Ядерне майбутнє України

Тарифні війни відсунули на задній план основну причину збільшення цін на тепло — наявний в Україні дефіцит енергоносіїв. Нагадаю вихідні цифри: за рахунок власного видобутку ми задовольняємо потреби в газі на 24—27, у нафті — на 10—12 відсотків. У структурі споживання енергетичних ресурсів природний газ становить 41—43 відсотки, нафта і вугілля — по 19, уран — 17, гідроресурси та інші відновлювальні джерела — 4 відсотки. За роки незалежності ми скоротили споживання природного газу на третину, вугілля — на 20 відсотків. Видобуток нафти та газового конденсату протягом останніх років ледь сягає 4,3 мільйона тонн на рік, тому доводиться імпортувати ще майже 15 мільйонів тонн нафти. Власний видобуток природного газу більш-менш задовольняє лише потреби населення. Рівень газифікації житла в сільській місцевості становить лише 27 відсотків, забезпечення скрапленим газом — 53. Ще торік в інтерв’ю «Голосу України» я наголошував: хоча тарифна політика є сферою компетенції місцевої влади, урядові потрібно шукати компенсатори з держбюджету.

Україна — енергозалежна країна, до того ж від імпорту практично всіх енергоносіїв з однієї країни: нафти, природного газу, ядерного палива. Відсутність диверсифікації постачальників природного газу призвела до монопольної залежності від «Росукренерго». Найсумніше, що жоден із українських урядів не розробив стратегії збільшення видобутку власних енергоносіїв, доповнивши її реалістичними планами урізноманітнення джерел постачання нафти, газу, тепловиділяючих збірок тощо.

Висока енергоємність ВВП в Україні та великий обсяг споживання енергетичних ресурсів народним господарством є наслідком технологічної й структурної відсталості економіки з житлово-комунальною сферою разом. Це наслідок її радянсько-колоніального минулого. Надмірне споживання енергоносіїв на одиницю продукції зумовлює зростання імпорту. Енергоємність ВВП України — 0,89 кілограма умовного палива на долар і в 2,6 разу перевищує середній рівень енергоємності ВВП країн світу.

Ми лише частково забезпечені первинними енергоносіями, тож іще довго, або й завжди, вдаватимемося до їх імпорту. Це залежить від стратегії розвитку народного господарства країни загалом та її паливно-енергетичного комплексу зокрема.

До чого прагнемо

Спосіб розв’язання проблеми обумовлює вибір шляху, яким уряд виводитиме Україну з наявної нині енергетичної кризи. Єдиний документ, який дає змогу аналізувати дороговкази, — «Енергетична стратегія України на період до 2030 року», затверджена торік Кабінетом Міністрів. Її мета — досягти світових показників енергоефективності за рахунок випереджальних темпів економічного зростання порівняно з темпами споживання первинних ресурсів. Це забезпечить «еволюційний перехід до сталого розвитку в постіндустріальному світовому суспільстві на підґрунті збереження та безпеки життєвого простору людини, здійснення промислової діяльності з найменшими витратами за рахунок високоефективного використання матеріального та інтелектуального потенціалу», економічну незалежність держави; дасть змогу їй увійти до числа провідних, технологічно розвинених країн.

Ця цитата засвідчує, що наші урядовці знають сучасну термінологію й на рівні слів здатні сформулювати привабливі стратегічні цілі. Щоправда, цифрові параметри передбачають: ВВП зросте більш як утричі (з 413,9 мільярда гривень у 2005 році до 1286,3 — у 2030-му), споживання паливно-енергетичних ресурсів — майже у півтора разу (з 200,6 до 302,7 мільйона тонн умовного палива). Споживання електроенергії збільшиться у 2,2 разу, у стільки ж — вугілля, нафти — на третину і лише споживання природного газу зменшиться на 36 відсотків. Уряд зекономить на енергозбереженні: 198,1 мільйона тонн умовного палива — на технологічному (модернізація або заміна енергоємних технологій, підвищення енергоефективності народного господарства, зменшення втрат енергоресурсів) і 120,3 мільйона тонн умовного палива — на структурному (докорінна структурна зміна виробництва шляхом упровадження новітніх технологій для створення малоенергоємної та малоресурсної економіки), якого, зрозуміло, у 2005 році немає зовсім.

Енергоємність українського ВВП зменшиться вдвічі, та за паритетом купівельної спроможності все одно залишиться вищою, ніж тепер у провідних західних країнах і не тільки. Відтак за чверть століття у постіндустріальному світовому суспільстві ми залишимося аутсайдерами, надто коли невідомо скільки й якої енергії споживатиме людство та які це матиме наслідки для довкілля.

Нині Україна — типова індустріальна держава першої половини минулого століття, міць якої вимірюється у мільйонах тонн чавуну, сталі, вугілля, мільярдах кіловат-годин. Тодішній розвиток економіки визначало збільшення цих показників, але з другої половини ХХ століття на зростання ВВП і добробуту людей більше впливають послуги, котрі в енергобалансі істотної ролі не відіграють.

Ця тенденція розвинулася в інформаційному суспільстві. Хоча машинами й механізмами люди послуговуватимуться завжди, проте якими вони будуть, нам достеменно невідомо. Тому провідними, технологічно розвиненими країнами світу стануть не обов’язково ті, які виробляють і споживають найбільше енергії.

Збільшення енергоспоживання логічне для до- та індустріальних економік. Очевидно, воно зростатиме й надалі, та якими будуть ці темпи наступної чверті століття? Скільки ще «криворіжсталей» і «рівнеазотів» потрібно Україні? Чи витримає наше довкілля нових промислових монстрів (головні споживачі енергоносіїв), не загрожуючи безпеці життєвого простору людини?

Ця суперечність документа — не єдина його хиба. Інше питання —її реалістичність. Наяву: де треба — зростає, що потрібно —зменшується, баланс — забезпечено. Та це на папері.

Де ховаються кіловат-години

Як зазначалося, споживання електроенергії має зрости майже вдвічі. Хоча левову її частку й надалі споживатиме промисловість, населення разом із комунальним господарством, побутом і електроопаленням не пастиме задніх: із сумарним споживанням 143,6 мільярда кВт-г воно поступатиметься промисловості на 15 відсотків. Уряд окремо не розглядав проблему електроопалення, а шкода. На мій погляд, привчати населення до ширшого споживання електрики можна й потрібно. Згадаймо Дмитра Менделєєва, який наголошував: спалювати газ все одно, що топити асигнаціями.

Та й в інженерному відношенні розвиток електроенергетики перспективніший за прокладення газової труби до кожного обійстя. Погодьтеся, європейський стандарт із допуском відхилення 0,05 герца — серйозний технічний орієнтир. Окрім того, споживання електроенергії легко регулювати в домашньому господарстві, вона придатніша для доступу малих генеруючих систем, а винахідниками, Пулюями та Едісонами, наша земля багата.

Законодавчі новації мають економічно стимулювати розвиток енергозбереження, зменшення споживання паливно-енергетичних ресурсів, передовсім імпортованих (природний газ, нафта), разом із встановленням норм їх витрат на одиницю продукції.

Європейський союз поставив за мету вже до 2010 року в балансі первинних ресурсів довести відновлювальні до 12 відсотків (де-факто буде 10). Україна також планує за рахунок нетрадиційних і відновлювальних джерел виробити у 2030 році в 20 разів більше електроенергії, ніж сьогодні. Збільшиться виробництво гідро- та гідроакумулюючими станціями. У загальній структурі електрогенерації їх внесок сягне майже 12 відсотків. Перетворення гідроенергетики на сферу бізнесу дасть змогу краще використовувати потенціал малих і середніх річок. Не забуваймо й про біологічні види палива. Той-таки біогаз, спалюваний на ТЕС, зі значно вищим ККД стане серйозним доповненням до природного.

І нині, і за чверть століття більшу частину електроенергії вироблятимуть ТЕС/ТЕЦ і АЕС. Плани уряду стосовно теплових електростанцій зрозумілі: одні докорінно реконструюються, інші поступово заміщуються значно ефективнішими. Хоча й тут не все просто, бо коштів ледь-ледь вистачає на планові ремонти.

Складніше з АЕС. Планується, що у 2030-му на них вироблять 219 мільярдів кВт (88,8 мільярда — у 2005-му), для чого вони повинні мати 29,5 ГВт встановленої потужності при 85-відсотковому коефіцієнті її використання. Зважаючи, що тоді експлуатуватимуться лише 9 нині працюючих енергоблоків (із них 7 із продовженим терміном експлуатації), потрібно ввести в експлуатацію 20—21 ГВт заміщуювальних і додаткових потужностей на АЕС.

В Європейському союзі ядерну політику визначають національні уряди, котрі переважно не прихильні до розбудови АЕС. Україна, вражена Чорнобилем, чинить навпаки.

Україна — ядерна держава?

Нині АЕС виробляють більшу частину електроенергії, бо їхня потужність становить третину загальної, і працюють вони в базовому режимі. Теплові електростанції — засіб регулювання потужностей в Об’єднаній енергосистемі. На АЕС діє 15 енергоблоків типу ВВЕР, які в середньому відпрацювали 54 відсотки терміну експлуатації. У 2030-му їх працюватиме 24, тобто за найближчі 25 років ми повинні провести всі пошукові та передпроектні роботи, збудувати й увести в експлуатацію, подовжити терміни експлуатації порівняно з вихідним проектом ні мало ні багато — 11 нових енергоблоків (9, які заміщують існуючі, та 2 додаткові на ХАЕС (ХАЕС-3 і ХАЕС-4)). Продовжуватимуть працювати, виробляючи по 1 ГВт електроенергії, блоки РАЕС-4 і ХАЕС-2. Що й казати, завдання титанічні.

Енергетична стратегія планує збільшення споживання урану власного виробництва в 7,5 разу. Істотна технологічна проблема полягає в тому, що всі наші реактори спроектовано в Росії, тепловиділяючі збірки звідти ж. Крім «газової голки», можемо отримати «атомну», бо, поставивши на ядерну енергетику, ми нічого не робимо для забезпечення галузі власним паливом. Нерозумно планувати зростання споживання урану й використовувати його так, як нині: найнижчих стадій переробки з доведенням до тепловидільних збірок деінде за кордоном.

Сьогодні погляди звернено на концерн «Укратомпром», який має стати стрижнем вертикально інтегрованої ядерної енергетики України. Його створення відповідає світовим тенденціям інтеграції в атомній промисловості. До концерну ввійдуть практично всі працюючі сьогодні структури, пов’язані з цією галуззю. На розвиток ядерно-паливного циклу передбачено 21,7 мільярда гривень капіталовкладень. Президент НАЕК «Енергоатом» Андрій Деркач вважає, що концерн буде інвестиційно привабливою структурою, котра не лише використовуватиме ресурси, а й перероблятиме їх, даючи продукцію вищих порядків, транспортуючи й продаючи її. Саме концерн реалізуватиме програми уранового виробництва: реконструкція гідрометалургійного заводу «Східний ГЗК», створення Новокостянтинівського ГЗК для розробки нових покладів урану, будівництво заводу зі збагачення ядерного палива, налагодження виробництва цирконієвої губки, пресованих цирконієвих труб, ядерно чистого цирконію тощо.

Побудова централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива заощадить кошти «Енергоатома», котрі нині витрачаються на його вивезення. Водночас «Енергоатом» проводить попередню роботу з будівництва третього і четвертого енергоблоків Хмельницької АЕС. Згідно з Енергетичною стратегією, вони мають бути введені в експлуатацію до 2014—2015 років. Настав час готуватися до спорудження четвертого енергоблока Південноукраїнської АЕС. Це може бути модернізована версія ВВЕР-1000, проект АР-1000 американської компанії «Westіnghouse» чи європейський проект EPR групи AREVA.

Проте фінансування робіт із зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС, будівництва об’єкта «Укриття-2» тощо свідчить про хронічний брак коштів. Тож одночасне створення власного виробництва ТВЕЛів, спорудження нового конфайнмента, ЦСВЯП, а також будівництво нових блоків реакторів поки що видається більше мрією. Тим паче що нині капітальні інвестиції в галузі ПЕК спрямовані на напрями, безперечно, потрібні, однак далекі від цілей, задекларованих Енергетичною стратегією.

Розвиток паливно-енергетичного комплексу потребує коштів, яких наразі немає. Це вимагає підвищення тарифів на електроенергію, насамперед вироблену на АЕС. До того ж воно має стосуватися всіх: і населення, і житлово-комунальної сфери, і промисловості. Віце-прем’єр-міністр Андрій Клюєв докладає багато зусиль для розв’язання фінансових проблем енергетики шляхом здешевлення банківських кредитів. На його думку, держпідприємства мають активно взаємодіяти з державними банками. Створення останніми консолідованого фінансового ресурсу дасть змогу підприємствам ПЕК виконати завдання, поставлені урядом перед галуззю.

До речі, Енергетична стратегія недостатньо враховує потенціал біо-та гідроенергетики, сили вітру, енергії сонця, кремнієвої промисловості тощо; зменшення енергоємності ВВП до рівня сучасних західних аналогів дасть можливість скоротити споживання паливно-енергетичних ресурсів. Чи не час позбутися ресурсо- та енерговитратних виробництв і спрямувати зусилля на енергозбереження та інноваційні технології?

Природоохоронці стверджують, що Мінпаливенерго як відомство зацікавлене в розвитку генерації, тож ніколи не будуватиме енергетичну стратегію на пріоритетах розвитку енергозбереження та нетрадиційних і відновлювальних джерел енергії. З цим можна погодитися.

Кожен шлях починається з першого кроку

Кабінети Міністрів змінюються, сталим залишається ставлення до паливно-енергетичного комплексу. Енергетична стратегія передбачає реконструкцію й модернізацію підприємств нафтопереробної промисловості України, а також доведення глибини переробки нафти до 90 відсотків. Аналогічні завдання поставлено й Програмою диверсифікації джерел постачання нафти в Україну на період до 2015 року, затвердженою Кабінетом Міністрів 8 листопада 2006 року. Поки що віце-прем’єру вдається домовлятися з нафтопереробними заводами стосовно цін на світлі нафтопродукти.

Нині перед урядом загалом і Прем’єр-міністром Віктором Януковичем зокрема стоять непрості завдання: збільшити обсяги пошукових робіт, приросту розвіданих запасів вуглеводнів у родовищах України та підвищити коефіцієнт вилучення та інтенсифікації видобутку вуглеводневої сировини. Вкрай потрібно диверсифікувати джерела постачання нафти й газу в Україну. Непокоїть розвиток чи не ключового чинника диверсифікації — Євро-Азійського нафтотранспортного коридору. Доки нафтопровід Одеса—Броди діє в реверсному режимі, Україну обкладають новими нафто- і газопроводами з усіх боків. Проте сподіваємося, що урядові вдасться розв’язати складні й численні проблеми паливно-енергетичного комплексу.

Утопічність Енергетичної стратегії очевидна. Чи не час її переглянути й розробити новий реалістичніший документ, залучивши до його обговорення й ухвалення громадськість? Можливо, національною ідеєю, котра об’єднає Україну й націю, є створення справді незалежної економіки, насамперед її паливно-енергетичної складової.

Сергій ПОЛІЩУК, народний депутат України, голова підкомітету з питань нафтової промисловості і нафтопродуктозабезпечення Комітету Верховної Ради України з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки.