проживання. Але на відміну від Західної України на Запоріжжі у структурі міграції переважає переселення в межах області (62,2 відсотка). Що стосується зовнішньої міграції, то вона пов’язана і з переїздом до інших регіонів, і з виїздом до інших країн. У зв’язку із спрощенням процедури перетину державного кордону та різними хитрощами, до яких вдаються наші співвітчизники, процес цей не зовсім піддається обліку. За офіційними даними, кількість громадян, котрі торік назавжди чи надовго виїхали з області за межі України, становить 1353 особи, з них вибули до країн СНД 1073 особи.

Позитивне міграційне сальдо мають лише Запоріжжя, Бердянськ, Токмак, Запорізький та Михайлівський райони. За даними опитування, основними причинами переїзду сімей є родинні обставини (понад 60 відсотків) та виїзд молоді на навчання (майже 15 відсотків від загальної кількості мігрантів). Зміну місця роботи як причину переїзду вказує лише кожний десятий мігрант. Ці мотиви відповідають нинішнім економічним та соціальним реаліям. Багатьох на селі чекають спорожнілі батьківські хати, тому, залишивши дітям квартири, міські пенсіонери повертаються у краї своєї молодості.

Але це вже не те село, яким воно було ще двадцять років тому. На вулицях частіше побачиш табуни гусей, ніж дітвору. Молоді сім’ї ще тримають худобу, здебільшого свиней, котрі допомагають їм запасатися вугіллям на зиму та споряджати школяриків до нового навчального року. Але живність нині нічого не варта, тому бажаючих годувати майже задарма підприємливих перекупників стає дедалі менше. Що буде за рік-два, навіть страшно подумати. Село тихо вмирає. Вже не кажу про населені пункти, де колись налічувалося 100 — 200 дворів: для моїх земляків то були «хутори». Адже до Першої світової війни в Кінських Роздорах проживали понад 13 тисяч людей, 1966 року — 6800, а тепер, либонь, і 3 тисяч немає. На вулицю краще не виходити — одні руїни навколо. Ось тут жив дядько Андрій, отут — дід Архип, а там — баба Тетяна... У покинутих дворах, де колись квітували мальви, стелився барвінок та цвіли конвалії, зараз — зарослі чагарниками купи битої цегли. Але в серцях людей ще жевріє надія, що наші можновладці нарешті згадають про народ і перестануть чубитися, бо хіба ж можна доводити рідну землю до такого запустіння!

Тільки за 2006 рік загальна чисельність населення Запорізької області скоротилася на 14,1 тисячі осіб, або на 0,8 відсотка. Це зумовлено високим показником смертності серед сільських жителів (20,7 особи на 1000 населення проти 15,2 у містах) та масовим виїздом із сільської місцевості (1757 людей). Про яке майбутнє можна говорити, коли смертність перевищує народжуваність у 1,8 разу! Якщо у 2000 році середній вік жителів області становив 38, то нині — вже 40,4 року. Найстаріше населення мешкає в так званій «глибинці» — у Розівському та Куйбишевському районах, а також у Токмаку, який колись був потужним центром машинобудування, а наймолодше — в місті енергетиків. Але й там не все гаразд. Хоча показник народжуваності в Енергодарі — найвищий по області, за рахунок міграційного відпливу чисельність його населення постійно скорочується. Загалом, середній вік жінок на Запоріжжі становить 42,7 року проти 37,6 у чоловіків (порівняйте: середньостатистичний вік українців — 35,3 року). Звідси — високе демографічне навантаження на працюючих. У середньому по області на 1000 осіб працездатного віку припадає 240 дітей і підлітків та 401 пенсіонер, хоча є території, де літніх людей значно більше, ніж тих, хто їх «годує». Тому, якщо тенденція виїзду та вимирання населення збережеться, в деяких сільських районах через 20 — 25 років може не залишитися жодного жителя.

— Справді, демографічна ситуація в нашому регіоні дуже тривожна, — каже заступник начальника головного управління праці і соціального захисту населення облдержадміністрації Ірина Разуваєва. — За даними статистичних та соціальних досліджень, сьогодні ми маємо скорочення чисельності населення, зниження тривалості життя і від’ємне міграційне сальдо. Прогнози національних та міжнародних фахівців, враховуючи навіть збільшену економічну підтримку сімей з дітьми, передбачають зростання народжуваності до 1,5 дитини на одну жінку, тоді як лише для простого відтворення потрібно 2,2. Тому нині особливо гостро постають питання розробки та реалізації активної державної політики стосовно регулювання міграційних процесів. Вони насамперед пов’язані із функціонуванням ринку праці, і щодо цього нам удалося дечого досягти. Рівень безробіття в області скоротився до 6,4 відсотка, кількість вакансій у центрах зайнятості постійно збільшується. Але тих, хто шукає роботу, не влаштовує низька зарплата. Отже, не реформувавши систему оплати праці і не забезпечивши підвищення рівня та якості життя населення, ми не зможемо істотно скоротити його відплив за межі країни.

Що робити в цій ситуації? Спеціалісти радять підвищувати правову обізнаність наших громадян та забезпечувати їм інформаційну підтримку стосовно можливостей працевлаштування за кордоном. Нині їх оформленням на Запоріжжі займаються 11 фірм. За даними соціологічних опитувань, 44 відсотки наших трудових мігрантів за «бугром» прибирають вулиці і приміщення, 41,3 відсотка — доглядають дітей та літніх людей, 14,7 — виконують інші види низькокваліфікованих робіт. Як це далеко від того, що пишуть у рекламних проспектах та показують у райдужних телесеріалах!

Запорізька область.